А тоді вступив у те коло, закутався в ковдру і спокійно простягся на траві. За якусь хвилину він. начебто вже й спав.
Він таки справді спав — про це свідчив його рівний і гучний віддих. Маючи добре здоров'я і чисте сумління, Зеб Стамп завжди засинав одразу ж, тільки-но лягав.
Та спочивати йому довелось не довго. Весь час перед тим за кожним його рухом стежила пара цікавих очей — то були очі Феліма О'Нійла.
— Правий Боже! — пробурмотів ірландець сам до себе.— З якого це доброго дива старий обгородився мотузкою?..
Якийсь час цікавість змагалася в ньому з чемністю, але.зрештою взяла гору перша, і тільки-но мисливець захропів, як Фелім підкрався до нього, труснув за плече й виклав своє запитання.
— Хай тобі чорт, клятий ірландський осел! — вигукнув Зеб Стамп, не приховуючи досади.— Я був подумав, що це вже ранок... Навіщо я обводжу себе мотузкою? Та навіщо ж, як не на те, щоб не залізла якась погань!
— Яка погань, містере Стампе? Змії, чи що?
— Та звісно ж, що змії, хай тобі абищо! Іди-но вже спати.
Незважаючи на те, що йому так гостро вичитали, Фелім повернувся до хатини видимо задоволений. "Як не рахувати індіанців,— не раз казав він,— то найгірше в Техасі — це всяке отруйне гаддя. Відколи тут живу, я ще жодної ночі не спав як годиться: з думки не йдуть ці кляті плазуни, а тільки-но заснеш — і вві сні їх побачиш. Ото шкода, що святий Патрік не навідав Техасу перед тим, як спочити в бозі" (20).
Живучи в лісі, на відлюдді, Фелім майже ні з ким не спілкувався, отож і не знав про таку властивість кабрі-єсто. Він вирішив одразу ж застосувати нове знання на
(20) За легендою, святий Патрік знищив в. Ірландії всіх отруйних змій.
[52]
ділі. Тихенько, щоб не збудити господаря, який уже спав, він зайшов до хатини, зняв з кілка волосяну мотузку, а тоді вислизнув надвір і, поступово розмотуючи мотузку, виклав її навколо стін оселі.
Спорудивши свій оборонний вал, він повернувся до хати і, переступаючи поріг, пробурмотів сам до себе:
— Ну, Феліме О'Нійле, цю ніч ти вже спатимеш спокійно, хоч би скільки було того гаддя в Техасі!
Після цих Фелімових слів навколо хатини мустанге-ра запала цілковита тиша. Така сама тиша була і в хатині: земляк святого Патріка, вже не боячись нападу плазунів, простягся на кінській шкурі і майже миттю заснув.
Якийсь час здавалося, що всі втішаються незворушним відпочинком — і люди, й собака Тара, й полонені дикі коні. Тишу порушувала тільки "худобина" Зеба Стампа, скубучи траву на пасовищі.
Та невдовзі виявилося, що й сам старий мисливець не спить. Він перевертався з боку на бік, наче йому не давала заснути якась неспокійна думка.
Перевернувшись так разів з десять, Зеб сів і невдово-лено озирнувся довкола.
— Хай йому чорт, тому нахабному ірландському йолопові! — процідив він крізь зуби.— Зіпсував мені весь спочинок, бісова душа! От би витягти його з хатини та й скинути в річку — була б йому добра наука! Аж руки сверблять це зробити, і стримує мене тільки повага до його господаря — хоч той теж ірландець, але людина гідна... Певне, я вже так і не засну до ранку.
Виливши отак свою досаду, мисливець знову загорнувся в ковдру й ліг на траву.
Але заснути не міг і тепер: чути було, як він совається й перевертається з боку на бік. Нарешті він знову сів, і з його уст полинув потік слів, дуже подібний до першого, тільки цього разу погроза скупати Феліма в річці прозвучала ще певніше й рішучіше.
Зеб начебто ще вагався, чи виконати йому свою погрозу, коли раптом побачив щось таке, що повернуло його думки на інше. 'Футів за двадцять від того місця, де він сидів, по траві, звиваючись, повзла довга тонка істота. За формою тіла та лискучою, сріблястою проти місяця шкірою неважко було розпізнати, що то за плазун.
— Змія! — пошепки мовив Зеб Стамп, не зводячи очей з рептилії.— Цікаво, що ж це за порода шастає [53] тут серед ночі? Для гримучої начебто завелика, хоч у цих краях трапляються гримучки майже такі самі завбільшки. Але ця надто світла кольором та й тілом затонка. Ні, це не гримучка... А-а, впізнав! Це ж "курочка". Мабуть, шукає яєць. От бісова душа, суне просто на мене!
В голосі його не вчувалося страху, навіть коли він побачив, що змія повзе до нього. Мисливець знав: вона не перелізе через волосяну мотузку, а торкнувшись до неї, поверне назад, неначе то вогненна смуга. Почуваючи себе в безпеці у своєму магічному колі, він міг спокійно стежити за непроханою гостею, навіть якби то була найотруйніша з усіх змій прерії.
Але ця змія не була отруйна. Навпаки — зовсім нездатна заподіяти якусь шкоду, за що й дістала просторічну назву "курочка". А тим часом серед північноамериканських плазунів це один з найбільших.
Зеб сидів і дивився на змію, і на обличчі його відбивалася тільки цікавість, та й то не хтозна-яка. У мисливця, що звик ночувати просто неба, це видовище не викликало ні подиву, ні ляку, навіть коли змія підповзла ще ближче і, трохи підвівши голову, ткнулася в мотузку.
Після цього вже й зовсім нічого було боятися, бо "курочка", наразившись на кабріесто, миттю повернула назад і поповзла геть.
Якусь хвилю мисливець сидів нерухомо, спостерігаючи, як змія плазує по траві. Здавалося, він не знав, що робити — чи то наздогнати і вбити плазуна, чи дати йому зникнути так само тихо, як він і з'явився. Якби то була гримуча або мокасинова змія, Зеб розчавив би їй голову підбором свого важкого чобота. Але на мирну "курочку" його неприязнь не поширювалась — про це свідчили й ті кілька слів, що їх він пробурмотів їй услід, поки вона поволі віддалялася:
— Бідолашний плазун, нехай собі живе! Він ме.ні не ворог, хоча й висмоктує часом індичі яйця і тим зменшує поголів'я індиків. Але ж так йому призначено від природи, то й не варт за це його винуватити. А от винуватити того дурноверхого ірландця, що нахабно розбуркав мене, я таки маю причину. Страх як хочеться добряче провчити його, тільки так, щоб не образити цим мого молодого друга... Стривай! Богом присягаюся, придумав!.. Саме те, що треба, не будь я Зеб Стами! З цими словами старий мисливець, обличчя якого [54] враз прибрало веселого й лукавого виразу, підхопився на ноги і, пригнувшись, побіг навздогін за плазуном. За кілька широких кроків він наздогнав "курочку" і, розчепіривши пальці, кинувся на неї. В наступну мить довге лискуче тіло змії вже звивалось у нього в руках.
— Ну, містере Феліме, начувайся! — вигукнув він так, наче звертався до зловленого плазуна.— Я нажену на твою бісову ірландську душу такого страху, що ти в мене до ранку не заснеш. А як ні — то, значить, я дурень, що не годен відрізнити орла від індика. Оце тобі буде добрий товариш на цю ніч!
Виголосивши таку тираду, Зеб підійшов до хатини і, скрадаючись у її затінку, пустив змію всередину мотузяного кола, яким Фелім так завбачливо обгородився перед сном.
Повернувшись до своєї трав'яної постелі, мисливець знов обгорнув плечі старою ковдрою і пробурмотів:
— Плазун звідти через мотузку ніяк не вибереться — це ясно. Так само ясно й те, що, шукаючи виходу, він повзатиме по всій хатині. І якщо десь за півгодини не залізе на того ірландського бевзя, то старий Зеб Стамп сам бевзь... Еге! Що це там? Здається, вже...
Якби мисливець і хотів сказати ще щось, то однаково не почув би й сам себе, бо в цю мить зчинився такий ґвалт, що, напевне, переполохав усе живе по берегах Аламо й на кілька миль в окрузі.
Почалося з людського крику — чи, краще сказати, зойку,— такого, що міг вихопитися тільки з ірландської горлянки. І справді, той моторошний звук видав не хто інший, як Фелім О'Нійл. Та вже наступної миті голос його потонув у хорі собачого гавкоту й кінського форкання та іржання, і цей лемент тривав кілька хвилин безперестанку.
— Що сталося? — запитав мустангер, підхопившись з ліжка й навпомацки пробираючись до свого нажаханого слуги.— Який біс у тебе вселився, Феліме? Чи ти побачив привида?
— Ой паничу! Куди гірше, Бог мені свідок! На мене напала змія! Геть усього покусала! О святий Патріку, я нещасний пропащий грішник! Тепер я напевне помру!
— Покусала, кажеш? Де? — спитав Моріс, квапливо засвічуючи світло, і разом зі старим мисливцем, що вже прибіг до хатини, почав оглядати тіло слуги.— Не бачу ніяких укусів,— провадив він, повертаючи Феліма на [55] всі боки й пильно досліджуючи кожну п'ядь його
шкіри.
— Жодної подряпинки,— коротко докинув Стамп.
— Не покусала? Ну, хвалити Бога! Але ж вона повзала по мені, от наче й зараз відчуваю, холодна, мов
милостиня.
— А чи була тут взагалі змія? — спитав Моріс, не дуже вірячи Фелімовим словам.— Мабуть, це тобі просто наснилося, Феліме.
— Ой ні, не наснилося, паничу! Справжнісінька змія! Хай мене грім поб'є, коли брешу!
— Схоже на те, що змія таки була,— сухо зауважив мисливець.— Ану подивимось, може, й знайдемо її. Та все ж дивно. Навколо хатини лежить волосяна мотузка, то як же змія перелізла через неї?.. Ага, онде вона! — Зеб Стамп показав у куток, де, згорнувшись кільцями, лежала змія.— Е, та це ж усього-на-всього "курочка"! — вигукнув він.— Від неї шкоди не більш, як від голуба. Не могла вона тебе покусати, містере Феліме, але ми її однак скараємо.
З цими словами старий мисливець схопив плазуна, підняв високо над головою і так пожбурив на підлогу, що мало не вибив з нього дух.
— Ну от, містере Феліме! — мовив він, довершуючи справу підбором свого важкого чобота.— Тепер лягай собі й спи спокійно до самого ранку. Чого-чого, а змій уже можеш не боятися.
Штовхаючи ногою поперед себе мертвого плазуна, Зеб Стамп вийшов з хатини. А тоді, весело посмію-ючись сам до себе, знову простягся на моріжку на весь свій велетенський зріст — уже втретє за ту ніч.
Розділ VIII СЛІД ОТРУЙНОЇ СТОНОГИ
Коли із змією було покінчено, скрізь довкола відновився мир і спокій. Скавуління собаки затихло разом з криками Феліма. Мустанги знову тихо стояли під тінястими деревами.
У хатині теж запала тиша; чути було тільки, як час від часу неспокійно перевертається на своїй постілці Фелім, що втратив віру в захист властивості кабрієсто.
Та й надворі тишу порушував лише один звук, хоча [56] й зовсім не схожий на вовтузіння в хатині. Він був чимось середнім між крокодилячим риком і кумканням жаби-вола; та оскільки цей звук виходив з ніздрів Зеба Стампа, то міг бути тільки хропінням заснулого мисливця.