Ксав'є глянув на цього довготелесого чоловіка, що стояв на тлі неба, знизу вгору, як дивляться на дерево.
— Диви, який Ганімед вирискався! Ти знаєш історію Ганімеда?
— Дайте мені спокій! — гукнув Ксав'є.
Він підбіг до паркової огорожі і перескочив через неї. Але Жан уже простував поряд із ним.
— Все-таки дивно, що саме мені треба тобі нагадувати, в чиїх ти пазурях...
Ксав'є усе наддавав ходи, марно силкуючись утекти від Мірбеля, і повторював півголосом, уперто:
— Е ні! Не через таку людину, як ви, ні! Не через вас Бог промовлятиме до мене.
За поворотом алеї показався Ролан; він біг їм назустріч і кричав:
— Сніданок на столі! Сніданок на столі!
Він кинувся до Ксав'є, який схопив його на руки і підкинув угору:
— Та важкий же ти, як маленький ослик.
І пригорнув хлопця до себе міцно, аж боляче.
— А ви й не здогадалися, що мій острів ось тут, зовсім поряд,— промовив Ролан.— Ви пройшли коло нього і не помітили.
Ксав'є поставив хлопця на землю і взяв його за руку. Мірбель ішов за ними на деякій відстані.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Під час обіду він відчував, ніби всі нишком за ним наглядають. Зламавши гробову мовчанку, він запитав, чи Ролан обідає разом із ними.
— Ні,— відповів Мірбель,— він їсть як свиня. Бріжітта Піян додала, що навіть його не саджають за
кухонний стіл, а подають окремо в буфетній.
— Так, але це недобре,— вигукнула Мішель. Вона підвелася, відчинила вікно і гукнула:
— Ролане, ти тут? Піднімися до нас. Будеш обідати в їдальні.
— А мене посадять поряд з мадемуазель? — почувся хлопців голос.
— Так, поряд з мадемуазель.
Мішель сама поклала ложку й виделку, поставила на стіл ще одну чашку. Зайшов Ролан, дивлячись на Домініку блискучими від радості очима. Але вона не звертала на нього уваги.
Вона дивилася на Ксав'є. Таким самим ніжним, глибоким поглядом, який так потряс його душу дві години тому, коли він розповідав історію Иосифа. Але зараз такою далекою здавалась йому та радість! Такою далекою, що він уже й не надіявся, що вона коли-небудь вернеться до нього. В ньому знову пробуджувалася туга: нелюдською мукою було сидіти за цим столом, обідати разом з цими людьми, які оточували його, наче зграя псів, утримуваних на смику чиєюсь невидимою рукою. Але ж Домініка, як і раніше, опускала свої ніжні й серйозні очі, ледве зустрівшись із ним поглядом. Адже нічого не змінилося. Чого йому ще треба? Ось він, його порятунок, простягни тільки руку, і всі суперечності буде розв'язано, всі провалля засипано. О життя, просте й правдиве! Тяжке життя людської пари, обтяженої дітьми, котрих треба годувати й викохати! На кожному повороті їхньої щоденної путі поставлено скромні розп'яття, щоб ти, Господи, був свідком цього вбогого щастя, зліпленого з невдач, нестатків, упокорення, сорому, втрат, гріхів... і зруйнованого розпукою перед лицем смерті...
Октавія разом із кавою принесла й пошту. Ксав'є зауважив, що на двох конвертах адресу було написано фіолетовим чорнилом, яке так уподобала його мати. Вона водночас написала і до сина, і до Бріжітти Піян. Стара зняла темні окуляри.
— Лист од вашої любої матусі. Мабуть, розминувся з моїм. То, виходить, ви її повідомили, що ви тут.
Так, Ксав'є написав до неї з Бордо. Щоб читати, Бріжітта Піян скористалася лорнетом, але все ж тримала аркушики далеко від очей. Вона похитала головою, цмокала злегка язиком і насилу стримувалась од вигуків.
— Мені треба,— сказала вона, складаючи листа,— поговорити серйозно з вами...
— Про що саме? — запитав Ксав'є і поставив на коминок порожню чашку. Він почув, як розреготався Мірбель за розгорнутою газетою, яку він не читав, а лиш удавав, ніби читає. Стара нітрохи не збентежилася.
— Прочитайте листа, адресованого вам, тоді ви, може, зрозумієте, в чому річ.
Ксав'є рушив до дверей, але коли проходив повз Мірбеля, той притримав його за руку.
— Сказати, що мені нагадує ця сцена? Не знаю тільки, як у ваш час коментували в школі євангельський текст про Хресну путь, який читають під час Великого Посту, у страсний четвер. А у нас те місце, де мовиться, що Христа прив'язали до хреста, священик пояснював так: "Але найстрашнішим для Господа було те, що його наготу виставлено напоказ величезній юрмі..."
Ксав'є випручав руку:
— Навіщо ви йагадуєте мені ці слова?
Він вийшов, швидко збіг сходами, замкнув двері на засувку і впав долілиць на ліжко. Мірбель точно визначив, що найбільше його мучить: його наготу виставлено напоказ... Але як же тоді не прислухатися до всього того, що перед обідом він почув од цього страшного чоловіка про Домініку? Він підвівся, дістав материного листа: його охопила спокуса спалити листа, не читаючи. Він витер сірника, але зразу ж загасив його і перехрестився.
"...Ні твій батько, ні я не вірили, що ти пробудеш у семінарії два-три тижні, але ти й тут примудрився знайти спосіб перевищити всі наші найгірші передчуття. Ти дозволив супутникові — і якому супутникові! — умкнути тебе, так, це слово найвлучніше тут — умкнути з поїзда, який віз тебе до семінарії! Погодься, що тут є від чого впасти в глибоку розпуку, вважати себе пропащим! Але Боже Провидіння і цього разу не покинуло нас — у Ларжюзоні виявилася Бріжітта Піян. Повір мені, моя бідна дитино: на таку ласку годі було уповати. Аби ти до кінця оцінив цю ласку, я повинна тобі розповісти, що, ледве отримавши твого листа, я кинулася до твого духовного наставника, в якого лежала на столі картка, надіслана тобою з Парижа. Так ось, знай же, що він не збирається навіть тобі відповідати. І чинить він так аж ніяк не з образи, хоч ти й поставив його в вельми незручне становище перед його паризькими колегами, а лише тому, що зазнав у боротьбі за тебе, як він вважає, цілковитої поразки. Він не бачить способу зцілити хиткість твоєї натури. Він запевняє, що коли наставник так тяжко помиляється у своєму учневі, то його обов'язок самоусунутися, зникнути. Ну ось, тепер ти знаєш: тобі вже нема чого розраховувати на його допомогу. А у пані Бріжітти Піян величезний досвід зцілення зболілих душ. Одночасно я пишу до неї, пам'ятаючи про нашу давню знайомість, про наші спільні зусилля на ниві доброчинства, а головне, про волю Провидіння, яке привело Піян до Ларжюзона саме тоді, як туди попав і ти, я дозволю собі повідомити щодо тебе все, що мені здається необхідним. При цьому я не вважаю за можливе утаювати від неї твої дивацтва у твоєму релігійному житті. Я повідомила їй також і про діагноз твого останнього духовного наставника: від такої невиліковно легковажної натури, як твоя,—адже ти впадаєш у транс уявної благодаті, що свідчить лише про хворобливу вразливість,— чекати чогось годі. А втім, щодо твоєї "хворобливої вразливості" твій брат висловив кілька в'їдливих зауважень, але я, жаліючи тебе, вирішила їх не наводити. Вони мене дуже пригнітили, хоча до кінця я їх так і не збагнула. Одначе тут я могла бодай стати на твій захист, бо ніколи не сумнівалася ні в твоїй моральності, ані в твоїй байдужості до спокус життя. Хвалити Бога, ти ніколи не зважав на такі речі, до яких така ласа більшість твоїх ровесників. Але твій батько запевняє, що й тут таїться небезпека, і знай повторює, що "одвертий гультяй" не завдав би йому стільки клопоту, як ти. На цю тему я теж вважала за свій обов'язок дати низку роз'яснень мадам Піян. Отож, було б добре, якби ти поговорив з нею відверто і щиро, навіть вільніше, ніж зі мною. її нічим не здивуєш. Вона уже в такому віці, коли можна все вислуховувати".
Ксав'є запалив свічку і задивився, як полум'я звільна пожирає розгонисті лілові рядки, слово по слову, літеру по літері. Потім він засоромився свого пориву. Він прочинив двері... В кабінеті говорили всі разом. Гамір стояв такий, що Ксав'є пощастило непомітно спуститися сходами й вийти з дому. Він уперше пішов до містечка: старі баби, що сиділи з рукоділлям на ослонах біля воріт будинків, проводжали його цікавим поглядом. По праву руч він побачив церкву, вона височіла в кінці вузької вулички. Він майже люто заходився шарпати двері, але вони були замкнуті на ключ. Чийсь голос крізь прочинені віконниці крикнув:
— Ключ у титарки, але вона зараз пішла в поле. Ксав'є підступив до вікна й запитав, чи не винесено
святих дарів.
— Не думаю,— відповів голос,— я знаю — титарка не гасить лампади у вівтарі, і щовечора дами з маєтку приходять у "святу годину".
Ксав'є подякував і обійшов церкву довкола. На давньому цвинтарі ще тіснилися старі кам'яні надгробки зі стертими написами. Кропива буйно розрослася на цій землі, де було поховано стільки людських істот. Романська абсида височіла над диким зелом, мов прова корабля, що приплив невідомо звідки і вже загруз багато віків у глевкому глею, угноєному людськими останками. Сонце ще гріло. В темному плющі гуділи оси, і їхнє гудіння якось не зливалося з гомоном містечка. Ксав'є припав чолом до каміння абсиди — цього опуклого чола Божої оселі. Мабуть, там горіла лампадка в цілковитій самотині. В'язень, посаджений під замок, він був там, по той бік муру. Ксав'є зовсім би не здивувався, якби розступилося старе каміння, що відділяло його від Того, кому він віддав своє серце. Вищання тартака, ляскання праників, кукурікання півня, гавкіт собак, гуркіт коліс — усі ці звуки, які померлі слухали щодня, звуки забутого життя, він, живий, зараз не чув. Але він нараз одчув, що кропива нестерпно жалить йому ліву литку. Продзвонило четверту. Він пригадав, що його ждуть.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
— Шукаєш свого приятеля?
Мішель і Жан зустрілися на повороті алеї.
— Ти теж його шукаєш,— відповів він ущипливо, але це її не образило. Ксав'є в кімнаті не було, і вона не знала, куди він міг подітися.
— Може, він пішов до містечка, щоб дізнатися на вокзалі про розклад поїздів,— сказала вона.
— Він не поїде,— заперечив Жан,— поки тут буде одна особа... в кожному разі мені так здається,— уточнив він.
— Йому було б начхати на Домініку, якби не те хлоп'я...— сказала Мішель.— Не розумію, чому священики так липнуть до байстрят.
— Бо ці душі легко здобути, ніхто на них не зазіхає. Простягни руку, і вони твої. їх можна купити за повітряну кульку. А втім, більшість з цих душ шукає тільки власної втіхи, але священик міркує так: "Навіть якщо з десяти я заволодію однією..."
Жан говорив сам до себе, з глибоким хвилюванням, ніби хотів когось переконати.