— Я тому так скоро приїхав, що мав виклик на Ріверсайд, а там ніхто не признався.
— Он як? — мовив Джонні, не дуже тим зацікавившись.
Обабіч дороги мелькали темні будинки... Він виграв сьогодні п'ятсот доларів — нічого бодай трохи подібного йому ще ніколи в житті не випадало. Але його й досі не полишав отой примарний дух паленої гуми... оте враження, ніби він знов переживає давно забуту пригоду, що сталася з ним, коли він був малим хлопчиськом... І передчуття якогось нещастя у відплату за сьогоднішнє везіння...
— Атож, ті п'янюги викликають тебе, а потім передумують, — провадив таксист. — Я їх ненавиджу, бісових п'янюг. Подзвонить, а тоді й каже собі: є, якого біса, поп'ю ще пива. Або ж, поки чекає, проп'є і те, що лишив на дорогу, а ти під'їдеш: "Кому тут таксі?" — і ніхто ані пари з уст.
— Еге ж, — мовив Джонні.
Тепер ліворуч виднілася річка Пенобскот, темна й масна... Ще й Сейра занедужала, а на довершення всього освідчилась йому. Чи, може, то вихопилося в неї тільки під впливом хвилинної слабкості, — але, боже мій, а що, як це правда? Він-бо покохав її мало не з першої зустрічі. Ото було б справжнє щастя, а не виграш на колесі. Та думки раз у раз поверталися до колеса, і тоді його опосідала тривога. Джонні й досі бачив у темряві перед собою, як воно обертається, чув, наче в моторошному сні, дедалі повільніше поклацування зубчика-стрілки об кілочки. Дурні гроші приносять нещастя.
Водій звернув на шосе № 6, уже цілком захоплений власним монологом.
— ...Тож я й кажу: "Ти мені ці бісові штуки з голови викинь!" Ви бачили, який розумний став! Такого паскудства я ні від кого не стерплю, навіть від рідного сина. Я кручу кермо вже двадцять шість років. Мене шість разів грабували. А скільки разів "буцався", то й не злічити, одначе у велику аварію і разу не вскочив, хвала діві Марії, святому Христофорові й Господові нашому Всевишньому. Ви мене розумієте? І кожного божого тижня, хоч би який був випав непожитний, я відкладав по п'ятірці йому на коледж. Іще відтоді як він цицьку смоктав. А задля чого? Щоб він одного чудового дня прийшов додому й заявив, що президент Сполучених Штатів — свиня! Хай йому чорт! Він же, певно, вважає, що і я свиня, хоч сказати й боїться, бо знає: я швидко полічу йому зуби. Оце така вам нинішня молодь. Тож я й кажу: "Ти мені ці кляті штуки з голови викинь!"
— Еге ж, — мовив Джонні.
Вони вже їхали лісом. Десь ліворуч було Карсонове болото. До Клівз-Мілза лишалося миль із сім, не більше. Лічильник вибив ще десять центів.
Усього десять центів, невеличка монетка... Гей-гей, налітай!..
— А ви при якому ділі, можна поцікавитись? — запитав водій.
— Учителюю в Клівзі.
— Он як? То ви розумієте, про що я кажу. Що ж воно все-таки діється з нашими дітьми?
А те, що вони з'їли протухлу сосиску, яка зветься В'єтнам, і отруїлись. Ту сосиску їм продав добродій, якого звуть Ліндон Джонсон. Тоді вони, уявіть собі, йдуть до іншого добродія і кажуть: "Бога ради, містере, нам так погано, що далі нікуди". А цей інший добродій, на ім'я Ніксон, їм відповідає; "Я знаю, як вам зарадити. З'їжте ще кілька сосисок". Ось що діється з американською молоддю.
— Хто його знає, — відказав Джонні.
— Усе своє життя чогось прагнеш, із шкури пнешся... — провадив таксист, і тепер у його голосі чулося непідробне замішання, що триватиме зовсім недовго, бо жити йому лишилося всього якусь хвилину. А Джонні, не знаючи цього, щиро жалів бідолаху, співчував його нездатності зрозуміти що й до чого.
Крихітко, прилинь до мене... хай весь світ двигтить із нами.
— Хочеш як краще, а твоє чадо приходить додому з патлами до гузна й каже, що президент Сполучених Штатів — свиня. Свиня! Ні, хай йому чорт, я просто не...
— Стережись! — закричав Джонні.
Таксист звернув до нього обличчя — пухке обличчя члена Американського легіону , серйозне, сердите й нещасне у відсвіті приладової дошки та раптовому спалаху фар зустрічної машини. Тоді швидко глянув уперед, але було вже пізно.
— І-і-і-і-сусе!..
Попереду, по обидва боки білої осьової лінії виникли дві машини. Вони бік у бік виповзали на вершину пагорба — "мустанг" і "додж-чарджер". Джонні навіть почув надсадне ревіння їхніх моторів. "Чарджер" сунув просто на таксі. Він навіть, не намагався звернути, і таксист закляк за кермом.
— І-і-і-і-і...
Джонні майже не помітив, як "мустанг" проскочив зліва від них. А в наступну мить таксі і "чарджер" зіткнулися лоб у лоб, і Джонні відчув, що його кинуло вгору і вбік. Болю не було, хоч краєм свідомості він відзначив, як ударився ногами в лічильник, і то так, що збив його з кронштейна.
Заскреготало розтрощене скло. У нічне небо шугнув величезний язик полум'я. Голова Джонні гупнула у вітрову шибу й вибила її. Усе почало провалюватися в якусь яму. Він відчув невиразний, глухий біль у плечах і руках — то його тіло слідом за головою порвалося крізь розбите скло. Він летів. Летів у темну жовтневу ніч.
У голові промайнуло: "Я вмираю? Це вже кінець?"
І внутрішній голос відповів: "Так, схоже на те".
Він летів. Осінні зорі розтинали небо. Унизу гримнуло — то вибухнули бензобаки. Спалахнула жовтогаряча заграва. Потім — темрява.
Його політ у порожнечі закінчився глухим ударом і сплеском. Він шубовснув у холодну твань Карсонового болота, кроків за десять від того місця, де таксі і "чарджер", вліпившись одне в одного, зметнули в чорне небо вогненний стовп.
Темрява.
Потьмарення свідомості.
І ось уже лишилося тільки велетенське червоно-чорне колесо, що оберталося в темному безмежжі, мовби у міжзоряному просторі... Спробуйте щастя, раз — це тільки щасливий випадок, а два — то вже щаслива доля, гей-гей, налітай... Колесо оберталося — вгору і вниз, червоне і чорне, — зубчик поклацував об кілочки, а він усе силкувався добачити, чи не спиниться воно на двох нулях — "своєму" номері, що несе всім програш, а виграш — тільки закладу. Силкувався добачити, але колесо вже зникло. Довкруг були лише морок і ота всеосяжна порожнеча. Холодне забуття.
Джонні Сміт поринув у нього на довгий-довгий час.
Розділ третій
1
30 жовтня 1970 року, десь на початку третьої години ночі на нижньому поверсі невеликого будинку за двісті п'ятдесят миль на південь від Клівз-Мілза задзвонив телефон.
Герб Сміт сів у ліжку, прокинувшись тільки наполовину, і якусь хвилю сидів, мов очманілий, не в змозі збагнути, що воно таке.
Поряд почувся приглушений подушкою голос Віри:
— Телефон.
— Еге, — мовив він і підхопився з ліжка.
То був огрядний широкоплечий чоловік років під п'ятдесят, уже трохи лисуватий, у голубих піжамних штанах. Він вийшов у горішній передпокій і ввімкнув світло. Внизу пронизливо дзеленчав телефон.
Герб спустився вниз, до "телефонного куточка", як називала його Віра. Телефон стояв на чудернацькому столику-шафці, який вона придбала років зо три тому. Герб від самого початку рішуче відмовився втискати під той столик свої двісті сорок фунтів живої ваги. Отож завжди розмовляв по телефону стоячи. Шухляда столика була вщерть напхана випусками "Рідерс дайджест" і номерами журналу "Фатум".
Герб поклав руку на телефон, але не знімав трубки, і дзвінок дзеленчав і далі.
Такий пізній нічний дзвінок звичайно міг означати одне з трьох: або котрийсь із давніх приятелів упився до нестями й вирішив, що тобі буде приємно побалакати з ним і серед ночі; або хтось помилився номером; або ж готуйся почути погані вісті.
Сподіваючись у душі, що то просто помилка, Герб зняв трубку.
— Алло!
У трубці озвався сухий чоловічий голос:
— Це помешкання Герберта Сміта?
— Так.
— З ким я говорю?
— Я Герб Сміт. А що...
— Будь ласка, заждіть, за хвилину вас з'єднають.
— Гаразд, але хто...
Та було вже пізно. У трубці брязнуло, так наче на тому кінці дроту скинули на підлогу черевик. А його тим часом з'єднують. З усіх телефонних незручностей — то були погана чутність, вихватки малих пустунів, що дзвонили й питали, де ти закопав бляшанку з діамантами, бездушні металеві голоси телефоністок, дзвінки улесливих агентів з пропозиціями передплатити той чи той журнал — Герб найдужче не любив чекати, поки його з'єднають. Це була одна з тих підступних новацій, що майже непомітно закралися в життя за останній десяток років. Колись на другому кінці дроту просто казали: "Не кладіть трубочку, гаразд?" — та й по всьому. Тоді ти принаймні міг почути якісь далекі розмови, гавкіт собаки, звуки радіо, плач немовляти. А чекати, поки тебе з'єднають, — то зовсім інша річ. Лінія була німотна, геть безживна. Ти опинявся в порожнечі. Казали б уже прямо: "Будь ласка, заждіть, вас на хвилину поховають живцем". Він усвідомив, що трішечки чогось боїться.
— Ну що, Герберте?
Не віднімаючи трубки від вуха, він обернувся. Нагорі біля самих сходів стояла Віра, у вицвілому рудому халаті, з волоссям, накрученим на бігуді, та білим від якогось крему, схожим на гіпсову маску обличчям.
— Хто там?
— Ще не знаю. З'єднують.
— З'єднують? О пів на третю ночі?
— Так.
— Це не Джонні, ні? Із Джонні нічого не сталося?
— Не знаю, — відказав Герб, ледь стримуючись, щоб не підвищити голос.
Хтось дзвонить о другій годині ночі, каже тобі чекати, поки з'єднають, і ти починаєш перебирати у пам'яті всіх своїх родичів та їхні недуги. Перелічуєш одну по одній старих тіток. Пригадуєш, на що хворіють дідусі й бабусі, якщо вони досі живі. Думаєш, чи не заглух раптом мотор у когось із давніх друзів. І намагаєшся не згадувати про те, що маєш єдиного сина, якого палко любиш, і що такі дзвінки здебільшого й будять людей серед ночі, — і раптом ноги в тебе наливаються свинцем від напруженого чекання...
Віра заплющила очі й склала руки перед висхлими грудьми. Герб силкувався погамувати своє роздратування. Стримував себе, щоб не сказати: "Віро, святе письмо настійно радить молитися в спальні", — бо тоді б вона обдарувала його отією особливою усмішкою, спеціально призначеною для невіруючих чоловіків-святотатців. А побачити таку усмішку о пів на третю ночі, та ще й чекаючи з'єднання, було б занадто.
У трубці знову брязнуло, і вже інший чоловічий голос, відчутно старший, промовив:
— Аллої Містер Сміт?
— Так, а хто ви?
— Пробачте, сер, що змусили вас чекати. Сержант Мегс із поліції штату, дільниця Ороно.
— Щодо мого сина? З моїм сином щось сталося?
Сам того не помічаючи, Герб таки сів на стільчик у "телефонному куточку".