Не можу!
Зараз ми чекаємо, що пощастить дізнатися мосьє Фанону й дідусеві. Не знаю, що краще: як дізнаються вони щось чи як нічого не дізнаються.
Місіс Еванс передає тобі найщиріше вітання. "Я ніколи не бачила монголів,— сказала вона днями.— Які вони з себе?" Тоді я показала їй твоє фото, і воно їй сподобалось.
Нарешті надсилаю тобі кілька знімків. На одному ми сфотографовані всі разом. Місіс Еванс спеціально знялася у фотоавтоматі в універмазі Вулворта в Ньюпорті, В житті вона незрівнянно краща і більш домашня. Зате знімки, на яких дідусь, я та Пташка, досить вдалі. Найкраще вийшла Пташка, вона схожа на маленьку гарненьку іграшку, правда ж?
Сподіваюсь на краще майбутнє тощо!
Завжди твій друг Кітті.
Р. S. Усі, наші кланяються твоїй тітоньці Сероглі, яка так терпляче допомагає нам листуватись і так гарно пише по-англійському. Значно краще, ніж я. Чи була вона коли-небудь в Англії? Маю надію, що ми колись побачимо вас усіх тут, у нас. Можливо, коли знайдемо Таха й Пташку.
Кітті,
Дорога Кітті!
Дуже давно ти не писала мені, тому я нетерпляче жду новин. Досі не знаю, чи той "чудернацький" кінь на французькій бойні Тах, чи ні. В нашій шкільній бібліотеці я узяв географічний атлас і дуже уважно вивчив його, але не уявляю, як Тах міг потрапити до Франції. Такий дикий кінь, як він, зроду не піде на судно добровільно. Тож хіба це може бути Тах?
Одержавши твого листа, ми все розмірковуємо над цим.. Кожен із нас має свою версію — тато, дідусь, брати, сестра, тітонька Сероглі і навіть мама, котра каже, що ми всі наївні з нашими припущеннями, бо "це, безперечно, Тах". Мама твердить, що їй уже відома таємниця Таха, але нам вона її не розкриє. Моя мама дуже полюбляє маленькі секрети й любить дражнити нас ними. Вона обіцяє втаємничити нас, але тільки в свій час. А поки що розпитувати її марна річ.
Сподіваюся, що вона має рацію. Пиши мені, будь ласка, коли матимеш час.
Вітай місіс Еванс, твого дідуся, Пітера у Воронячому гнізді та Скіпа.
Щиро твій Бар'ют,
Р. S. Твої фотографії тепер всі в окремій рамці, яку ми знайшли в одній із старих скриньок. Про рамку просто забули. Вона зроблена з плетеного кінського волосу й колись була частиною якогось релігійного начиння, тепер уже зовсім непотрібного. Як ти гадаєш, чи підходить ця рамка з кінського волосу?
Бар'ют.
Дорогий Бар'юте!
Пробач, що я тебе не заспокоїла, забарившися з відповіддю, але весь час відбувались якісь незвичайні речі. Іноді навіть важко було повірити. Щоразу, коли я збиралася засісти за листа й викласти останні новини, траплялася нова пригода.
Коли мосьє Фанон написав дідусеві й запитав, чи міг Тах перебратися до Франції (разом із Пташкою?), дідусь вирішив сам розпочати слідство, застосувавши методи славетного Шерлока Холмса (нашого видатного детектива, що помер близько ста років тому).
— Холмс завжди наполягав на тому, щоб насамперед вивчити найочевидніші факти,— заявив дідусь.— Отож припустімо, що Тах справді потрапив до Франції, напевне, з табуном коней, яких переправляють туди на бойні. Тому передусім треба довідатися, чи перевозять так коней з Англії, з якого місця й куди саме.
Одне слово, дідусь об'їздив усе південне узбережжя і всюди розпитував людей. Він писав десятки листів, безупинно комусь телефонував, аж поки нарешті дізнався, що старих, ослаблих коней справді відправляють з Англії та Ірландії на бойні Франції та Бельгії. Якось я повернулася додому зі школи (в мене великі успіхи з географії відтоді, як я зацікавилася Монголією, і тепер я багато знаю про твою країну) і застала дідуся на підлозі в кабінеті, обкладеного з усіх боків географічними картами.
— Ну от,—мовив він,—здається, я вже можу простежити, як це сталося. У Ньюбері живе гендляр кіньми на ім'я Спек, який їздить по країні двома великими вантажними машинами і скуповує старих шкап, а також цілком здорових коней та поні для боєнь. Деякі фермери, що живуть у районах торф'яних боліт, розповідають, що диких поні хтось виловлює вночі цілими десятками і вивозить грузовиками. Отож щомісяця в Спека набирається табун близько двадцяти п'яти голів.
— Щомісяця? — здивувалась я.
— Щомісяця!
— Для боєнь?
— Так. Але Спек, купуючи коней, нікому не признається, навіщо він їх купує. І зі мною він не захотів розмовляти. Однак я говорив з одним різником, який постачав кінське м'ясо для собачого корму, то він присягається, ніби цей Спек з Ньюбері відправляє щороку до Франції та Бельгії щонайменше п'ятсот коней, І, за його словами, іх ділять на дві групи: старі шкапи, яких забивають на корм тваринам (котам, собакам та мешканцям зоопарків), і молоді здорові коні, що йдуть на харч. Конину споживають французи й бельгійці, і продається вона в м'ясних крамничках під назвою "Шеваліп" — конина. Ось туди й надходить м'ясо молодих коней та поні,
— Ти гадаєш, це сталося з Тахом і Пташкою? — спитала я.
Можливо, Кітті. Цілком можливо. Тому тримайся!
Він мусив так сказати, і хоча я не заплакала, стримавшись заради дідуся, одна сльозинка все ж капнула в цукерницю (ми саме вечеряли).
Але як же їм вдалося затягти Таха на машину чи па пароплав? — спитала я.— Вони б ніколи не змогли зловити чи втримати його. Він би просто сказився.
— Ти пригадуєш, як місіс Джексон казала, що один з двох коней, які забрели на її пташиний двір, сильно кульгав?
— Пригадую.
—— Можливо, Тах так страшно поранив собі ноги, пробиваючи мур, що ледве дибав. Він добрався, мабуть, до Екомура чи Дартмура, і його впіймали разом з іншими поні. А кульгавого його легше було стриножити.
— Однак він би опирався.
Навряд. Він би хутко збагнув, що пручатися марно. В кожному випадку, я повідомлю про все це мосьв Фанону, й нам доведеться тільки почекати на його відповідь.
Чекати довелося недовго, бо мосьє Фанон теж не сидів, склавши руки, і він написав нам про те, що вияснив, Ось переклад його листа, зроблений дідусем:
"На минулому тижні я покинув Бордо, щоб з'ясувати справу з чудернацьким кудлатим конем, що був у табуні, привезеному на бойню в Кільбеф. Зі мною до Кільбефа поїхав і постачальник конини для зоопарку, який перший розповів мені про цього диво-коня. Звичайно щоп'ятниці він дістає на кільбефській бойні м'ясо для наших тигрів та левів. Я гарненько розпитав його приятелів на бойні, і вони мені розповіли, що справді було двоє поні: "страшенно негарний низькорослий жеребець і маленька кудлата циганочка (шетландка)". Дуже важливо, беручи до уваги Вашого листа, професоре, що "негарний низькорослий жеребець" дуже кульгав і "циганочка", кобилка, не відступала від нього ні на крок,
Таким чином, мабуть, то був ваш дикий монгольський кінь зі своєю подружкою, шетландкою".
Це був тільки перший лист мосьє Фанона, але тепер дідусь уже знав напевне, що мав рацію. Тах дуже поранився, тікаючи з заповідника, і на якийсь час затаївся серед ексмурських поні. Там його зловили й вивезли нишком разом з іншими. Потім, очевидно, їх усіх повантажили на судно й привезли до Гавра. Тах усе ще кульгав, а Пташка не відходила від нього, тому їх і заарканили разом.
Припустімо, що так. Але що сталося на кільбефській бойні? Ось що пише про це мосьє Фанон у своєму другому листі:
"Коли я став з'ясовувати дальші подробиці, ніхто не міг згадати, чи забили "чудернацького кудлатого" жеребця або його подругу. Різники пам'ятають цю партію, але ніхто з них не міг згадати наших утікачів, попри детальний опис. І все-таки мені пощастило встановити, що двоє поні побували в останньому загоні, звідки коней беруть на забій. Питання стоїть так: чи могли різники запам'ятати якогось окремого коня? Гадаю, могли, бо вони самі призналися, що кожний забитий кінь, ба навіть вираз його очей залишається, на превеликий жаль, у пам'яті.
Отож я дійшов висновку, що ні монгол, ні шетландка далі цього загону не потрапили. Тоді де ж вони? Що з ними сталося? Може, вони втекли? Чи хтось забрав їх? Запитань назбиралося чимало.
Я почав ставити ці запитання, професоре Джемісон, усім, хто працював на бойні, і нарешті з'ясував, що однієї ночі втекло троє поні (а не двоє) , встругнувши таке, чого коні звичайно не роблять. Один з них якось примудрився викопати яму під огорожею, і вся трійця (третій: був гнідий) проповзла під огорожею, мов собаки".
Коли дідусь прочитав ці рядки, ми хором вигукнули: "Це, звісно, Тах!"
Проте наведу далі листа мосьє Фанона: "Бойні розташовані на далекій околиці Кільбефа, тому, стоячи біля загорожі, під якою проповзли коні, я спробував визначив ти, в якому напрямку вони могли вирушити. Знаючи, яким хитрим стає монгол, коли йому треба сховатись, я обрав шлях, який пролягає через гайки, понад річкою та через лани цукрового буряка. І от я пішов у цьому напрямку, розпитуючи по дорозі фермерів та жителів сіл, чи не бачили вони наших поні. Нарешті я зустрів сільського листоношу, котрий якось удосвіта ходив полювати й побачив трьох поні на узліссі, кілометрів за двадцять від Кільбефа. Зауваживши його, коні втекли, але один із них ("потворний низькорослий пігмей", за його словами) міг пересуватися лише на трьох ногах, тягнучи одну задню,
А все ж, розповідав листоноша, вони бігли надзвичайно швидко й зникли в лісі, перш ніж я дістався до того місця, де їх побачив".
Дідусь ляснув себе по колінах і сказав: "Зовсім непогано". Й відразу ж заходився пакувати речі, щоб негайно їхати до Франції. Ми обоє були страшенно раді й вірили, що вернути наших коней додому це тепер лише питання часу.
Але я ще не закінчив з листом мосьє Фанона: "Коли я запитав листоношу, чи повідомив він кому-небудь про цих поні, він відповів, що здогадався, що коні втекли з бойні, однак, хоч сам із спортивного інтересу полює на птахів та кроликів, він не хоче допомагати комусь вертати коней на бойню. Отож він нікому нічого не сказав. Листоноша додав також, що й мені не сказав би нічого, якби не чув, що один кінь був дуже цінний і якщо їх спіймають, то, можливо, він одержить винагороду".
— Авжеж, — похопився дідусь, — Я зовсім не подумав про це. Звичайно, треба призначити винагороду. Не менше як сто фунтів стерлінгів...
А зараз, друже Бар'юте, про те, що було далі: мосьє Фанон простежив дорогу поні ще на п'ятдесят кілометрів; прямували вони на південний схід і йшли, очевидно, вночі.