Зрідка та маска спадає під натиском роздратування й люті. І що тоді видно? Часом нічого, але часом таку пристрасть, ненависть, заздрощі, яких годі було й сподіватися під нею.
— Поки не знаєш Ларсена, то здається, що він дуже добрий. А він ставився до Ельмо просто гидотно. Він волів би іншого начальника, такого, якого б знав наперед. А чого він вважає вбивцею Ельмо?
— Сказав, начебто ходять чутки, що Елла була його коханкою.
Обличчя Ліси затуляла тінь, Брант швидше відчув, ніж побачив, як воно почервоніло.
— Який жах! Таких чуток взагалі не було. Ельмо не з тих!
Ліса Томсен була розлючена, тож кожної миті в неї могло вихопитися таке, чого вона не хотіла казати.
— Може, в Елли Гансен був хтось інший? Таксі зупинилося. Вони вийшли.
— Я чула, що були, але сама про це нічого не знаю,— промурмотіла вона.— Вам треба запитати в тієї доглядачки, ПО
що вас приводила. В Оси Люнд. Вони з Еллою були сусідки і близькі приятельки. Можуть знайтися й такі, що знають її по "Зеленому Оленю". Кажуть, що Елла ходила туди кожної п'ятниці. В неї було багато знайомих поза лікарнею. Немає ніяких підстав шукати винного неодмінно серед працівників лікарні.
Вона замовкла, кивнула Брантові й зайшла до свого будинку. А він коболі рушив у напрямку готелю "Принц". Почав іти сніг.
6
Крізь маленьке віконце доходило мало світла, але на столику була лампа, й Поульсен міг читати, якщо тільки в нього вистачало сили зібратися з думками. Йому весь час хотілося спати. Та засинав він лише години на дві, а тоді знов прокидався. Отже, мав час згадати все своє життя, якби хотів. Воно було не дуже багате на події. Радість чергувалася зі смутком, як і в більшості людей. Чимало в тому житті було гарного, а надто замолоду. Тове, поки вона не збунтувалася. Відпустки, проведеш в маленькій хатині, яку він сам збудував. Ельмо Поульсен дуже любив працювати руками. Навіть утома була йому приємна. Втома після фізичної праці біля землі або каміння. Йому треба було б вибрати таку роботу, але його шанолюбні батьки заявили, що син повинен вийти в люди. Для них фізична праця здавалася не досить почесною. Теперішня праця теж давала б йому втіху, якби не відповідальність. Не страх зробити щось не так! Той страх викликав у ньому непевність, яку він не міг приховати ні від себе, пі еід сторонніх. Насправді йому треба було б відмовитись від цієї посади, вибрати якусь скромнішу, але так легко пуститись за течією, а тоді виявляється, що вже пізно щось міняти, вже нема за що вхопитися.
Вартовий приніс газети. Вони перемовилися кількома словами. Вартовий був приємний чоловік. Ельмо почаз проглядати "Алькюбіиські бістЬ з кінця, з оголошень і радіопрограм, поступово й боязко скрадаючись до перших сто-РІкок, де можна було наткнутися на щось неприємне. "Нова старша сестра в лікарні". Отже, вона вже є! Вія перебіг писанину Карла Якобсена про панну Мадсеп. Гидота! Але стару відьму вона втішить. А нова... вони взяли її з сусідньої [171] лікарні. Вибрали з тих, що закінчили курси й мають практику. "Треба визнати, що лікарняна рада мала слушність,— писав К. Я.— Бенедикта Йогансен найбільше заслуговує на те, щоб отримати цю спадщину після старої трудівниці, яка відтепер утішатиметься заслуженим відпочинком. Вона знає можливості таких лікарень, як наша, і виступає не тільки за лікування хворих, а й за людське ставлення до них, за допомогу всьому населенню. Нехай велетенські сірі лікувальні комплекси займаються рідкісними хворобами, називаючи це дослідженням, нехай їхній персонал шиється в лицарі такої діяльності і оздоблює себе титулами та лаврами. Це не для нас. Ми лікуємо громадян нашого містечка Не змушуємо своїх пацієнтів із грижами місяцями чекати на місце, воліючи зосереджувати увагу на рідкісних випадках, які дали б нам славу й можливість за громадський кошт їздити на закордонні конференції. Ми працюємо! Це відомо Бенедикті Йогансен, вона до цього звикла. Ми приймемо її з розгорнутими обіймами".
Ельмо шпурнув газету й ліг на лежак. Як той К. Я. може таке писати, адже це зовсім не його думки! Він задовольняв бажання Могенсена, але чи є в його словах хоч крихта правди? Вони дійсно роблять, що тільки можуть. Але навіщо цей фіміам! Ну, Ларсенові стаття сподобається.
Антон Ларсен був багато популярніший серед пацієнтів, ніж Поульсен. Він випромінював із себе компетентність і авторитет, і це підносило його на недосяжну висоту. Він умів дуже чітко й гарно висловити кожну свою думку, до того ж мав почуття гумору, був досить дотепний, через що останнє слово часто залишалося за ним. Але він не перегравав, навпаки, не раз підсовував якесь рішення Поульсенові й робив вигляд, наче це той дійшов до нього. Спочатку їхні стосунки складалися добре. На першу вечірку в себе пані Ларсен запросила Доріт, а відразу після того Поульсени прийняли їх у своєму щойно опорядженому домі. Сусанна була залізна жінка, вона допомагала чоловікові в його широкій приватній практиці, а крім того, вела в містечку недавно утворений жіночий гурток. Перед цим вони розпустили гурток хатніх господинь, у якому Сз'санна також була головою. На Ларсенове шістдесятиріччя Ельмо й Доріт опинилися в колі містечкової верхівки. Було дуже врочисто. Після того Доріт кілька днів ходила в піднесеному настрої. Ельмо справді щасливо впорався з промовою. Вони багато сміялися. Настрій був приємний, дружній. У цій маленькій [172] громаді всі цікавились одне одним не тільки з чемності, а й насправді, і всі допомагали одне одному. Взяти хоча б лікарню. Архітектор Бойтель будував її і тепер наглядає за нею. Син бургомістра Альс-Єнсена постачає їй зі своєї фабрики пластмас матеріали одноразового користування, його зятеві, електрикові за фахом, довелося взяти на себе догляд за апаратурою. Янсен, Могенсенів небіж, дбав про тс, щоб у лікарні ніколи не бракувало м'яса й було з чого робити бутерброди. Багато було спільних справ, і про них багато говорили. Могенсен довго розводився про чудовий персонал лікарні. Поульсен почував себе ніяково від того, що той весь час вихваляв його незвичайні здібності. Та Ларсен підморгнув йому з-за келиха з коньяком. Мовляв, довіра — половина успіху в лікуванні.
— О, Яльтесен! — Альс-Єнсен відхилився на спинку стільця й оглянувся навколо.— Він був дивовижна людина, знаєте? Ти, Антоне, знаєш. Він сам себе створив. Як і ще дехто.— Він захихотів і підморгнув Поульсенові.
Бургомістр Алькюбіна був чоловік сповнений чару й любив наголошувати на тому, що він вибився з самого низу. Ті, хто знав його батька, вважали, що той був не найпоряд-нішим керівником ремісничої майстерні. Але останні батькові друзі вже перемерли, і кому це заважає? Історія бідного хлопця, який став першою людиною у своєму місті, навіть повчальна.
— Яльтесен приїхав сюди як лікар-практик, молодий і енергійний, мов сам сатана. Ох, перепрошую.— Він вишкірив зуби в бік своєї дружини.— Яльтесенові замало було виписувати рецепти, він хотів ще й різати. Спершу оперував тільки грижі, але кожної відпустки їздив до Німеччини поглянути, як вони це роблять. Коли помер попередній головний лікар, Яльтесена призначили на його місце, й так усе почалося. Тоді лікарня мала невеличке приміщення, Поульсене. Те, де тепер епідемічне відділення. Але Яльтесен рік у рік розгортав свою діяльність. їздив за кордон на практику й відвідував лекції для лікарів. Ми побудували для нього ще один корпус. Про це подбав мій попередник. Але й він виявився надто тісним. Бо до нього йшли хворі з усіх Усюд. Навіть здалеку! Довелося врешті визнати, що потрібна нова лікарня. От ми її й маємо.
Поульсен слухав його зацікавлено, але в душі був обурений. Навіщо творити таку'легенду? А бургомістр провадив Далі:
— Здібний був чоловік, їй-богу. І працьовитий, як віл. Особливо останніми роками. О шостій ранку щодня влаштовував обхід усієї лікарні. Правда, Б'єрне? Ти добре пам'ятаєш, [173] бо тобі доводилося вилазити з-під теплої перини й супроводжувати його.
Він ляснув завідувача лікарні по плечі. Сивий чоловік мляво всміхнувся. Він завжди був привітний, проте якийсь невпевнений, опускав очі, ніби почував себе винним. Він був удівець, але дружина лишила йому пасербицю, яка скрізь ходила з ним і завжди була насторожі, ладна, коли треба, стати на його захист.
— Старий був шанолюбний,— захихотів Альс-Єнсен, костюм якого, пошитий у кравця, свідчив, що він теж далеко не байдужий до свого вигляду.— Раз на тиждень він стригся в перукаря, а бороду плекав сам. Страшенно дбав про свій вигляд. А який був патріот! Пам'ятаєте свята? Всі медсестри й лікарі вишиковувалися в довгу лаву, а він підіймав прапор, співаючи: "Будь горда, вільна..." Просто тобі король, і вигляд мав такий,— докінчив переконаний соціаліст.
Коли вони повернулися додому, Доріт захотіла перед сном випити чарку. Пані Ларсен пообіцяла ввести її в жіночий гурток, а крім того, було ще кілька курсів з дуже цікавими темами. Чарки виявилося забагато, ноги в Доріт не дуже слухались, коли вона лягала в ліжко. Поульсен також був збуджений, не хотів спати. Він накинув пальто на смокінг і вийшов прогулятися. З моря напливав туман. Поульсен ішов, наче між хмарами, відчував їхні обриси і мерз в обіймах їхньої крижаної вологи. З телеграфних дротів і з дерев капало, за живоплотами майже не видно було будинків, хіба що в якомусь світилося вікно червонястим, бляклим, розкладеним на барви веселки світлом. Через вулицю прошмигнув кіт. Асфальт скінчився, під ногами зашурхотіла жорства. Яке мале це містечко — не зоглядишся, як ти вже на околиці. Поульсен зупинився на мості, зведеному над залізничною колією. Він сперся на поруччя й задивився в туман. Червоне світло сигнальних ліхтарів зависало в ньому, наче тьмяні зірки. Ось світло змінилося на зелене. Гуркіт поїзда почувся раніше, ніж його стало видно. Найперше показалося переднє світло. Поульсен зібрав слину і плюнув, простеживши за нею очима, поки вона впала між рейки перед тим, як її мала закрити густа тінь вагонів. Вертаючись додому, Поульсен насвистував. Він відразу заснув. Та за годину по нього подзвонили з лікарні.
Відтоді міст став для нього постійною метою вечірніх прогулянок. Він зупинявся біля поруччя й дивився на рейки, що пролягали в нескінченність, туди, де теоретично колись мали б зійтися.