На повороті побачив трьох коней, прив'язаних до дерева. Проскакав далі і, як і гадав, побачив біля води трьох білих і метиса між ними. Вони його схопили! Вони залишили коней біля дерева, непомітно підкралися до нього і схопили саме в ту мить, коли він збирався стрибнути в човен.
Метис був беззбройним. Подарована мною рушниця ще не висохла, а мулат поцупив його ножа. Ось чому метис не міг чинити їм опору і його відразу вдалося зв'язати по руках і ногах.
Не гаючи часу, хлопці зняли з індіанця мисливську сорочку і прив'язали його до дерева. Отримавши нагоду виплеснути нарешті накопичену лють, вони збиралися батогами сполосувати його оголену спину. Не нагодись я вчасно, йому було б непереливки.
– Сором вам, Аренсе Рінгольд! – крикнув я, наближаючись до них. – Сором! Так підло тільки боягузи чинять. Про це я неодмінно розповім у селищі.
Я так несподівано з'явився, що Рінгольд стояв мов громом уражений. Він пробурмотів якесь вибачення.
– Клятий індіанець заслуговує на це! – буркнув Вільямс.
– За що, містере Вільямс? – запитав я.
– За те, що він так нахабно пащекує на білих людей!
– Нічого йому тут робити! – втрутився Спенс. – За яким правом він розгулює на цьому березі річки?
– Ви не маєте права катувати його ні на цьому, ні на протилежному березі, так само, як не маєте права й мене чіпати.
– Ха ха ха! Ми і з вами впораємося! – глузливо вигукнув Спенс.
Кров у мені аж завирувала.
– Лишень спробуйте! – вигукнув я, зістрибнувши з коня і підбігаючи до них.
Моя права рука була неушкоджена. Заздалегідь передбачаючи неприємні ускладнення, я взяв у Гікмена пістолет і тепер підняв його і прицілився.
– Ну, джентльмени, – мовив я, ставши поруч із полоненим, – тепер ви можете катувати його! Тільки попереджаю, що пущу кулю в лоб першому, хто насмілиться вдарити його.
Хоча всі троє були майже хлопчаки, але, за тогочасними нормами, носили при собі зброю – ножі й пістолети. Спенс, здавалося, от от був готовий виконати свою погрозу. Але, бачачи, що Рінгольд, їхній ватажок, відступив, він і Вільямс учинили за його прикладом. Рінгольд здався, бо, побивши горшки з нашою сім'єю, він міг втратити те, чого не могли втратити його приятелі. До того ж трусився за власну шкуру. Всі троє зрештою пішли, злі через моє несподіване втручання у сварку. Вони вважали, що я лізу не в свою справу. З образливою лайкою нападники змушені були залишити поле битви.
Я звільнив індіанця. Він сказав усього кілька слів, та коли на прощання потис мені руку, його погляд був сповнений удячності.
– Приходьте на той бік річки, коли вам заманеться. Жоден індіанець не зачепить вас. Ви завжди будете бажаним гостем у наших володіннях! – приязно запросив він.
Розділ XV
Маюмі
Просто так це знайомство не могло припинитися. Воно обов'язково мало перерости у дружбу! Метис був шляхетним юнаком, джентльменом. Я вирішив прийняти його запрошення і побувати в лісовому будиночку. Хатина його матері, як він пояснив мені, стояла неподалік, по той бік озера, на березі невеликої річечки, що впадає в широку річку Свон.
Я слухав ці вказівки з прихованою радістю, бо добре знав річку, про яку він говорив. Не так давно я плив по ній у човні, і саме на її берегах уперше побачив чарівну істоту – лісову німфу, краса якої так мене вразила.
Та чи була це Маюмі? Мені кортіло якнайшвидше це дізнатися. Тільки б скоріше загоїлась моя рука, щоб я міг веслувати! Ця обставина дратувала. Та минув якийсь час, і я нарешті одужав.
Я вдало запланував поїздку – був чудовий погожий ранок. Зібрався в дорогу, прихопивши собак і рушницю. Сів у човен і вже приготувався було відчалити, як раптом хтось мене гукнув. Обернувшись, побачив сестру.
Бідолашна маленька Вірджинія! Останнім часом вона дуже змінилася: геть зникла її веселість, вона стала якась замислена. Видно було, що вона досі не оговталась від страшного потрясіння після історії з алігатором.
– Джордже, куди ти їдеш? – запитала вона, наближаючись до мене.
– Ти хочеш знати, Вірджиніє?
– Так, скажи мені, а краще візьми з собою!
– Як? Узяти тебе в ліс?
– Чом би й ні? Я давно не була в лісі. Ти дуже поганий, братику, бо ніколи й нікуди не береш мене з собою!
– Але раніше, сестричко, ти ніколи не просила мене про це.
– Міг би й сам здогадатися, що мені це було б приємно. Я так хочу погуляти в лісі! Як добре було б стати вільною пташкою, або метеликом чи іншим крилатим створінням! Тоді я сама подорожувала б чудесним лісом і не просила би байдужого брата взяти мене з собою.
– Іншим разом, Вірджиніє, тільки не сьогодні!
– Чому ж не сьогодні? Дивись, який чудовий ранок!
– По правді, сьогодні я тримаю курс не в ліс.
– А куди ти тримаєш курс, Джорджі? "Тримати курс" – так, здається, говорять про кораблі?
– Я їду до молодого Пауела. Я обіцяв навідати його.
– То он воно що! – вигукнула сестра. Вона раптом геть змінилася на лиці й на мить замислилась.
Ім'я Пауела нагадало їй про жахливу сцену, і я картав себе, що згадав про нього.
– Ось що я скажу тобі, братику! – мовила вона перегодом. – Понад усе на світі я хотіла б побачити індіанську хатину. Любий Джордже, ну візьми мене з собою!
Вона так палко просила, що я не мав сил відмовити, хоча, звісно, волів би поїхати сам. У мене була таємниця, якою я не міг поділитися навіть з улюбленою сестрою. А ще якесь незрозуміле передчуття підказувало мені, що не варто брати сестру з собою так далеко від дому, в місце, яке я сам ледь знав. Та вона знову завела своєї.
– Ну гаразд, якщо мама дозволить…
– Джордже, мама дозволить. Навіщо повертатися додому? Ти бачиш, я готова, навіть капелюха наділа. Ми встигнемо повернутися перш, ніж про нас подумають. Адже це недалеко…
– Гаразд, сестричко, сідай на кормі, біля керма. Юху! Ми відчалюємо!
Течія була несильна, тож через півгодини ми допливли до гирла річки і продовжили путь угору. Це була неширока річка, але досить глибока для човна або каное. Сонце стояло високо, та не припікало, бо від палючого проміння нас захищали густі дерева, гілки яких сплелися у зелену арку над річкою. За півмилі від гирла поля були засаджені маїсом і бататом – солодкою картоплею, – стручковим перцем, динями і гарбузами. Неподалік берега стояв великий будинок, оточений огорожею і меншими будиночками. Це була дерев'яна будівля з портиком, колони якого покривала примітивна різьба. На полях працювали раби – негри та індіанці.
Це не могла бути плантація білого – на цьому боці річки білі не жили. Ми вирішили, що маєток належить якомусь багатому індіанцеві, власнику землі і рабів.
Але де ж хатина нашого друга? Він сказав, що вона стоїть на березі річки, не далі ніж за півмилі від її гирла. Можливо, ми пройшли, не помітивши хатини, або її треба було шукати десь далі?
– Вірджиніє, пристаньмо до берега і запитаймо.
– А хто це там стоїть на ґанку?
– Ого, то в тебе зір кращий за мій! Це ж сам молодий індіанець! Та не може бути, щоб він жив тут… Хіба це хатина? А знаєш що? Він, напевно, прийшов сюди в гості. Поглянь, він іде навстріч нам!
Поки я говорив, індіанець вийшов із будинку і поспішив нам назустріч. За кілька секунд він уже був на березі і показав нам, де пристати. Як і в день нашого знайомства, він був у яскравому, багато оздобленому вбранні. На його голові красувався убір із пір'я. Струнка фігура метиса на тлі блакитного неба здавалася мініатюрною статуеткою воїна; він був ще майже хлопчиком і виглядав вельми гарно. Я трохи заздрив його дикому вбранню.
Мені здалося, що сестра дивилася на нього із захватом, хоча на мить у її погляді промайнула тінь страху. Вона то червоніла, то блідла; я вирішив, що зовнішність індіанця нагадує їй ту страшну сцену в басейні. І я знову пошкодував, що взяв її з собою.
Наша поява не збентежила молодого індіанця. Він був спокійний і стриманий, наче давно чекав на нас. Та, звісно, Пауел не міг знати, що ми приїдемо вдвох. Ми причалили, він схопив човна за ніс, притягнув до берега і з ввічливістю взірцевого джентльмена допоміг нам висадитися.
– Ласкаво прошу! – промовив він і, глянувши на Вірджинію, додав: – Сподіваюся, сеньйорита видужала?.. А щодо вас, сеньйоре, годі й говорити: раз ви зуміли гребти проти течії, значить, ви цілком здорові!
Слова "сеньйор" і "сеньйорита" свідчили про сліди іспанського впливу, що збереглися від давніх відносин між семінолами й іспанцями. І на нашому новому знайомому були речі, які носять в Андалузії, – срібний хрест на шиї, яскраво червоний шовковий пояс і довгий трикутний клинок за поясом. Навіть ландшафт нагадував іспанський: тут були безладно висаджені рослини – китайські апельсини, чудові дерева папаї, стручковий перець і томати. Усе це притаманно для садиб іспанських колоністів. Архітектура будинку була в кастильському стилі. І різьба на ньому була не індіанська.
– Це ваш будинок? – запитав я, зніяковівши.
Річ у тім, що він вітав нас як господар, але я не бачив жодної хатини. Його відповідь заспокоїла мене. Він сказав, що це його будинок, точніше, будинок його матері. Батько його вже давно помер, і вони жили втрьох – мати, сестра і він.
– А це хто? – запитав я, вказуючи на працівників.
– Це наші раби, – відповів він із посмішкою. – Бачите, ми, індіанці, поступово долучаємося до цивілізації.
– Але ж не всі вони негри! Я помітив тут і індіанців. Невже вони теж раби?
– Так, як і решта інших. Бачу, вас це дивує? Це індіанці не з нашого племені. Наш народ колись підкорив плем'я ямасі, і багато полонених залишилися у нас рабами.
Ми підійшли до будинку. Мати юнака, чистокровна індіанка, зустріла нас на порозі, одягнена в національне індіанське вбрання. Мабуть, замолоду вона була красунею і справила на нас дуже приємне враження. Особливо приваблювало в ній поєднання гострого розуму з ніжною материнською турботою.
Ми увійшли до будинку. Умеблювання, мисливські трофеї, кінська збруя – у всьому тут відчувався іспанський вплив. Ми побачили навіть гітару і книжки. Ці ознаки цивілізації під індіанським дахом дуже вразили нас із сестрою.
– Я такий радий, що ви приїхали! – вигукнув юнак, наче щось пригадавши. – Ваші мокасини вже готові… Де вони, мамо?.. А де Маюмі?
Він наче озвучив мої думки.
– А хто така Маюмі? – пошепки запитала мене Вірджинія.
– Дівчина індіанка.