Серед фазанів, що безладно метушилися довкола, стояв лис. Фазани зовсім на нього не зважали, бігали перед самісіньким його носом, та й лисові було не до них. Витягнувши шию, нашорошивши вуха, він нюхав повітря, прислухався до гамору, який усе ближчав, і тільки зрідка помахував пухнастим хвостом, ніби щось напружено обмірковуючи.
Квапливо підбіг фазан, що вирятувався з самого пекла. Він був у нестямі.
– Лиш не здіймайтесь угору! – кричав він до своїх родичів. – Не здіймайтесь, а біжіть! Їм тільки й треба, щоб ми знялись у повітря! Хай ніхто не здіймається! Тільки біжіть, біжіть, біжіть!
Сердега весь час повторював те саме, ніби хотів умовити самого себе. Але він уже просто не знав, що говорить.
– Го-го! Га-га! – пролунало вже десь близько.
– Їм тільки й треба, щоб ми знялись у повітря! – вигукнув фазан і раптом, випроставши крила, шугнув догори.
Бембі стежив, як він прямо й стрімко здіймався між деревами, лопочучи крильми і сяючи своїм чудовим темно-голубим і золотавим убранням, неначе самоцвітами. Його довгий шлейф маяв у повітрі. Різко пролунав короткий удар грому. Фазан згорнув крила, перекрутнувся, ніби хотів ухопити дзьобом себе за ноги, й важко полетів додолу. Він упав поміж своїх родичів і більше не ворушився.
Тепер уже ніхто не міг залишатись на місці. Всі кинулися врізнобіч. П'ять чи шість фазанів разом знялись у повітря, б'ючи крильми.
– Не здійматись! – гукала решта, сипнувши хто куди.
Грім ударив п'ять-шість разів, і фазани, що злетіли в повітря, камінням попадали на землю.
– Тепер ходімо! – сказала мати.
Бембі оглянувся. Ронно й Карус уже втекли. Зникла й тітка Неттла. Тільки Марена ще лишилася. Вони рушили вперед. Бембі поряд з матір'ю, Марена за ними. Навколо гриміло, тріщало, ревло. Мати була спокійна. Вона тільки злегка тремтіла, але не втрачала голови.
– Бембі, синку мій! – казала вона. – Весь час тримайся біля мене. Зараз ми вийдемо з гущавини й перебіжимо галяву. Тільки не треба поспішати.
А грім усе дужчав. Десять, дванадцять разів прогримів він, кинутий з Його рук.
– Спокійно, – повторювала мати. – Не біжи! Ось як вийдемо на галявину, тоді біжи, біжи чимдуж. І не забудь, Бембі, синку мій, ти не повинен звертати на мене уваги, хоч хай там що... Навіть якщо я впаду... не зважай на це... біжи далі й далі! Зрозумів?
Мати обережно, крок за кроком, посувалася вперед, ніби й не чула грізного гамору. Всюди безладно метушилися фазани, забивалися в сніг, вискакували й бігли знову. Ось їх догнала вся зайцева родина, посиділа, тоді пострибала далі. Ніхто не говорив ані слова. Всі були змучені страхом, приголомшені ревом і ударами грому.
Попереду стало видніше. Крізь плетиво чагарника блиснула галявина. А позаду все ближче й ближче лунав страшний стукіт по деревах, тріск зламаного гілля й нестямне ревіння: "Га-га! Го-го!"
Перед ними на галявину вискочив заєць із двома своїми родичами.
– Трах! Та-ра-рах! – гримнув грім.
Бембі бачив, як заєць на бігу м'яко перекинувся й залишився лежати білим животом догори. Він сіпнувся раз-удруге, поборсався й знерухомів. Бембі остовпів.
Але тієї миті хтось гукнув:
– Вони вже тут! Тікайте всі!
Почулося лопотіння крил, свист, схлипування, шелест пір'я – то майже водночас, всім табуном знялися догори фазани. Повітря тріщало від громохких ударів, і чутно було, як глухо падали на землю забиті й зі свистом махали крильми у височині ті, що врятувалися.
Зненацька Бембі почув чиїсь кроки і озирнувся. То був Він. Він з'являвся раптово, звідусіль, з-за кожного куща, б'ючи все навколо себе, ламаючи гілля, вистукуючи по стовбурах дерев і гукаючи страшним голосом.
– Тепер біжімо! – сказала мати. – Вперед! Але ж тримайся біля мене! – Одним стрибком вона вискочила з гущини і, знявши снігову куряву, досягла галявини. Бембі кинувся за нею. Грім гримів з усіх боків, ніби земля тріснула навпіл. Не тямлячи себе, Бембі мчав уперед. Його пойняло палке бажання: вирватися з цього грому й чаду, втекти, будь-що врятуватися. Він мчав. Йому здалося, ніби мати впала, та, може, це справді тільки так здалося. Імла повивала йому очі. Охоплений страхом, він не міг ні думати, не звертати на щось увагу. Він летів уперед.
Галявина скінчилась. Нові хащі вхопили його в свої обійми. Позаду ще раз гримнув грім, почувся зойк, по гіллі над ним щось забило, немов сипнув град, тоді все стихло. Бембі мчав далі. На снігу, конаючи, тріпотів крильми фазан із скрученою шиєю. Почувши кроки Бембі, він знерухомів і прошепотів:
– От і кінець...
Не звернувши на нього уваги, Бембі побіг далі. Та незабаром, заблудившись у густому чагарнику, він мусив стишити крок і пошукати стежки. Він почав нетерпляче намацувати її ногами, коли враз почув чийсь тоненький голос:
– Стежка десь тут...
Бембі мимоволі рушив на той голосок і відразу вийшов на второвану стежку. Раптом перед ним хтось важко підвівся з землі. Це була дружина приятеля-зайця.
– Чи не допомогли б ви мені трохи? – мовила вона.
Бембі глянув на неї, і серце його стислось від жалю.
Задні ноги зайчихи волочилися по снігу, червоному від гарячих крапель крові.
– Чи не допомогли б ви мені трохи? – ще раз сказала зайчиха; говорила вона спокійно й майже весело, наче була цілком здорова. – Сама не знаю, що зі мною трапилося, – вела вона далі, – звичайно, це не має великого значення... але саме тепер... я не можу бігти... – Не докінчивши, вона поволі опустилась на сніг і сконала.
Бембі знов охопив жах, і він кинувся бігти далі.
– Бембі!
Бембі враз зупинився. Це був хтось із його роду.
– Бембі... це ти? – почулося знову.
Неподалік від стежки в снігу загруз Гобо. Геть знесилений, він навіть не пробував уже звестись на ноги, тільки мляво поводив головою. Схвильований Бембі кинувся до нього.
– Де твоя мати, Гобо? – важко дихаючи, спитав він. – Де Фаліна? – Бембі говорив швидко, збуджено й нетерпляче. Серце в нього все ще калатало від страху.
– Мати і Фаліна побігли далі, – покірно відповів Гобо. Він говорив тихо, але розважливо, як дорослий. – Я впав, і їм довелося залишити мене тут. Тобі теж треба тікати, Бембі.
– Вставай! – гукнув Бембі. – Вставай, Гобо! Досить відпочивати! Ніколи! Вставай! Ходімо зі мною!
– Ні, облиш мене, – тихо заперечив Гобо. – Я не можу встати. Я б охоче послухався тебе, але не маю сили.
– Що з тобою буде? – сумно мовив Бембі.
– Не знаю. Мабуть, я помру, – просто сказав Гобо.
Поблизу знов почулися крики й удари грому. Бембі здригнувся. Щось затріщало, затупотіло по снігу: це чвалом гнався Карус.
– Вперед! – вигукнув він, помітивши Бембі. – Не зупиняйся! Хто тільки може бігти – вперед!
Він миттю зник, але його шалений біг мов додав духу Бембі. Той навіть сам не помітив, що знов біжить, і вже аж по хвилі гукнув:
– Прощай, Гобо!..
Але він був уже надто далеко, щоб Гобо міг його почути.
До самого вечора біг Бембі лісом, повним грому й тріску. Вже аж як стемніло, настала тиша. Невдовзі легенький вітрець розвіяв огидний запах, що встиг розійтись по всьому лісі. Проте лісові мешканці ще довго не могли прийти до тями. Першого із знайомих Бембі зустрів Ронно. Той шкандибав дужче, ніж звичайно.
– В дубняку, – розповідав Ронно, – вмирає від рани лис. Я щойно проходив там. Як він мучиться, просто жах! Гризе сніг і землю...
– Ви не бачили моєї матері? – спитав Бембі.
– Ні, – збентежено відповів Ронно й відійшов набік.
Пізно вночі Бембі зустрів тітку Неттлу з Фаліною.
Всі троє дуже зраділи.
– Ти не бачила моєї матері? – спитав Бембі Фаліну.
– Ні, – відповіла та. – Я не знаю ще, де моя мати!
– Ось тобі й маєш, – весело сказала тітка Неттла. – Я раділа, що більше не доведеться морочитися з дітьми, а тепер на тобі – аж двоє на мою голову! Красненько дякую!
Бембі й Фаліна посміхнулися.
Потім мова зайшла про Гобо. Бембі розповів, як він зустрівся з ним, і в обох очі набігли слізьми. Проте тітка Неттла не дала їм поплакати:
– Насамперед треба пошукати чогось попоїсти. Куди ж це годиться – за цілий день і рісочки в роті не було! Бона підвела їх до кущів, на яких унизу ще залишивсь трохи торішнього листя. Сама вона й не доторкнулася до їжі, а дітей примусила добре попоїсти. В іншому місці вона розгребла сніг і сказала:
– Ось тут є трава... Ні, стривайте... зараз знайдемо кращої...
Часом вона починала бурчати:
– Тож треба, щоб таке трапилося! Морочся з чужими дітьми!
Раптом вони побачили тітку Ену і кинулись їй назустріч.
– Тіточко Ено! – гукнув Бембі, що помітив її перший.
Фаліна, не тямлячи себе від радості, стрибала навколо матері:
– Мамуню!
Проте тітка Ена плакала й здавалася страшенно змученою.
– Зник Гобо, – мовила вона. – Я шукала його... ходила на те місце, де він упав... Там його нема... Він зник... Бідолашний мій, маленький Гобо...
Тітка Неттла пробурмотіла:
– Ви краще подивились би, куди ведуть сліди, ніж марно плакати.
– Слідів Гобо там немає, – мовила тітка Ена. – Але там залишив багато слідів Він... Він був біля Гобо.
Настала тиша. Тоді Бембі сумно спитав:
– Тіточко Ено... Ви не бачили моєї матері?
– Ні, – тихо відповіла тітка Ена.
Більше Бембі не бачив своєї матері.
З верб уже давно опали сережки. Все зазеленіло, але молоді листочки на кущах і деревах були ще зовсім невеличкі. Осяяні лагідним світлом раннього ранку, свіжі, немов усміхнені, вони скидались на дітей, які щойно прокинулися.
Бембі стояв перед кушем ліщини і своєю молодою короною терся об його гілля. Це було дуже приємно і водночас необхідно, бо роги його були ще й досі вкриті лубом і шкірою. Звісно, з часом усе це опало б, проте, хто любить порядок, той не чекає цього, а чистить корону сам. І Бембі так чистив її, що луб'яна оболонка дерлась і довгими клаптями звисала йому на вуха. Налягаючи рогами на ліщину, Бембі відчув, що його корона міцніша за гілля. Це відчуття сповнило його силою й гордістю. Він ще дужче наліг на кущ, здираючи з нього кору. Біле, голе тіло дерева на повітрі ставало іржаво-червоним. Бембі бачив, як воно виблискувало від ударів свіжими ранами, і це ще додавало йому запалу. Невдовзі й на сусідніх кущах з'явилися сліди його роботи.
– Ну, ще трішки – і все скінчите, – сказав поблизу чийсь веселий голос.
Бембі підвів голову й побачив білочку, яка привітно дивилась на нього.
Зненацька вгорі хтось пронизливо, коротко засміявся:
– Тья-ха!
Бембі й білка не встигли злякатись, як згори, зі стовбура дуба, почувся голос дятла.
– Даруйте...