Чи не стрічався вам маленький човник, а в ньому мій тато?
— А хто твій тато?
— Він найкращий батько в світі, так само як я найгірший син, якого тільки можна собі уявити.
— У бурю, що шаленіла вночі,— відповів Дельфін,— човник Затонув,
— А мій тато?
— Його проковтнула жахлива Акула, яка вже кілька днів хазяйнує в наших водах і сіє довкола смерть і пустку.
— А велика ця Акула? — спитав Піноккіо, затрусившись від страху.
— Чи велика, питаєш? — вигукнув Дельфін.— Аби ти мав уявлення,яка вона, скажу, що вона більша, ніж п'ятиповерховий будинок, а паща в неї така широка й глибока, що туди легко сховається поїзд з паровозом.
— Ненько моя рідна! — перелякався дерев'яний хлопчик. Він швиденько одягся і знову звернувся до Дельфіна: — До побачення, синьйоро рибино. Пробачте, що потурбував вас. Щиро дякую вам за ласку.
З цими словами Піноккіо майже бігцем подався стежкою. Щоразу, почувши найменший шум, він з острахом оглядався назад, думаючи, що то за ним женеться жахлива Акула завбільшки з п'ятиповерховий будинок із поїздом у пащі.
За півгодини він дістався до маленького села, що називалося село Працьовитих Бджіл. На вулицях було повно людей, які поспішали в своїх справах. Усі працювали, в усіх була якась робота. Навіть із свічкою в ясний день тут не знайшов би нероби чи волоцюги.
— Ясно,— одразу промовив ледачий Піноккіо.— Це село не для мене. Я не народився для праці.
Тим часом його почав мучити голод, бо за цілу добу він нічого не з'їв, навіть жменьки пшона.
Що робити?
Було два способи вгамувати голод: попроситись на роботу або виканючити в когось якийсь сольдо чи шматочок хліба.
Просити милостиню він соромився, бо пам'ятав, як казяв батько, що жебрати можуть лише старці й каліки,, тобто справді, нещасні на цьому світі люди, які .заслуговують співчуття і підтримки, всі, ті, хто через хворобу або через старість не можуть заробити собі на хліб власними руками. Усі інші мусять працювати. А хто не хоче працювати і голодує, тим гірше для нього.
Аж ось на вулиці з'явився засапаний, спітнілий чоловік, він ледве тягнув два візки з вугіллям.
Піноккіо, побачивши по обличчю, що то ніби добра людина, підійшов і, опустивши від сорому очі, тихенько промовив:
Пожертвуйте, будь ласка, один сольдо, бо я вмираю з голоду.
— Я дам тобі не один, а чотири сольдо,— відповів вугляр.— Допоможи-но лише мені дотягти додому оці два візки з вугіллям.
— Ви мене дивуєте,— нахабно відповів дерев'яний прохач,— Майте на увазі: я ще ніколи не був ослом. Я ще зроду не тягав візків!
— Тим краще для тебе,— відповів вугляр.— Тоді, хлопче, якщо ти справді, помираєш з голоду, з'їж два, добрячих шматки власної пихи, та гляди, щоб тобі живіт, не заболів.
Трохи згодом на вулиці з'явився муляр, який ніс на плечі кошик з вапном.
— Пожертвуйте, добрий чоловіче, один сольдо бідному хлопчикові, що позіхає від голоду.
— Залюбки. Ходімо зі мною носити вапно,— відповів муляр,— і я дам тобі не один, а п'ять сольдо.
— Але ж вапно важке,—заперечивПіноккіо,—а янє люблю перевтомлюватися.
— Якщо ти боїшся перевтомлюватися, мій сину, то позіхай собі далі на здоров'я.
За півгодини пройшло чоловік двадцять: у всіх Піноккіо просив милостиню, але всі відповідали:
— Як тобі не соромно! Замість байдикувати на вулиці, пошукав би собі краще роботи і навчився б заробляти на хліб.
Та ось з'явилася гарна жінка, яка несла два глеки з водою.
— Дозвольте, тітонько, напитися з вашого глека? — попрохав Піноккіо, який уже знемагав від спраги.
— Пий, будь ласка, мій хлопчику,—сказалажінка,поставив-ши.глеки на землю. Піноккіо насмоктався води, як губка, і тихенько промурмотів, витираючи рота:
— Спрагу я вгамував. А як же мені вгамувати голод? Гарна жінка, почувши ці слова, зразу ж сказала:
— Як допоможеш мені донести додому оці глеки, я дам тобі добрячу скибку хліба.
Піноккіо зиркнув на глеки і не відповів нічого.
— А до хліба я дамтобі повнумиску цвітноїкапусти і поллю її олією з оцтом,— додала гарна жінка.
Піноккіо ще раззиркнув на глеки і знову нічого не сказав.
— А після капусти я дам тобі гарну цукерку з лікером. Перед такою спокусою Піноккіо вже не міг встояти І, нарешті зважившись, рішуче сказав:
— Добре! Я донесу вам глек додому.
Глек був дуже важкий, і Піноккіо, не маючи сили вдержати посудину в руках, поставив її собі на голову н так і поніс.
Коли вони прийшли додому, добра жінка посадовила хлопчика за маленький чистий столик і поставила перед ним хліб, цвітну капусту з приправою та цукерки.
Піноккіо не їв, а глитав. Його шлунок був, як кімната, де ніхто не мешкав уже п'ять місяців.
Вгамувавши трохи свій лютий голод, він підвів голову, щоб подякувати своїй благодійниці. Та ледь глянув на добру жінку, як протяжно зойкнув і.застиг від подиву, витріщивши очі'й роззявивши рота, напханого хлібом і капустою:
— Що тебе так здивувало? — спитала усміхаючись добра жінка.
— Ви,—пролепетав Піноккіо,— ви... ви... ви... схожі... ви скидаєтеся... так, так, так, той самий голос... такі самі очі, таке саме волосся, так, так, у вас теж блакитне волосся... як і в неї! Ох, моя маленька Феє, ох, моя маленька Феє! Скажіть мені, що це ви, саме ви! Не примушуйте мене знову плакати! Якби ви знали! Я так плакав! Я так мучився!
Піноккіо нестримно розплакався, впав навколішки й обійняв ноги таємничої жінки.
XXV. ПІНОКІО ДАЄ ФЕЇ ОБІЦЯНКУ БУТИ ХОРОШИМ І ВЧИТИСЯ: ЙОМУ, МОВЛЯВ, НАБРИДЛО БУТИ ДЕРЕВ'ЯНИМ ЧОЛОВІЧКОМ, І ВІН ХОЧЕ СТАТИ СПРАВЖНІМ ХЛОПЧИКОМ
Добра жінка спершу заперечувала, що вона маленька Фея з блакитним волоссям, та, побачивши, що її таємницю розкрито, кинула прикидатися, призналася й спитала в Піноккіо:
— Скажи мені, дерев'яний капоснику, як ти здогадався, що це я?
— Мені допомогла велика любов до вас.
— Що ж ти пам'ятаєш? Кидав мене дівчинкою, а тепер бачиш дорослу тітку, яка годиться тобі в матері.
— Тим краще. Тепер я називатиму вас не сестричкою, а мамою. Я вже давно мрію мати, як усі діти, маму. Тільки як ви змогли так швидко вирости?
— Це моя таємниця.
— Навчіть мене. Я теж хотів би трохи підрости. Який я малий: не більший від. головки сиру!
— Але ж ти не можеш рости,—заперечила Фея.
— Чому?
— Тому що дерев'яні чоловічки не ростуть. Вони з'являються на світ ляльками, живуть, як ляльки, і ляльками вмирають.
— Ох, як мені надокучило бути лялькою! — вигукнув Пі-ноккіо, стукнувши себе по голові.— Пора вже й мені стати людиною.
— Станеш, як заслужиш.
— Справді? А як заслужити?
— Дуже просто. Ти повинен звикнути бути хорошим хлопчиком.
— А хіба я не хороший?
— Де там! Хороші діти слухняні, а ти...
— А я неслухняний...
— Хороші діти охоче вчаться і працюють, а ти...
— А я, навпаки, байдикую і живу волоцюгою весь рік.
— Хороші діти завжди кажуть правду...
— А я завжди брешу.
— Хороші діти охоче ходять до школи...
— А мені про школу навіть думати гидко. Але відсьогод-ні я житиму зовсім по-іншому.
— Ти мені обіцяєш?
— Обіцяю. Я хочу стати хорошим хлопчиком і втіхою для свого батька... Де тепер мій бідний тато?
— Не знаю.
— Чи пощастить мені коли-небудь побачити і обійняти його?
— Сподіваюся, що так. Навіть певна.
Почувши це, Піноккіо незмірно зрадів, схопив руки Феї і почав гаряче їх цілувати. Потім підвів голову і, з любов'ю дивлячись їй в очі, спитав:
— Скажіть мені, мамусю: значить, це неправда, що ви вмерли?
— Мабуть, неправда,— відповіла усміхаючись Фея.
— Аби ви знали, як мені було боляче, як у мене спаслося горло, коли я прочитав: "Тут поховано..."
— Знаю, знаю. Тому я тебе й простила. Твій щирий біль показав мені, що в тебе добре серце. А діти з добрим серцем, хоча іноді й роблять капості і не слухаються старших, можуть стати хорошими. Завжди є надія, що вони стануть на добрий шлях. Тому я й прийшла сюди по'тебе. Я буду твоєю мамою...
— О, як це чудово! — вигукнув Піноккіо, підстрибуючи від радості.
— Ти слухатимешся мене і робитимеш завжди те, що я тобі казатиму.
— Добре, добре, добре!
— Відзавтра,— додала Фея,— ти почнеш ходити до школи. Піноккіо одразу трохи посмутнішав.
— Потім вибереш якесь ремесло або фах на свій смак. Піноккіо зовсім споважнів.
— Що ти там бурчиш крізь зуби? — незадоволево спитала Фея.
— Я думаю...— тихо промимрив дерев'яний хлопчик,—що зараз уже, мабуть, пізно йти до школи.
— Ні, паночку. Запам'ятай раз І назавжди, що вчитися ніколи не пізно.
— Але я не хочу вчитися ніякого ремесла.
— Чому?
— Тому що працювати дуже стомлива справа.
— Мій синку,— сказала Фея.—Всі, хто так каже, зрештою опиняються у в'язниці або в лікарні. Май на увазі, що кожна людина, яка з'являється на світ, мусить щось роби-, ти, працювати. Біда тому, хто стає неробою! Неробство — це найтяжча хвороба, її треба вилікувати негайно, змалку. Коли хто виросте неробою, вилікувати того вже неможливо.
Ці слова дійшли до серця Піноккіо. Він рішуче підвів голову й сказав:
— Я вчитимуся, я працюватиму, я робитиму все, що ви мені накажете. Одне слово, жити лялькою мені набридло, я хочу стати таким, як усі діти. Ви ж обіцяли мені це, правда?
— Так, я пообіцяла. Тепер усе залежить від тебе.
XXVI. ПІНОККЮ З ТОВАРИШАМИ ПО ШКОЛІ ЙДЕ НА БЕРЕГ МОРЯ, ЩОБ ПОБАЧИТИ АКУЛУ
Наступного дня, набравшись духу, Піноккіо пішов до школи.
Уявіть собі радість шибеників, коли до їхнього класу зайшов дерев'яний хлопчик! Знявся шалений регіт, який не вщухав ані на мить. Усі збиткувалися над ним: один виривав йому з рук ковпачок, другий смикав ззаду за куртку, третій тягся намалювати величезні вуса чорнилом йому під носом, а дехто навіть пробував прив'язати до його рук І ніг мотузочки, щоб змусити танцювати, як ляльку з театру.
Спершу Піноккіо майже не звертав уваги на ці витівки, але згодом терпець йому урвався, він повернувся до тих, хто найбільше допікав йому, і рішуче сказав:
— Слухайте, хлопці, я прийшов сюди не для того, щоб розважати вас, як клоун. Я поважаю інших І хочу, щоб І мене поважали.
— Молодець, чортеня! Сказано як по-писаному! — загорлали шибеники, зайшовшись нестримним реготом. Один з них, найнахабніший, простягнув руку, наміряючись схопити новачка за носа.
Але він не встиг цього зробити, бо Піноккіо з-під столу копнув нахабу черевиком по нозі.
— Ой, які тверді ноги! — скрикнув хлопець, розтираючи долонею синець.
— А лікті які — ще твердіші за ноги!—гукнув Інший, котрого Піноккіо штурхонув ліктем у живіт.
Так чи не так, але після цього самозахисту новачок здобув повагу і симпатії всіх хлопців у школі.