Адже я не так вже багато й прошу, Гордон!
Таліб хижо посміхнувся у рідку чорну бороду, і англієць зрозумів, про що йдеться: дві тисячі фунтів — це була сума винагороди за його спіймання. Гордон плюнув на підлогу і помацав свою дорогоцінну шию.
— Якщо Таліб може видобути з мене гроші, — то хай він зробить це з благословення Всевишнього яким завгодно способом, правдою чи неправдою! — промовив ЕІН, розтягнувши губи у визивній посмішці.
Шейх розкотисто зареготав, збираючись, очевидно, продовжувати свій небезпечний жарт, але його перепинив один з присутніх — хитріший і молодший за нього. Це був смуглявий, насмішкуватий, лихий на вигляд чоловік, одягнений у дороге шовкове вбрання, з амулетом і ручним годинником.
— Я пригадую багатого Гордона, — промовив він, удаючи, ніби йому ввижається минуле. — Що сталося з тим, іншим Гордоном? З тією маленькою людиною в мундирі— капітаном, майором, полковником Гордоном? Де його гостроверхий кашкет і шкіряні чоботи? І чому він перемінив їх на цей убогий бурнус, портупею, кинджал і верблюда?
Гордон похмуро, але дружелюбно, посміхнувся до иа-
смітника, наказавши собі знести все, що б цей араб не сказав, навіть прихований натяк на те, що Гордон такий же "інглізі", яким ї був, і тому мусить мати гроші.
— Ва-уль, наш дикий поет, наш злий поет! — промовив у відповідь Гордон, і цього було досить. Зустрічаючись, вони завжди глузували один в одного — це в них було щось на зразок змагання. Ва-уль був джаммарцем, але служив Гаміду, і зараз він повернувся до рідного племені із завданням принца схилити Таліба на бік Повстання. Взагалі, для Ва-уля не існувало нічого святого — ні щодо людей, ні щодо справ людських. Він ішов своїм власним, одному йому відомим шляхом, зневажаючи все і вся, крім, мабуть, самого лише Гаміда. Навіть ім'я поета звучало задерикувато, бо, хоч у джаммарців#Ва-уль було звичайним іменем, по-сірійськи воно означало "дикий овес", і ця гра слів закріпила за Ва-улем заслужену славу дикого поета пустелі.
— Отже, в тебе зовсім немає англійських грошей? — зробив висновок Таліб.
— Кажу ж тобі, що в мене немає навіть англійської душі, звідки ж у мене будуть англійські гроші?
— Ти хочеш, щоб я рискнув усім на дурничку?
— Воля...— почав був знову Гордон, але чи то богиня грошей, чи то богиня страху не була прихильною до нього, бо в цю хвилину низько над наметом з ревом пролетів літак, потрясаючи повітря гнітюче пронизливим гудінням. Намет загойдався, і два молодих верблюди, що стояли стриножені поблизу, розірвали пута і з вереском, хитаючись, помчали через табір.
— Не тільки верблюди верещать,— глумливо кинув Гордон Ва-улю, коли вони вибігали з намету.
Всі, хто був усередині, скупчилися надворі і дивилися на небо з болісним передчуттям неминучого лиха. Гордон побоювався за Сміта і за броньовик — звідси до місця їхнього перебування не було навіть і милі, а бахразький літак зробив розворот і повернув назад. Англієць стежив за його польотом, і ніколи ще дбайливе, батьківське піклування Сміта про машини не сповнювало душу Гордона такою радістю — адже механік ретельно замаскував і заховав машину!
Літак знову прогуркотів над табором, потім набрав висоту і полетів геть. Ва-уль зловісно промовив:
— Ця потвора з'являється і зникає як гикавка після
4*
51
сміху. Треба забиратися звідси, поки в неї не зіпсувався настрій, Таліб. Надто близька від нас смердюча пащека, з якої ця потвора вилітає.
Аеродром був справді надто близький від них — лише на відстані якихось двадцяти миль від цього дорогоцінного клаптика зеленої зимової трави, а попередження було попередженням, і тому Таліб наказав згортати табір і бути готовими вирушити вночі у путь. Посилаючи прокльони на небеса і на страшну потвору, що літала вгорі, Таліб повернувся до Гордона і злобно промовив:
— Бачив?—зціпивши зелені зуби, він мотнув бородою на небо: — Дві тисячі фунтів, Горд-і-он, і я залюбки власноручно знищу їх. І не довіряй мені, мій друже. Знай, мені потрібні гроші... Але я люблю тебе, як брата, і тому прощай! В ім'я аллаха, прощай!
Отже Гордону довелося вибирати між риском залишитися з Талібом або стати мішенню для бахразького літака. Оскільки Таліб був меншою небезпекою, Гордон вирішив пересидіти до темряви під маскувальним тентом, зробленим умілими руками Сміта, і виїхати вночі. Він улігся якнайзручніше і намагався заснути, але, незважаючи на вогнище, під тентом було холодно і волого, до того ж Бекр, Мінка і маленький Нурі голосно виспівували пісні про любов і про верблюдів. Маленький Нурі знав багато двовіршів про верблюдів, і Гордон мимоволі став прислухатися до них. Увагу англійця привернула пісня, яку хлопчик співав гугнявлячи, з підвиванням. В ній йшлося про царя, що звертається до благородної тригубої тварини з питанням, чи не погодилася б вона помінятися з ним місцями і стати царем. На що верблюд відповідає; "Ні, бо верблюд може обійтися без царя, але жодна людина не може бути царем (пустині) і обходитись без верблюда!" Дослівно це звучало так: "Бо я можу нести царя, але цар не може нести мене!" Оскільки пісня була складена на честь верблюда, вона на цьому і кінчалася. Але Гордон повернув голову і, пародіюючи Нурі, додав:
— Тоді цар убив верблюда, з'їв його, поплескав себе по набитому череву і сказав: "Тепер я несу тебе, спробуй понести мене!"
Закоханий у верблюдів маленький Нурі весело зареготав і заплескав у долоні, і Гордон пошкодував, що з ними не було Алі, який би оцінив жарт разом з хлопцем, не те що Сміт—той хоч і зрозумів усе, але ледве посміхнувся. Гордон хотів уже поремствувати з приводу цього, та в цю мить до тенту під'їхав Ва-уль, джаммарський поет. Він спішився, присів біля вогнища і, пересипаючи свою мову ущипливими насмішками, повідав Гордону, що в пустині з'явився ще один англієць, який шукає джаммарців, збираючись, очевидно, підкупом або погрозами спонукати Таліба на яку-небудь капость проти Повстанців. Англійця супроводжує якийсь бахразький чиновник.
— Де вони зараз? — спитав Гордон.— Вони зможуть зустрітися з Талібом?
Ва-уль значуще пирхнув:
— Цьому можна запобігти!.. Але Гордон розчарував його:
— З бахразьким чиновником можеш зробити що хочеш — це мені байдуже, але англійця не чіпай. Якщо він попадеться тобі, одвези його до якої-небудь станції на нафтопроводі або здай бахразьким прикордонникам. Тільки не вбивай його.
— Чому?—втрутився Бекр, який відчув, що запахло кров'ю.
— З англійцями ми не воюємо,— відповів Гордон.— І не хочемо воювати. Вони завжди шукають якої-небудь зачіпки, щоб встряти у справи пустині, а нам не можна тепер цього допустити.
Ва-уль розсміявся, але Гордон не звернув уваги на його глузливий сміх, щоб більше не згадувати про англійця, і спитав Ва-уля, чи не зміг би той всупереч відмові Таліба залучити до повстанських загонів кількох воїнів-джаммарців.
— Чому ж ні? — відказав Ва-уль. — Не всі джаммарці тримаються біля своїх горщиків та ганчірок. Більшість з них так зголодніла та озлобилася, що готова піти за пер-шим-ліпшим авантюристом. .
— Навіть за мною? — спитав Гордон, не дожидаючись, поки Ва-уль сам скаже це.
— Навіть за тобою,— підтвердив поет, знизавши плечима.— Даси мені гвинтівки і провіант. Вони підуть за тобою.
Гордон поставився серйозно до запевнення Ва-уля і сказав, що через кілька днів стане табором у Ваді Джам-мар. Там він даватиме зброю всім, хто схоче брати участь у нападі на аеродром.
— Шкода, що в тебе немає золота! — зітхнув Ва-уль на прощання.
Він поїхав далі, виспівуючи один з своїх власних віршів, у якому мовилося про те, що від жадоби англійців до грошей араби плачуть. І їхні сльози зрошують пустиню, бо тепер печаль ніколи не залишає їх.
Після насмішок Ва-уля Гордон уже не міг заснути. Деякий час він непорушно сидів скарлючившись, заглиблений у якісь неясні, безформні думки, схожий у цій позі на велику нерухому жабу з пульсуючим горлом. Але нарешті він стряхнув з себе це тваринне заціпеніння, потягся вперед і підняв з землі зачитану книжку — "Сім стовпів мудрості" 7, яку він знайшов у броньовику, на поличці над сидінням водія. Книжка належала Сміту, і хоч не один рік минув, відколи пустиня їх об'єднала, Гордон здивувався, знайшовши цей твір у механіка. Він почав перегортати .книжку при мерехтливому світлі вогнища і побачив, що майже кожна сторінка її була поцяткована зазначками і почеркана. Це так вразило Гордона, що в нього вихопилося: "Так он воно що!"
Гордон знову перегорнув кілька сторінок, але раптом відчув, що зазирає у щось надто потаємне, надто викривне... Він закрив книжку і засміявся:
— Так ось що привело вас у пустиню, Сміт,— промовив він і кинув книжку до довгих, холодних ніг Сміта.
Сміт почервонів.
— Що ви хочете сказати цим?
— Скажіть, як ви ставитесь до Лоуренса8? — дошкульно спитав Гордон. Але, знаючи, що Сміт надто просто відповість на це запитання* він додав:
— Що ви взагалі знайшли в цій книжці? Сміт знизав плечима.
— Вона цікава...— Він зам'явся, ще раз знизав плечима і замовк.
— Так, але, крім того, що вона цікава, що ще є в ній?—Гордон потер холодні руки.— Чи справді ця книжка варта того, щоб таскати її скрізь за собою? Чи є в ній щось цінне, щось таке, що виходить за рамки копирсання автора у своєму власному неймовірному честолюбстві?
— Книжка не подобається вам?
Гордон стулив губи і роздратовано відповів:
— Я прочитав її тільки один раз.
Сміт замовк, силкуючись відшукати послідовність у відповіді Гордона.
— Я думав, що вас ця книжка повинна захоплювати, — промовив він нарешті.—Адже в ній повно ідей, про які ви весь час говорите.
Гордон фиркнув з огидою.
— Вона позбавлена будь-яких ідей. Це ж просто розумно написана пригодницька повість, не більше.
— Я вважаю її найкращою з усіх, які я читав,—твердо відповів Сміт.
Гордон мало не спитав: "А які ще книжки, крім цієї, ви читали?" але йому не хотілося ображати Сміта або передчасно розбивати співбесідника, і тому він поцікавився:
— Вас захоплює книжка чи сам Лоуренс? Сміт і собі щойно думав над цим.
— Сам Лоуренс,— відповів він.
— В такому разі ви не знайдете його у цій книжці,— промовив Гордон.— Якщо ви хочете збагнути справжнього Лоуренса, простежте його вчинки. Або ні — краще почитайте його листи.