Дві години вона нудьгувала. Потім її взяла цікавість: "Що за спішну роботу повинен виконати доктор Гаспар? Що це за лялька?"
Вона тихо підкралася до дверей майстерні і заглянула в серцевидну шпаринку. Та ба! Туди був вставлений ключ. Вона нічого не побачила, зате двері відчинилися, і вийшов доктор Гаспар. Він був до того розтривожений, що навіть не зауважив тітоньці Ганімед за її нескромність. Тітонька Ганімед зніяковіла і без того.
— Тітонько Ганімед, — сказав доктор. — Я йду з дому. Вірніше, мені доведеться поїхати. Покличте візника.
Він помовчав, потім потер долонею лоба.
— Я їду в Палац Трьох Товстунів. Дуже можливо, що я не повернусь звідти.
Тітонька Ганімед аж одсахнулася з переляку.
— У Палац Трьох Товстунів?
— Так, тітонько Ганімед. Справи дуже погані. Мені привезли ляльку наслідника Тутті. Це найкраща лялька в світі. Механізм її зламався. Державна рада Трьох Товстунів наказала мені полагодити цю ляльку до завтрашнього ранку. Мені загрожує сувора кара.
Тітонька Ганімед збиралася заплакати.
— І от я не можу полагодити цю бідну ляльку. Я розібрав механізм, схований у її грудях, я розгадав його таємницю, я зумів би полагодити його. Але… така дрібниця! Через дрібницю, тітонько Ганімед, я не можу цього зробити. Там, у цьому хитромудрому механізмі, є зубчасте коліщатко — воно тріснуло… Воно нікуди не годиться! Треба зробити нове… У мене є підходящий метал, подібний до срібла. Але, перш ніж приступити до роботи, треба продержати цей метал у розчині купоросу щонайменше два дні. Розумієте, два дні… А лялька повинна бути готова завтра вранці.
— А якесь інше коліщатко не можна вставити? — боязко порадила тітонька Ганімед.
Доктор сумно махнув рукою.
— Я все перепробував, нічого не виходить.
За п'ять хвилин перед будинком доктора Гаспара стояла крита візницька прольотка.
Доктор вирішив їхати в Палац Трьох Товстунів.
— Я їм скажу, що до завтрашнього ранку лялька не буде готова. Хай роблять зі мною, Що хочуть…
Тітонька Ганімед кусала фартух і хитала головою доти, доки не злякалася, що голова одпаде.
Доктор Гаспар посадив поруч себе ляльку і поїхав.
Розділ VII
НІЧ ДИВНОЇ ЛЯЛЬКИ
Вітер свистів в обидва вуха, доктора Гаспара. Мелодія виходила огидна, навіть гірша за той негритянський галоп, що його виконують дуетом точильне колесо і ніж під руками ретельного точильника.
Доктор закрив вуха коміром і підставив вітрові спину.
Тоді вітер взявся за зірки. То він гасив їх, то котив, то провалював за чорні трикутники дахів. Коли ця гра набридла, він вигадав хмари. Але хмари розвалилися, як башти. Тут вітер одразу зробився холодним: він похолов од злості.
Докторові довелося загорнутись у плащ. Половину плаща він віддав ляльці.
— Поганяйте! Поганяйте! Будь ласка, поганяйте!
Ні з того ні з сього докторові стало страшно, і він підганяв візника.
Було дуже тривожно, темно і безлюдно. Лише в кількох вікнах спалахували червонуваті вогники, решта була закрита віконницями. Люди очікували страшних подій.
У цей вечір все здавалося незвичайним і підозрілим. І часом доктор навіть побоювався, що очі чудної ляльки, чого доброго, засяють у темряві, як два прозорих камінці.
Він намагався не дивитися на свою супутницю.
"Дурниці! — заспокоював він себе. — У мене розгулялися нерви. Звичайнісінький вечір. Тільки мало перехожих. Тільки вітер так дивно кидає їхні тіні, що кожний зустрічний здається найманим убивцею у крилатому таємничому плащі… Тільки газові ліхтарі на перехрестях горять якимось мертвим блакитним світлом… Ой, хоч би швидше дістатися до Палацу Трьох Товстунів!.."
Є дуже добрий засіб од страху: заснути. Особливо рекомендується натягти на голову ковдру. Доктор скористався з цього засобу. Ковдру він замінив капелюхом, який міцно насунув на очі. Ну й, звичайно, він почав лічити до ста. Це не допомогло. Тоді він скористався сильнодіючим засобом. Він повторював про себе:
"Один слон і один слон — два слони; два слона й один слон — три слони; три слони й один слон — чотири слони…"
Дійшло до цілого табуна слонів. А вже сто двадцять третій слон із вигаданого слона перетворився на справжнього слона. А що доктор не міг зрозуміти, слон це чи рожевий силач Лапітуп, то, очевидно, доктор спав і вже бачив сон.
Час уві сні минає значно швидше, ніж наяву. Принаймні доктор уві сні встиг не тільки доїхати до Палацу Трьох Товстунів, але й стати перед їхнім судом. Кожен стояв перед ним, тримаючи за руку ляльку, як циган тримає свою мавпочку в синій спідничці.
Вони не хотіли слухати ніяких пояснень.
"Ти не виконав наказу, — говорили вони. — Ти заслуговуєш на сувору кару. Разом з лялькою ти мусиш пройти по дроту над Площею Зорі. Тільки скинь окуляри…"
Доктор просив пробачення. Головним чином він боявся за долю ляльки… Він казав так:
"Я вже звик, я вже вмію падати. Якщо я зірвуся з дроту і впаду в басейн — це нічого. Я маю досвід: я падав разом з баштою на площі біля міської брами… Але лялька, бідна лялька! Вона розіб'ється на друзки… Пожалійте її… Адже я певен, що це не лялька, а жива дівчинка з чудесним ім'ям, яке я забув, яке я не можу пригадати…"
"Ні! — кричали Товстуни. — Ні! Ніякої пощади! Такий наказ Трьох Товстунів!"
Галас був такий різкий, що доктор прокинувся.
— Такий наказ Трьох Товстунів! — кричав хтось над самим його вухом. Тепер уже доктор не спав. Це кричали наяву. Доктор визволив очі, або, вірніше, окуляри, з-під капелюха і оглянувся. Ніч, поки він спав, встигла добре-таки почорніти.
Екіпаж стояв. Його оточили чорні постаті; вони й здійняли галас, перебивши сон доктора. Вони розмахували ліхтарями. Від цього перелітали ґратчасті тіні.
— В чому справа? — спитав доктор. — Де ми? Хто ці люди?
Одна постать наблизилась і піднесла ліхтар на рівень голови, освітивши доктора. Ліхтар загойдався. Рука, що тримала його вгорі за кільце, була в рукавиці з грубої шкіри, з широким розтрубом. Доктор зрозумів: гвардійці.
— Такий наказ Трьох Товстунів, — повторила постать.
Жовте світло розривало її на частини. Виблискував клейончастий капелюх, що здавався вночі залізним.
— Ніхто не має права підходити до палацу ближче ніж на кілометр. Сьогодні видали цей наказ. У місті заворушення. Далі їхати не можна!
— Так, але мені обов'язково треба в палац.
Доктор обурився.
Гвардієць говорив залізним голосом:
— Я начальник караулу, капітан Цереп. Я вас не пущу далі ні на крок! Повертай! — крикнув він візникові, замахнувшись ліхтарем.
Докторові стало не по собі. Однак він не мав сумніву, що, довідавшись, хто він і чому йому треба бути в палаці, його негайно пропустять.
— Я доктор Гаспар Арнері, — сказав він.
У відповідь прокотився регіт. З усіх боків затанцювали ліхтарі.
— Громадянине, нам не до жартів у такий тривожний час і в таку пізню перу, — сказав начальник караулу.
— Я ще раз кажу вам: я доктор Гаспар Арнері.
Начальник караулу розлютувався. Він повільно і чітко проказав, супроводячи кожне слово дзенькотом шаблі:
— Для того щоб проникнути в палац, ви прикриваєтеся чужим ім'ям. Доктор Гаспар Арнері не вештається вночі. Особливо цієї ночі. Зараз він заклопотаний дуже важливим ділом: він воскрешає ляльку наслідника Тутті. Тільки завтра вранці він прибуде в палац. А вас, як дурисвіта, я заарештую.
— Що?! — Тут уже доктор розлютився.
"Що?! Він сміє мені не вірити? Гаразд. Я йому зараз покажу ляльку!"
Доктор простягнув руку за лялькою — і раптом…
Ляльки не було. Поки він спав, вона випала з екіпажа. Доктор занімів.
"Може, все це сон?" — промайнула у нього думка.
Та ні! Це була дійсність.
— Ну! — процідив начальник караулу, зціпивши зуби і ворушачи пальцями, що тримали ліхтаря. — Забирайтеся під три чорти! Я вас відпускаю, щоб не морочитися з дідком… Геть!
Довелося скоритися.
Візник повернув. Екіпаж зарипів, пирхнув кінь, залізні ліхтарі гойднулися востаннє, і бідолашний доктор поїхав назад.
Він не стримався і заплакав. З ним так грубо розмовляли; його назвали дідком; а найголовніше — він загубив ляльку наслідника Тутті!
"Це значить, що я загубив голову в найбуквальнішому розумінні".
Він плакав. Окуляри його спітніли, він нічого не бачив. Йому хотілося залізти головою в подушку. А тим часом візник поганяв коня. Десять хвилин бідкався доктор. Але невдовзі до нього повернулася властива йому розважливість.
"Я ще можу знайти ляльку, — міркував він. — Цієї ночі мало хто вештається. Це місце завжди безлюдне. Може, ніхто за цей час не проходив дорогою…"
Він звелів візникові їхати тихо і уважно обдивлятися дорогу.
— Ну що? Ну що? — питав він щохвилини.
— Нічого не видно. Нічого не видно, — відповідав візник.
Він повідомляв про зовсім непотрібні й нецікаві знахідки.
— Барильце.
— Ні… не те…
— Хороший, великий шмат скла.
— Старий черевик.
— Ні, — дедалі тихіше відповідав доктор.
Візник старався, як міг. Він удивлявся дуже пильно. У темряві він бачив усе, неначе був не візником, а капітаном океанського пароплава.
— А ляльки… ви не бачите? Ляльки в рожевій сукенці?
— Ляльки нема, — говорив візник сумним басом.
— Ну, в такому разі її хтось знайшов. Далі шукати нема рації. Тут, на цьому місці, я заснув… Тоді ще вона сиділа поруч… Ох!..
І доктор знову мало не заплакав. Візник кілька разів співчутливо шморгнув носом.
— Що ж робити?
— Ох, я вже не знаю… Ох, я вже не знаю… — Доктор сидів, схиливши голову на руки, і похитувався від горя і поштовхів екіпажа. — Я знаю, — сказав він. — Ну звичайно… ну звичайно… Як це раніше не — спало мені на думку. Вона втекла, ця лялька… Я заснув, а вона втекла. Ясно. Вона була жива. Я одразу це помітив. Зрештою, це не пом'якшує моєї провини перед Трьома Товстунами…
Тут йому схотілося їсти. Він помовчав трохи, а потім заявив дуже урочисто:
— Я сьогодні не обідав! Везіть мене до найближчого шинку.
Голод заспокоїв доктора.
Довго вони їздили темними вулицями. Всі шинкарі позачиняли свої двері. Всі товстуни переживали цієї ночі тривожні години.
Вони поприбивали нові засуви і позаставляли входи комодами й шафами. Вони забили вікна перинами й смугастими подушками. Вони не спали. Всі, хто був товстіший і багатший, чекали цієї ночі нападу. Цепних псів не годували зранку, щоб вони були уважнішими й злішими. Жахлива ніч настала для багатих і товстих. Вони були впевнені, що будь-якої хвилини народ може знову піднятися.