Я певен, що він колись був фельдфебелем, а повчати люблять усі німці. Моя теща не повчає мене, а тільки обсмикує, знімає пушинки з пальта, поправляє плечі — дві ватні підкладки, вшиті "для фасону" в піджак і в пальто,— нахиляється, щоб затягти й застебнути ремінці на черевиках (а не попустити). Вона надіває на мене капелюх і поправляє так, як годиться (тобто так, як носили капелюхи, коли їй було двадцять років), а тоді раптом заливається слізьми, обнімає мене, цілує й заявляє, що я завжди був їй ріднішим за власних синів, крім, звичайно, Ангела, бо той був для неї "навіть більше, ніж син". Свого сина Йоганнеса вона називає просто: "скиглій", невістку — "зайвий тягар"; а чоловіка—"зрадник пролетаріату"; відколи той завів ще й пуделя (жовтий нашийник, жовтий ремінець), він для неї більше не існує. "Ми більше ніж просто розлучені". А коли вона ще й додає: "Ти все ще у самовільній відлучці",— я розумію, про що йдеться.
Час від часу я запрошую її на обід, потім катаю в таксі по Кельну, щоб вона побачила, як можна зруйнувати зруйноване місто. Я беру рахунок за обід (теща любить попоїсти й уміє вибрати "смачненьке") та за таксі, а потім пишу на рахунках: "Нарада між компаньйонами". Мій страшенно високоморальний і педантичний помічник у справах фірми щоразу після цього жовтіє на виду — по-перше, тому, що треба писати "з", а не "між", а по-друге—"це взагалі некоректно". Нещодавно в таксі теща "пронизливо" подивилась на мене своїми темними очима й сказала:
— А знаєш, що ти міг би, що тобі треба зробити?
— Ні,— відповів я занепокоєно.
— Тобі треба було б докінчити навчання,— сказала вона. І їй пощастило вперше за вісімнадцять років насмішити
мене — можу без перебільшення сказати, що реготав я щиро. Востаннє я сміявся так щиро, коли один американський лейтенант назвав мене "focken German Nazi* Можливо, що вони обоє мали рацію — і теща, і лейтенант. Тоді я півголо-сом наспівував те, що й тепер часом мимохіть мугикаю, особливо коли сиджу сам на терасі в кав'ярні Рейхарда: "В німців жінка, в німців вірність, і вино, і пісня влад..."
Інколи ми сидимо з нею на терасі кав'ярні Рейхарда, і я, не чекаючи пояснень, сам нічого не пояснюючи і не втішаючи, дозволяю їй тихо плакати за її померлими дітьми, згадувати про те, що жодне з них не упокоїлось на кладовищі. Вона не має могил, щоб можна було їх доглядати, не має заспокоєння і тієї оманливої, лагідної прикрашеної квітами тиші, яка вабить до кладовищ романтиків (як от я), і обертає їх мало не в справжні санаторії для психопатів (як от я), бо вони, сидячи в затінку кладовищенських дерев і кущів, можуть спостерігати вдів, що виполюють бур'яни (дивно, але вдівців, що виполюють бур'яни, майже не буває) і розмірковувати про минущість людської плоті.
Сидячи just in front of the cathedral на терасі кав'ярні Рейхарда, я маю всі підстави шкодувати, що я не стою вже на базарній площі в Балагадеріні й не чекаю приїзду цирку, який з'явиться там десь так місяців через вісім.
Коли онука питає мене, чому це прабабуся плаче, вона стає ближчою офіціантам та їхнім клієнтам, яким прикро бачити цю "дивно одягнену стару жінку в сльозах", а нас з бабусею відсовує таким запитанням у категорію неандертальців. Моя дочка й зять "навідріз відмовляються" виходити з нами на
1 Паскудний німецький нацист (англ.).
люди. Дочка ще має досить пошани, щоб не аналізувати причин такої відмови, але зять називає нашу поведінку "чимось середнім між недоумством і антисоціальністю". Онука ще не позбулася тієї невинності, завдяки якій може спілкуватися з нами. Якби я захотів відповісти на її запитання й пояснити, що за два чи три метри звідси розстріляли одного з її двоюрідних дідусів,— вона навряд чи повірила б мені. Легше вірити обом прадідам, які вміють так точно датувати результати своїх розкопок. А якби я захотів пояснити їй, що є люди, які плачуть на могилах чи на місцях страт, особливо тоді, коли один із страчених — їхній син, то, мабуть, навіть наша мала вирішила б, що такі вияви почуттів випливають тільки з "комплексів чи прихованої злопам'ятності". Навіть нагадування про діву Марію, котра, як кажуть, плакала біля розп'ятого Христа, не врятувало б мою тещу від такого роду звинувачень, а розстріл мого шуряка Антона — від якихось асоціацій з кінофільмами. Та й нашу малу вже не врятуєш, і то не через те, що вона дістала католицьке виховання, а всупереч цьому. Вона користуватиметься релігією, як особливими парфумами, що за кілька років набудуть унікальної вартості.
Поки теща тихо плаче, втираючи сльози занадто великою хусточкою, онука їсть морозиво, а я придумую прізвище, яке б звучало ніби справжнє бразільське і я міг його вписати в наш рахунок; я збираюсь покласти його на стіл моєму сумлінному помічникові як виправдальний документ для податкового відомства. Я вагаюсь поміж Олівейра й Еспінья-го, титулуючи їх кавовими плантаторами чи оптовими торговцями; я будь-коли готовий підтвердити під присягою, що мав з ними ділову нараду. Я підніму палець для присяги й документально підтверджу існування Олівейри чи Еспіньяго. А можливо, я причеплю йому ще й якусь донну Маргаріту чи донну Хуаніту, заприсяппися, що посилав їй квіти до готелю.
Чи мушу я після того як уже визнав, що волію нити тільки чай, іще пояснювати, що означає для мене торгівля кавою? Певна річ, що нічого. Я не відчуваю ніякого морального зв'язку із цією галуззю комерції. Я не дивлячись підписую все, що кладе мені на стіл мій помічник. Однак час від часу я під тиском необхідності беру участь у переговорах із плантаторами, оптовими торговцями, банкірами, і, звичайно, в шафі у мене для цього висить те, що називають "костюм для прийомів". Моє заїкання й нервове посіпування справляють враження не тільки привабливе, а просто-таки вишукане. Вони надають мені до певної міри декадентського вигляду, який ще підсилюється тим, що я демонстративно п'ю чай. Крім того, будь-які спроби зачепити особисті теми я припиняю легким жестом і таким виразом обличчя, який можна витлумачити тільки як "гидливість". Фамільярність завжди була мені неприємна, а "вияв людяності" занадто нагадує мені нелюдяність. Мій зять, що бере участь у тих переговорах, ставиться до моєї манери почасти з подивом, а почасти (із зрозумілих причин) з осудом і дивиться на мене так, ніби я щойно викопана із землі статуя, що несподівано почала рухатись.
Скоро я зовсім переберуся до тещі і, можливо, послухаюсь її геніальної поради—"візьмуся знову до навчання". Треба ще зачекати, поки фірма юридично й фактично перейде до зятя. Він сам нагадав мені й наполіг, щоб я пильно розглянув деякі пункти нашої угоди й "не покладався на людяність, бо в ділових стосунках це просто порожній звук". Це його нагадування майже гуманне, в усякому разі — сумлінне, а тому що я не довіряю сумлінним людям, які не мають свого стилю, то хочу уважно перевірити угоду. Старий Бехтольд уже звільнив свою кімнату, але там ще валяються зразки шкіри і стоїть його шевський верстат (він уже п'ять разів, перебираючись на іншу квартиру, забирав його з собою), хоча з того дня, коли я з його синами розіграв у кості, кому вступати до штурмовиків, він не полагодив жодного черевика. Кімнату обклеять новими шпалерами й розставлять там мої меблі. Для нашого спільного життя Анна Бехтольд уже виробила програму: "В самовільній відлучці — вчитись". Я пообіцяв їй нарешті, більш як через двадцять років, з'ясувати, що то за "рейнський гульден", про який так схвильовано говорила Гільдегард увечері напередодні своєї смерті, коли принесла маленьку Гільдегард до бабусі. Звичайно, до нас ходитимуть у гості родичі, ми не збираємося замуровуватись — адже нам, хоч би там що, треба купувати продукти. Прихо-дитиме Йоганнес-"Скиглій" і "докучливі невістки", онуки, правнуки. Часом навідуватиметься мій зять і натякатиме хитрою усмішкою, що йому все-таки вдалось обшахрати мене, але сумління його чисте, бо він же мене попереджав. Навіть романтичні уявлення тещі про "студентську комірчину" я приймаю. Вона має досвід поводження з мешканцями мебльованих кімнат, і я, не маючи власних, засвою її уявлення ще з двадцятих років щодо "моди" —уявлення, які вона досі могла реалізувати, тільки надіваючи на мене капелюха. Вона навіть пообіцяла мені, що навчиться запарювати чай.
Чи я вже згадував, що вона, хоч її вважають письменною, писати майже не вміє, а тому обрала мене, щоб я записував її спогади — якомога чорнішим чорнилом на якомога білішому папері? Коли не згадував, то надолужу це тепер.
IX
Мій зять просить мене, оскільки я однаково вже виказую родинні таємниці, дати трохи більше publicity* (Розголос, реклама (англ.)) в крайньому разі негативної, про нього та його дружину. По відношенню до дочки я опинився в прикрому становищі: до кінця війни, коли їй було вже чотири роки, вона встигла пережити тисячі бомбардувань (теща відмовилася виїхати з Кельна: "адже тут загинуло двоє моїх дітей"), і я не можу сердитись на неї за певну жадобу життя, що знаходить вияв у гарячковому матеріалізмі. Навіть у найсимпатичніших її рисах — вона не балакуча і щедра —є щось гарячкове. Вона не дуже терпляча зі мною (після поранення я занадто-таки повільний: коли роздягаюсь, одягаюсь, їм; а напади моєї хвороби сповнюють її огидою, яку вона ледве приховує); але я ладен за кожне бомбардування пробачити їй десять прикростей, тому вона має в мене невичерпний кредит. Той неприємний факт, що вона схожа не на Гільдегард, а на мене (факт, що дратує її більше, ніж мене), ще збільшує той кредит. Вона й релігійна якось гарячково: ретельна, пильна в дотриманні правил, а маючи чоловіка іншого віровизнання, вона ще й розпалює в собі ревність, яка з часом пригасне, як дія усіх збудливих ліків. Зустрічаючись, ми обмінюємось усмішками, більше схожими на знизування плечима. Вона цілком підпала під вплив мого батька й тестя, вже завзято збирає "старовинні меблі", якими, коли я виберусь, хоче обставити мої кімнати. Поглядом дизайнера інтер'єрів вона вже викидає мої меблі, а свої розставляє, вимірює відстані, міркує, які кольори будуть ефектніші, і мене не здивувало б і не образило, якби я, несподівано прийшовши додому, застав її з метром у руках.