На цьому я зупинюся — надто велика симетрія пошкодить переконливості. Та що там, я робився запеклим сласником і вже не міг втриматися ні перед запропонованою склянкою вина, ні перед вродливою жінкою-спокусницею. Мене вважали за людину діяльну, енергійну, але царством моїм було любовне ложе. Я кричав про свою чесність, та, либонь, кожного або кожну з тих, кого любив, я зрештою зраджував. Звісно, мої зради не заважали моїй вірності професійному обов'язку, при всій своїй безтурботності я провадив велику роботу: я ніколи не переставав помагати ближнім, хоча б задля власної втіхи. Але хоч би скільки я товк собі ці очевидні істини, вони давали мені лише поверхову втіху. Іноді ранками я піддавав себе суворому суду сумління і доходив висновку, що я надто провинився, зневажаючи людей. І найбільше я зневажав тих, кому допомагав частіше за інших. Вельми поштиво, схвильовано висловлюючи своє співчуття, я, власне, щодня плював у лице всім зустрічним сліпцям. А чи є в цьому хоч яке-небудь виправдання? Щиро кажучи, є, але таке мізерне, що мені просто незручно посилатися на нього. Але хай би там що, ось воно. Я ніколи не вірив, що справи, які заповнюють людське житія, — це щось серйозне. В чому полягає дійсно "серйозне", я не знав, але те, що я бачив довкола, здавалося мені просто грою — то потішною, то набридливою й нудною. Далебі, я ніколи не міг збагнути деяких поривань і поглядів. З подивом і навіть підозрою дивився, приміром, на чудних людей, котрі збавляють собі віку через гроші, впадають у розпач від того, що вони втратили "становище", або з поважним виглядом приносять себе в жертву задля гаразду своєї родини. Мені куди зрозуміліший був мій знайомий, який надумав кинути курити і в якого стало сили волі добитися свого. Та якось уранці він розгорнув газету, прочитав, що випробувано першу водневу бомбу, дізнався, які наслідки таких вибухів, і негайно подався до тютюнової крамнички. Звісно, іноді я вдавав, що приймаю життя всерйоз. Але мені скоро ставало ясно, яка легковажна ця серйозність, і я грав і далі свою роль, по змозі вдаючи з себе людину діяльну, розумну, шляхетну, сповнену громадянських почуттів, співчутливу, — словом, взірцеву. Зупинюся на цьому. Ви, либонь, уже зрозуміли, що я був як оті голландці: вони поряд нас, а їх тут нема; так і я — мене не було саме тоді, коли я посідав у житті надто велике місце. По-справжньому щирим і здатним на ентузіазм я був лише на своїх заняттях спортом та ще на військовій службі, коли ми в полку ставили п'єси задля власної втіхи. І в тому і в тому випадках існували правила гри, зовсім не серйозні, але ми для сміху визнавали їх за обов'язкові. Навіть тепер напхом напханий стадіон, де відбувається недільний матч, і палко люблений мною театр — єдині місця в світі, де я почуваюся ні в чому не винним. Але хто вважатиме таку позицію законною, коли йдеться про любов, про смерть, про зарплатню бідних? Але що мені було робити? Любов Ізольди я міг уявити собі лише в романах або на сцені. А мрущі іноді здавалися мені акторами, що перейнялися своєю роллю. Репліки моїх бідних клієнтів нібито йшли за тим самим сценарієм. І от, живучи серед людей, але не поділяючи їхніх інтересів, я не міг вірити в серйозність своїх обов'язків. З поштивості й безтурботності я відповідав тим вимогам, що ставились до мого фаху, до моїх родичівських і громадянських почуттів, але робив це якось неуважно, що зрештою все зводило нанівець. Я жив під знаком двоїстості, і найважливіші мої вчинки часто бували найнеобдуманіші. Чи не тим я, на додачу до всіх своїх дурощів, не міг дати собі прощення, хоча й люто повставав проти суду свого сумління і суду ближніх, що його я відчував і що змушував мене шукати якоїсь ради. Якийсь час моє життя зовні пливло так, як і раніше, ніби нічого в ньому не змінилося. Воно котилося тією самою колією. І ніби зумисне довкола мене все голосніше лунала хвала. Ось звідки прийшло лихо! Пам'ятаєте: "Горе вам, коли всі хвалитимуть вас!" Золотії слова! Горе мені й було. Мотор щось завередував, хтозна й чому, машина зупинилася. І саме тоді вдерлась у моє повсякденне життя думка про смерть. Я прикидав, скільки літ мені залишається до кінця. Шукав прикладу, коли вмирали люди мого віку. Мене мордували думки, що я не встигну виконати свого завдання. Якого завдання? Я й сам не знав. Щиро кажучи, хіба варто продовжувати те, що я робив? Але річ не зовсім у цьому. Насправді мене переслідував безглуздий страх: а що, як я помру, так і не зізнавшись у всіх своїх ошуканствах і брехні? Ні, треба зізнатися, звичайно, не Богові та його земним заступникам. Ви ж розумієте, я був вище цього. Ні, треба зізнатися людям, скажімо, своєму приятелеві чи улюбленій жінці. Якщо затаїти хоч один обман, він по смерті людини навік залишиться нерозкритим. І ніхто ніколи не дізнається правди, бо єдиний, хто її знав, помер і забрав таємницю в могилу. Мені наморочилося в голові на саму думку про таку безповоротну загибель правди. Нині, скажу між іншим, подібне убивство істини радше дало б мені вишукану втіху. Мене радує, скажімо, певність, що лише я один знаю те, що намагається розгадати весь світ, бо ж у мене сховано річ, яку довго й марно розшукувала поліція трьох країн. Але менше з тим. У той час я ще не знайшов рецепту душевного спокою і дуже страждав. Звичайно, я присаджував себе. Велике діло — брехня однієї людини в історії багатьох поколінь, і що за претензія — кинути світло істини на жалюгідний обман, загублений в океані віків, як дрібочка солі в морі! Я запевняв себе також, що фізична смерть, якщо судити з тих випадків, свідком яких я був, уже сама собою достатня кара, вона дає відпущення всіх гріхів. Ціною передсмертних мук людина дістає спасіння (тобто право зникнути остаточно). Та все одно мій пригнічений настрій усе посилювався, думки про смерть поймали мене невідступне, я прокидався і засинав з ними, і хвала ближніх ставала для мене дедалі нестерпніша. Мені здавалося, ніби разом з ними зростає і робиться безмірною моя брехня, і годі мені вже подолати її. Нарешті настав день, коли я не міг більше витримати. Перший мій порив був безладний. Так, я брехун, і я повинен показати це, повинен кинути мою дволикість в обличчя всім цим бовдурам, поки вони самі її не викрили. Раз мене силують на правду, я прийму виклик. Аби запобігти глузам, я ошельмую себе сам, виставлю на вселюдське посміховисько. Словом, треба було урвати суд. Я хотів привернути глузіїв до себе або принаймні самому стати на їхній бік. Я надумав, скажімо, штовхати сліпців на вулиці, і глуха, геть несподівана радість, яку я спізнав, замислюючи таке, показала мені, до якої міри в душі я ненавидів їх: мені хотілося прохромлювати шини маленьких авто, що їх роблять для калік, або встати, приміром, під риштування, де працюють мулярі й тинькарі, і заволати: "Паскудна голота!", надавати ляпасів маленьким дітям у вагоні метро. Але я тільки мріяв про такі діла і нічого такого не робив, а якщо й робив щось схоже, то забував про свої вибрики. В кожному разі, саме слово "правосуддя" мене лютило до сказу. Я несамохіть уживав його, як і раніше, в своїх промовах на захист підсудних. Але надолужував потім, прилюдно проклинаючи дух гуманності: я заявив, що скоро випущу маніфест, де викрию пригноблених, довівши, що вони пригнічують порядних людей. Якось, коли я їв лангусту на терасі ресторану, мене розлютив нав'язливий прошак, я покликав господаря, звелів йому прогнати жебрака і вдоволено слухав промову цього виконавця страти: "Адже ви всім заважаєте, — казав він. — Ну, зрештою, поставте себе на місце пристойних панів", — переконував він жебрака. Я говорив першому-ліпшому, як мені шкода, що нині вже не вільно робити так, як один російський поміщик, який викликав у мене захоплення своєю вдачею: він наказував машталірові шмагати батогом і тих своїх кріпаків, які вклонялись йому при зустрічі, і тих, які не вклонялись, караючи і тих і тих за зухвалість, бо вважав її в обох випадках однаковою. Згадую, до речі, як я тоді розходився: почав був писати "Оду поліції" та "Апофеоз гільйотини". А головне, змушував себе відвідувати ті кав'ярні, де збирались наші славетні гуманісти. З огляду на мою добру славу, вони мене, ясно, зустрічали дуже прихильно. І там я ніби ненароком вимовляв заборонені поміж них слова. "Слава Богу!" — казав я або ж просто вигукував: "Боже мій!" А ви знаєте, які наші ресторанні атеїсти, ці несміливі богомольці. Почувши такі жахливі, такі недоречні слова, вони бували вражені, мовчки перезирались, потім зчинявся неймовірний ґвалт: одні прожогом тікали з кав'ярні, інші обурено кудкудакали, нічого не бажаючи слухати, і кожен корчився як чорт, покроплений святою водичкою. Вам мій вибрик здається дитинним? Однак у цьому жарті був, мабуть, і певний глузд. Мені хотілося зіпсувати їхню гру, а головне — так, так, — підірвати мою добру славу, що доводила мене до сказу. "Така людина, як ви", — люб'язно казали мені, і я бліднув від люті. Мені більше не потрібна була їхня пошана, бо вона не була всезагальною, та й як вона могла бути всезагальною, коли я сам не міг її поділяти. Отож краще накинути на все — і на суд людський, і на пошану порядного товариства — запону безглуздя і насміху. Мені треба було дати вихід почуттю, яке давило мене. Я хотів розламати гарний манекен, яким я всюди виступав, і показати всім, чим напхано його нутро. Згадую, приміром, розмову, яку я мав провести з молодими адвокатами-стажерами. Роздратований несосвітенною похвалою старшини "стану адвокатів", котрий рекомендував мене аудиторії, я не стерпів. Почав я палко, з захоплюючим піднесенням, якого чекали від мене і яке я за виграшки "видавав" на замовлення. А потім я раптом почав рекомендувати як метод захисту мішанину. Не ту вдосконалену мішанину, до якої вдаються в наших сучасних судищах інквізиції, де садовлять на лаву підсудних водночас і злодія і чесну людину, аби звалити на другого злочини першого. Ні, мова мовилася про те, що злодія там захищають ціною злочину чесної людини, в даному разі — адвоката. Я цілком ясно висловив свою думку. "Уявімо, я взявся боронити якогось зворушливого громадянина, який вчинив убивство з ревнощів.