З моєю появою уривалися всі балачки. Женев'єва йшла геть, узявши свою книжку. Тільки Марі не боялася мене. Я кликав її, і вона бігла до мене, я брав її на руки, та й вона сама охоче горнулася до мене. Я чув, як б'ється її серденько – калатає, мов у пташки. А тільки-но я випускав її, вона летіла вже в садок… Марі!
Дуже рано дітей почало турбувати те, що я не буваю на обідні і їм м'ясо по п'ятницях. На їхніх очах між батьками точилася глуха боротьба, але вона майже ніколи не загострювалася, а в коротких сутичках бито частіше мене. Після кожної сварки тривала підпільна війна. Театром її був Калез, бо в місті я завжди десь пропадав. Але перерва в судових сесіях збігалася з шкільними канікулами, отож серпень і вересень ми жили тут разом.
Пригадую той день, коли ми зійшлися врукопаш (я пустив якийсь дотеп перед Женев'євою, що зубрила закон божий); я заявив про своє право оберігати розум моїх дітей, а ти про свій обов'язок охороняти їхні душі. Я зазнав поразки вперше, погодившись, щоб Юбера виховували отці єзуїти, а дівчаток віддали до пансіону Серця Ісусового. Я поступився, скорившись престижу, який завжди мали в моїх очах звичаї родини Фондодежів. Але я прагнув реваншу, а головне, того дня я намацав єдине твоє вразливе місце, а тепер знав, як тебе під'юджувати, вивести з байдужості, щоб ти звернула на мене увагу хоча б із зненависті. Нарешті я знайшов привід для сутичок. Нарешті я змушу тебе зчепитися зі мною. Колись моє безбожництво було для мене порожньою формою, куди я виливав приниження дрібного селянина, забагатілого, але зневажуваного приятелями з буржуазії, тепер вона заповнилася любовним розчаруванням і майже безмежною злопам'ятністю.
Якось за сніданком знову спалахнула сварка (я спитав тебе, що за втіха дивитися передвічному, як ти їси форель замість яловичини). Ти підхопилася з-за столу. Пригадую, яким поглядом дивилися на нас діти. Я рушив за тобою до твоєї кімнати. Твої очі були сухі, ти розмовляла зі мною цілком спокійно. Того дня я збагнув, що ти зовсім не байдужа до мого побуту. Ти наклала руку на якісь листи: є з чим вимагати розлучення.
– Я залишалася з тобою заради дітей. Але якщо життя з тобою загрожує занапастити їхні душі, я не завагаюся…
Так, ти без вагання кинула б мене і навіть мої гроші. Ти страшенно корислива, але здатна піти на будь-яку жертву, аби тільки вони залишилися невинними в своєму дитинстві, цьому сховищі вірувань, звичок, приписів – цій бридні.
Тоді я ще не дістав твого образливого листа, написаного після смерті Марі. Сила була за тобою. Та й становище моє дуже похитнулося б у разі судового процесу про розлучення: в ті часи, та ще й у провінції, світське товариство не жартувало з такими речами. І так уже ходили чутки, нібито я франкмасон; люди вже косували на мене через мої переконання, і якби не престиж твоєї рідні, мене б усі обходили десятою вулицею. А передусім у разі розлучення довелося б повернути акції Суецького каналу – твій посаг. А я звик вважати їх за свою власність. Мене жахала думка, що треба від них відмовитися (та ще й відмовитися од ренти, сплачуваної твоїм батьком).
Я підібгав хвоста й згодився на всі твої вимоги, але поклав собі зробити все, щоб перетягти на свій бік дітей. Я вирішив так на початку серпня 1896 року: ці сумні й спекотні літні місяці сплуталися в мене в голові, тож ті спомини, що я наведу зараз, охоплюють п'ять років (1895–1900).
Я гадав, що переманити до себе дітей буде не так уже й важко. Я розраховував на авторитет голови сім'ї, на свій розум. Та я ж легко, думалося мені, приверну до себе двох дівчаток і десятилітнього хлопця. Пам'ятаю, як ти здивувалася і стурбувалася, коли я запросив дітей піти з татом прогулятися. Ти сиділа на подвір'ї, під сріблястою тополею, вони запитально глянули на тебе.
– Що ви, любі, нема чого й питати у мене дозволу. Ідіть.
Ми вирушили. Як треба говорити з дітьми? Для мене звична річ давати відсіч на засіданні прокуророві або оборонцеві підсудного, коли я виступаю на боці позивача, навіть витримати ворожість усієї зали; на сесіях мене боїться сам голова суду, а ось перед дітьми я ніяковію, – перед дітьми і простолюдом, навіть перед селянами, дарма що сам селянський син. Я втрачаю грунт під ногами, бурмочу собі щось під ніс.
Малі були зі мною привітні, але трималися насторожено. Ти здобула ці троє сердець і тримала в руках усі підступи до них. І я неспроможний дістатися туди без твого дозволу. Надто совісна, щоб принижувати мене в їхніх очах, ти не приховувала від них, що треба ревно молитися за "бідолашного тата". Який не є, однак я мав своє місце в їхніх уявленнях про світ: я був "бідолашним татом", за якого треба ревно молитися, намагатися, щоб він навернувся душею до бога. Всі мої вихватки проти релігії тільки зміцнювали в них наївне уявлення про грішника тата.
Вони жили в чарівному світі, позначеному, як тичками, побожно святкованими празниками. Ти домагалася від них послуху, говорячи про перше причастя, якого хтось уже сподобився або до якого готувався. Увечері, коли вони співали на ґанку в Калезі, мені доводилося чути не тільки арії Люллі, але й гімни. Я бачив здалеку дітей, що збилися купкою біля тебе, а коли світив місяць, розрізняв троє маленьких личок, зведених угору. Досить було дітям почути мою ходу, як вони вмовкали.
Щонеділі зчинялася метушня – всі збиралися на обідню. Я прокидався. Ти завжди боялася, як би не спізнитися. Коні форкали, хтось погукував, підганяючи куховарку. Якась дитина забувала свого молитовника. Чийсь голос питав:
– Яка сьогодні неділя після великодня?
Повернувшись, діти прибігали поцілувати мене; я ще лежав у ліжку. Маленька Марі, мабуть, ревно молилася за свого тата, проказуючи всі відомі їй молитви, і тепер пильно вдивлялася в мене, маючи надію, що я вже трохи виправився.
Тільки вона одна не дратувала мене. Двоє старших уже перейняли всі твої вірування, спокійно, бездумно, в інстинктивним пориванням буржуа до комфорту, що згодом уберегло їх від усіх героїчних чеснот, від усього величного навіженства християн; зате Марі виявляла зворушливу ревність у вірі, доброзичливо й лагідно ставилася до слуг, орендарів, бідняків. Про неї казали: "Та вона ладна все роздати, гроші в неї в руках не тримаються. Це, звісно, похвально, але треба за нею назирати". А ще казали: "Ніхто перед нею не встоїть, навіть батько". Увечері вона сама підходила до мене, залазила на коліна. Якось вона заснула в мене на плечі. Її кучерики лоскотали мою щоку. Сидіти нерухомо була чиста мука, до того ж мені кортіло курити. А проте я не ворухнувся. О дев'ятій годині по неї прийшла няня, але я сам одніс її в світличку, і ви здивовано витріщилися на мене, ніби я був той хижак, що лизав ноги юним мученикам. Через кілька днів, уранці чотирнадцятого серпня, Марі сказала мені (ти знаєш, як уміють казати діти):
– Обіцяй, що виконаєш моє прохання… ні, спершу пообіцяй, а потім я тобі скажу…
Вона мені нагадала, що завтра ти співатимеш на пізній обідні, і добре було б, якби я пішов тебе послухати.
– Ти ж обіцяв! Ти обіцяв! – приказувала вона, цілуючи мене: – Ти сказав: "Слово честі!"
Мій поцілунок у відповідь вона зрозуміла як згоду. Весь будинок був попереджений. Я відчував, що за мною стежать. Пан іде завтра на службу божу, він же зроду не потикався до церкви! Подія неабияка.
Увечері я сів до столу дуже роздратований і ніяк не міг опанувати себе. Юбер спитав у тебе щось про Дрейфуса[8]. Пригадую, я спалахнув гнівом, почувши твою відповідь. Я вийшов із-за столу і більше не вертався. П'ятнадцятого серпня на світанку я, взявши валізу, сів на шестигодинний поїзд, поїхав до Бордо і перебув моторошний день у задушливому, збезлюднілому місті.
Дивно, що по всьому тому я все-таки повернувся до Калеза. Чому я завжди проводив свої канікули з вами замість того, щоб подорожувати? Я міг би вигадати якісь пристойні причини. Та сказати щиро, я не хотів зайвих витрат. Навіщо вирушати в мандри, тринькати силу-силенну грошей, коли можна любесенько обідати вдома? Що то за втіха від мандрів, коли знаєш, що й без тебе ведеться господарство… Зрештою я завжди повертався до спільного корита. Якщо мене в Калезі чекає накритий стіл, то нащо мені шукати їсти деінде? Такий був дух ощадливості, заповіданий матір'ю, і я вважав його за свою чесноту.
Отож я повернувся додому, але в поганому настрої, навіть Марі не могла його розвіяти. І відтоді я вдався до нової тактики проти тебе. Я вже не нападав у лоб на твої вірування, а натомість ловив найменшу нагоду, аби показати, що ти у своїх вчинках не дуже зважаєш на віру. І хоча ти була щира християнка, визнай, моя бідолашна Ізо, – я легко збивав тебе з пантелику. Скажімо, ти ніколи не знала, а як і знала, то забула, що людей можна любити, тільки допомагаючи їм. Під словом "милосердя" ти розуміла деякі повинності щодо бідних і, дбаючи про своє вічне життя, сумлінно несла ті повинності. Що правда, то правда: тепер ти дуже змінилася – сама ходиш коло хворих на рак, – але це інша річ! А в ту пору, подавши милостиню якомусь жебракові, ти з таким завзяттям варила воду з інших убогих, яких ти тримала під п'ятою! Ти аж ніяк не обмежувала своє право господині дому: платити слугам якнайменше і вимагати від них роботи якнайбільше. Отій жалюгідній бабі, що вранці привозила нам городину, ти, звичайно, подала б щедру милостиню, якби вона в руку заглядала, а так ти вважала честю торгуватися за кожний листочок салати і врізати на кілька су її вбогий зиск.
Несміливі натяки слуг чи наймитів на якусь надвишку спершу тебе дивували, потім лютили, і ти давала їм одкоша з таким завзяттям, що останнє слово завжди лишалося за тобою. Ти мала своєрідний хист доводити цим людям, що їм нічого не потрібно. Ти повсякчас дорікала їм за вигоди, які вони мали:
– Ви дістаєте житло, бочку вина, півкабана, якого відгодовуєте моєю ж таки картоплею, і маєте ще город.
Сіроми чухали собі потилиці: невже вони такі заможні? Ти запевняла, що твоя покоївка може любісінько відкладати ті сорок франків, виплачувані їй щомісяця:
– Я дарую їй усі мої старі сукні, спідниці, черевики. Навіщо їй гроші? Хіба що на гостинці для родичів…
А втім, коли вони слабували, ти ревно дбала про них: ти ніколи їх не кидала напризволяще: і що визнаю, то визнаю – тебе шанували і навіть любили, бо слуги зневажають безхарактерних господарів.