Дуже хочу! Чому ви мені не дозволяєте?" І варто їй підвести очі, як вона бачила звернений до неї уважний погляд Х'юго.
Вечорами, коли Сіріла укладали спати, Х'юго запрошував її на прогулянку… Вона не заперечувала.
Того пам'ятного вечора вони гуляли по пляжу. Світив місяць. З Атлантичного океану линув ніжний вітерець. Раптом Х'юго пригорнув її до себе:
— Я кохаю тебе, Віро. Адже ти знаєш, що я тебе кохаю?
Вона знала. В усякому разі, так їй здавалося.
— Я не наважуюся просити твоєї руки… В мене й гроша ламаного немає. Ледь вистачає, щоб так-сяк прожити самому. А місяців зо три тому в мене був реальний шанс розбагатіти. Сіріл народився на світ за три місяці після смерті Моріса… Коли б народилася дівчинка…
Коли б народилася дівчинка, Х'юго успадкував би все. Він зізнався, що був тоді дуже засмучений:
— Я, певна річ, не так уже й сподівався, а все ж це була для мене тяжка ураза… Що ж, у житті — як кому поталанить… Та Сіріл — милий хлопчисько, і я дуже прив'язався до нього!
І це правда. Х'юго дуже любив свого небожа, міг цілими днями бавитися з ним, вдовольняти всі його примхи.
Маленький Сіріл був кволою дитиною. Немічною і хворовитою. Навряд чи він прожив би довго на цьому світі… Чого ж бо?..
"Міс Клейторн, дозвольте мені поплисти до скелі. Чому мені забороняють пливти до скелі?" — її дратувало це скиглення. "То ж надто далеко, Сіріле". — "Ну дозвольте ж, міс Клейторн, дозвольте, благаю вас…"
Віра зіскочила з ліжка, вийняла з туалетного столика три таблетки аспірину й проковтнула їх. "Треба мати снотворне, — подумала. — Якби мені закортіло вмерти, я скористалася б великою дозою вероналу… або якимось іншим снотворним… у всякому разі, не ціаністим калієм". І, згадавши спотворене судорогою побуряковіле обличчя Ентоні Марстона, здригнулася.
Проходячи повз камін, мимоволі глянула на дитячу лічилку:
Десять індійчат пообідать сіли;
Захлинулося одне — дев'ять залишилось.
"Який жах, — подумала, Віра, — адже сьогодні саме так і сталося!"
Чому ж це Ентоні Марстону закортіло вмерти? Ні, вона не хоче вмирати. Сама думка про смерть була їй відразлива… Смерть — не для неї, це для інших…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
1
Доктор Армстронг бачив сон… В операційній — нестерпна спека. Піт заливає обличчя. В нього вологі руки, якими важко тримати скальпель… Який гострий оцей скальпель! Таким неважко й убити. Саме тепер оце він когось і вбиває.
Кого? І сам не знає. Проте це не та товстуха, котру він тоді оперував. Ні, це якась хирлява жінка, суха як вобла. Й обличчя чимось прикрите. Але ж він мусить знати, кого саме. А що, коли спитати в медсестри? Ні, та стежить за ним, у погляді її підозра.
То яка ж це жінка лежить перед ним на операційному столі? Чому лице в неї закрито? Аж ось молодий практикант зняв покривало.
Ну, звичайно, це Емілі Брент. Так ось кого він має вбити! Очі в неї зловтішно блискотять, вона ворушить губами. Що ж, каже? "І в розквіті сил нас, бува, підстерігає смерть…"
А тепер вона сміється. Ні, ні, сестро, не опускайте покривало. Я маю бачити її обличчя, коли даватиму наркоз. Де флакон з ефіром? Я ж його сам приніс. Куди ви поділи його, міс? А, це ж вино Шато-неф-дю-пап? Теж годитеся. Заберіть хусточку, сестро!
А цього я знаю! Це ж Ентоні Марстон! Його бурякове обличчя викривлене гримасою. Але він не помер… Навпаки, навіть шкірить зуби, регоче. І так, що трясеться операційний стіл. Обережно, друже, обережно. Тримайте його, сестро! Трима…
І тут доктор Армстронг прокинувся. Настав ранок — яскраве сонячне світло вливалося в кімнату. Хтось, нахилившись над ним, трусив його за плече — це був Роджерс. Обличчя дворецького спотворене від жаху, і він увесь час повторював:
— Докторе, докторе, та прокиньтеся ж!
Армстронг нарешті остаточно прокинувся й сів на ліжку.
— В чім річ? — спитав сердито.
— Лихо з моєю дружиною, докторе. Я не можу її добудитися. Мені здається, з нею не все гаразд.
Армстронг миттю зіскочив з ліжка, напнув на себе халат і поспішив за Роджерсом. Жінка нерухомо лежала на лівому боці. Спокійна поза не провіщала трагедії. Доктор, нахилившись над ліжком, узяв її застиглу руку, підняв повіку.
— Невже вона… вона?.. — мурмотів Роджерс, облизуючи язиком пересохлі губи.
Армстронг ствердно хитнув головою:
— На жаль, усе скінчено…
Лікар довго й уважно вдивлявся в дворецького, потім перевів погляд на столик, на вмивальник, знову на нерухому жінку.
— Серце відмовило, докторе? — запинаючися, спитав Роджерс.
Доктор Армстронг хвилинку помовчав, потім запитав:
— Роджерсе, ваша дружина була на щось хвора?
— Ревматизм мучив її, докторе.
— У кого вона лікувалася останнім часом?
— Лікувалася? — вилупив очі Роджерс. — Та я навіть не пам'ятаю, коли ми відвідували лікаря.
— То звідки ж ви взяли, що в неї відмовило серце?
— Ваша правда, докторе. Я не маю підстав для, такого висновку.
— У неї був міцний сон? — спитав Армстронг.
Дворецький відвів очі вбік. Руки його тремтіли, він не знав, де їх діти.
— Та ні, вона спала… Не так щоб міцно, але… — промурмотів він.
— Вона вживала якихось ліків од безсоння? — різко запитав лікар.
— Від безсоння? — здивувався Роджерс. — Я про це нічого не знаю. Та ні, я певен, таких ліків вона не вживала.
Армстронг наблизився до вмивальника. На ньому стояло чимало різних пляшечок: лосьйон для волосся, кора крушини, лавандова вода, огірковий гліцерин для рук, зубна щітка, паста, еліксир… Роджерс старанно допомагав йому — висунув шухляди в столі, відчиняв шафи. Та їм не пощастило виявити ніяких слідів снотворного — чи то рідкого, чи в порошках.
— Учора ввечері вона прийняла тільки те, що їй дали ви, докторе, — одказав Роджерс.
2
Рівно о дев'ятій удар гонга сповістив про початок сніданку. Всі гості вже були готові й сповнені нетерпіння. Генерал Макартур, суддя походжали терасою і наче з примусу обмінювалися побіжними зауваженнями щодо міжнародного становища. Віра Клейторн і Філіп Ломбард вибралися на вершину острова. Там вони, на свій подив, виявили Уільяма Генрі Блора — він тужливо дивився на берег.
— Я вже давно виглядаю моторного човна, — відповів Блор на їхнє мовчазне запитання, — але човен іще не вийшов.
— Девон — спляче царство. Тут усі події відбуваються із запізненням, — посміхнулася Віра.
Філіп Ломбард пильно дивився у відкрите море.
— Як подобається вам погодка? — спитав.
Блор глянув на небо.
— Гадаю, погода буде гарна.
Ломбард присвиснув:
— Коли хочете знати, ще сьогодні зніметься вітер.
— Невже й шторм? — спитав Блор.
Знизу долинув гучний удар гонга.
— Кличуть снідати, — мовив Ломбард. — Вельми доречно.
Повертаючись до вілли, Блор роздумливо говорив Ломбардові:
— Ви знаєте, Ломбарде, ніяк не доберу, навіщо цей молодик заподіяв собі смерть? Усю ніч думав про це.
— А ви можете запропонувати якусь іншу гіпотезу? — відповів Ломбард.
— Я хотів би почути якісь доводи. Насамперед, хоча б дізнатися про мотив учинку. Адже він був, я б сказав, не з нужденних.
З вітальні їм назустріч вийшла Емілі Брент:
— Човен уже вийшов?
— Ні ще, — відповіла Віра.
Вони ввійшли до їдальні. На буфеті у величезному блюді шкварчала яєчня з беконом, стояли чайник і кофейник. Роджерс притримав перед ними двері, а коли вони пройшли, причинив їх.
— Роджерс виглядає сьогодні зовсім хворим, — відзначила Емілі Брент.
Доктор Армстронг відкашлявся:
— Ви маєте сьогодні бути поблажливими до обслуговування. Роджерсові довелося самому готувати сніданок. Місіс Роджерс… е-е… не спроможна була допомогти йому.
— Що сталося з нею? — невдоволено запитала Емілі Брент.
— Почнемо сніданок, — ніби не почувши, промовив Армстронг. — Яєчня захолоне. Пізніше нам треба буде дещо обговорити.
Гості наповнили тарілки, налили собі кави, й сніданок почався. Розмовляли хто про що — про останні новини, міжнародні події, спорт, останню появу лохнеського чудовиська, тільки не про острів.
Коли тарілки спорожніли, доктор Армстронг трохи відсунув од столу крісло, поважно відкашлявся й почав:
— Я вважав за краще повідомити вам сумну новину після сніданку: місіс Роджерс померла уві сні.
Гості в один голос зойкнули.
— Який жах! — мовила Віра. — Це вже друга смерть на острові!
— Гм-гм… вельми знаменно, — зауважив суддя тихим, чітким голосом, роздивляючись довкола вузенькими оченятками. — А від чого настала смерть?
Армстронг стиснув плечима:
— Важко відразу визначити.
— Для цього потрібно зробити розтин тіла?
— Звичайно, видати свідоцтво про смерть я не зміг би. Адже я не лікував цю жінку й не обізнаний зі станом її здоров'я.
— Вона взагалі мала надто збуджений, сполоханий вигляд, — сказала Віра. — До того ж, минулого вечора вона зазнала неабиякого зворушення. В неї, либонь, серце не витримало, докторе?
— Серце в неї таки спинилося, — сухо відповів Армстронг, — та суть у тому, чим це було викликано.
— Докорами сумління, — сказала, як ножем відрізала, Емілі Брент, і всі заціпеніли від жаху.
— Що ви маєте на увазі, міс Брент? — звернувся до неї Армстронг.
— Ви самі чули, — суворо відповіла стара діва, — її обвинувачено в тому, що вона разом зі своїм чоловіком навмисно вбила свою хазяйку — літню жінку.
— І ви ладні вважати…
— Так, я вважаю, що це правда. Всі ви були свідками її поведінки вчора ввечері — вона перелякалася на смерть і тут-таки знепритомніла. Злочин викрили, і вона цього не знесла. Вмерла від остраху.
Армстронг недовірливо похитав головою.
— Цілком імовірна теорія, — мовив він, — та прийняти її на віру, нічого не відаючи про стан здоров'я померлої, не можна. Якщо в неї було хворе серце…
— Найімовірніше, це була кара божа, — твердо вимовила Емілі Брент.
Усі були шоковані такою безапеляційністю.
— Це вже занадто, міс Брент, — невдоволено проказав містер Блор.
Стара діва згорда підвела голову, очі в неї фанатично палали:
— Ви не можете повірити, що гнів божий карає грішника? А я в цьому певна!
Суддя погладжував підборіддя:
— Шановна моя міс Брент, — мовив насмішкувато, — виходячи зі свого багаторічного досвіду, можу засвідчити, що провидіння лишає саме нам, смертним, карати злочинців. Ця робота часто-густо ускладнюється тисячами перешкод, та іншого, надійнішого шляху, на жаль, немає.
Емілі Брент тільки знизала плечима. В розмову вступив Блор:
— А що вона їла й пила вчора ввечері перед тим, як лягла спати?
— Нічого, — відповів Армстронг.
— Нічого? Навіть чашки чаю? Чи склянки води? Та чай напевно пила.
— Роджерс запевняє, що нічого не їла й не пила.
— Він ще й не таке міг би сказати, — мовив Блор, і так багатозначно, що доктор підозріливо глянув на нього.
— Ви так думаєте? — звернувся до нього Ломбард.
— Безперечно.