Іще й на те вважайте, сину мій, що ліпша добра надія, ніж лихе володіння, і ліпший добрий позивач, як лихий одбйрач. Говорю ж я таким складом лиш на те, аби ви, Санчо, зрозуміли, що і я незгірше приказки низати вмію. А насамкінець от що я хочу вам сказати, і таки скажу: коли не хочете служити мені за ласку, ділячи зо мною і долю й недолю, то зоставайтеся собі з Богом, хай він вас хоть і святим учинить, а я собі напитаю десь іншого зброєносця, вірнішого за вас і пильнішого, не такого, як ви, нерозторопу та ба-лаклія.
* То добре (латин.).
Як почув Санчо отаку панову рішучу умову, то небо над ним одразу захмарилось, а душа й крила опустила: він-бо гадав, що пан без нього не поїде ніяким світом. Стояв він так розгублений, не знаючи, на яку ступить, аж тут увійшов Самсон Карраско, а за ним небога з клюшницею: жіноті цікаво було почути, що казатиме бакаляр їхньому панові, [369] аби розраяти його від мандрів та рицарювання. Отож Самсон, знаменитий жартівник, приступив до Дон Кіхота, обійняв його, як і того разу, і промовив зичним голосом:
— О, цвіте мандрованого рицарства! О, сяйне світило вояцтва! О, честе й похвало народу гишпанського! Нехай пошле Господь усемогутній, як то ширше в Письмі говориться, аби та особа, чи ті особи, котрі намагаються перешкодити й завадити третьому виїздові твоєму, заблудились навіки в лабіринті своїх бажаннів і ніколи не діждалися здійснення лукавих своїх намірів!
Тоді, звертаючись до клюшниці, мовив:
— А ви, госпосю, можете вже не молитись до святої Аполлонії, бо стало мені відомо, що єсть то непохибна установа сфер небесних, аби пан Дон Кіхот піднявся знову до справдження високодумних і небувалих своїх замірів; я взяв би великий гріх на моє сумління, якби не став умовляти й спонукати сього рицаря, щоб він не повстримував і не впиняв надалі потужної сили своєї правиці і доблесного завзяття душі своєї, бо те гаяння і та безчинність не дають йому направляти кривди, боронити сиріт, охороняти честь дівочу, захищати вдів, підпомагати мужнім жонам, одне слово, чинити все те, що належить, подобає, випадає і личить правоправному мандрованому рицареві. Уставайте ж, Дон Кіхоте, пане мій гожий та годний: не завтра, а таки вже сьогодні має в похід рушати ваша милость і ваша велич; коли ж вам, може, чого бракує до здійснення вашого задуму, то я ладен служити вам своєю особою і всім своїм маєтком; якщо вам потрібен джура, то я за щастя незмірне собі покладатиму стати до послуг вашої магніфіценції.
Обізветься тоді Дон Кіхот, обертаючись до Санча:
— А що, друже Санчо, не я тобі казав, що зброєносців мені не забракне? Ти бачиш, хто пропонує мені свої послуги — сам славнозвісний бакаляр Самсон Карраско, перший вигадник і витворник серед спу-деїв саламанчанської школи, здоровий на тілі, жвавий у русі, здержли-вий на язик, витривалий на спеку й холод, на спрагу й голод, оздоблений усіма чеснотами, які повинен мати джура в мандрованого рицаря. Та Боже уховай, аби я задля власної втіхи повалив сього стовпа науки, розбив сей сосуд знання, підтяв сю пишну пальму вільних і красних мистецтв! Нехай сей новий Самсон зостається у вітчизні своїй, а придаючи їй слави, хай заразом покриє славою і сивий волос своїх отця-матері, а я задовольнюся і будь-яким джурою, якщо Санчо не рачить за мною їхати.
— Та рачу вже, рачу,— озвався розчулений Санчо (йому аж очі сльозою зайшли).— Про мене ніхто не скаже, пане мій, що поки хліба, поти й дружби,— казав він далі.— Не такого я роду й плоду, щоб не-вдячником бути; усьому світу, а найпаче нашому селу, відомо, які то єсть люди Панси, що я од них походжу. А ще зрозумів я і збагнув із багатьох ваших добрих діл і ще добріших слів, що ваша милость має намір нагородити мене по заслузі. А коли я й завів був ото суперечку про платню, то не сам од себе, а з жінчиного призводу, бо вона в мене така — як убгає щось у голову, то поти буде товкмачить, поки на свому не поставить; сказав би, довбешкою обручі на бочку набиває. Та вже ж чоловік має бути чоловіком, а жінка жінкою. Коли ж я чоловік (що є, [370] то є, ніде правди діти), то буду таки господарем у себе в хаті, хоч то кому мило, хоч немило. Нічого іншого не маємо робити — нехай милость ваша спише тестамента з приміткою, щоб ніяка лиха година не могла його заперчити, та й рушаймо притьмом у дорогу, аби вже пан Самсон не брав гріха на душу, бо, кае, гризтиме його сумління, як не доконає вашу милость утретє світами блудити; а я вже знов прирікаю служити вашій милості щиро й вірно, лучче й краще за всіх джур, що служили мандрованим лицарям давніми й новими часами.
Бакаляр із дива не виходив, слухаючи, якою мовою і яким штилем висловлюється Санчо; хоть і читав Самсон першу частину історії його пана, та зроду не думав, щоб джура був такий потішний, як там його змальовано; тепер же, почувши про тестамент із приміткою, якого не можна було б "заперчити" (замість "заперечити"), повірив, що то все була щира правда, визнав Санча Пансу за щонайпершого блазня наших часів і мовив собі на думці, що другої такої пари навіжених, як отсей пан із слугою, не знайдеш у всьому світі хрещеному.
Вкінці Дон Кіхот обійнявся з Санчом Пансою на знак примирення, і на думку й раду великого Карраска, що став віднині для нього немовби оракулом, ухвалено було рушати в путь через три дні; за сей час треба було налаштувати весь дорожний припас і роздобути десь шолома з прилбицею, бо, казав Дон Кіхот, він конче мусить мати його з собою. Самсон пообіцяв дістати: один його приятель мав якраз таку штуку і певне йому не відмовить. Щоправда, шолом той не сяяв і не виблискував ясною сталлю, а вкритий був геть увесь іржею та цвілиз-ною.
Що вже наклялися бакаляра клюшниця з небогою, то й сказати не можна; вони рвали на собі волосся, дряпали до крові обличчя і голосили над паном своїм, що в мандри збирався, мов тужільниці над покійником. Самсон же, намовляючи Дон Кіхота до нової виправи, мав на думці один план, що він його врадив заздалегідь із парохом та з цилюрником; що то був за план, про те скажемо в повісті нашій нижче.
У три дні, як і гадалось, Дон Кіхот та Санчо Панса злагодили всю потребизну, втихомирили своїх — той жінку, а сей клюшницю з небогою, і смерком, аби ніхто не бачив, крім бакаляра, що зохотився провести їх аж геть за царину, пустились їхати до Тобоса: Дон Кіхот на свойму доброму Росинанті, а Санчо на вірному Сірому, із селянськими харчами в саквах і з грішми в капшуці, що пан дав йому про всякий случай. На прощання Самсон обійняв Дон Кіхота і попросив його подавати про себе вісті добрі чи лихі, аби він, бакаляр, міг радіти з одних чи смутитися з других, як то велять закони дружби. Дон Кіхот пообіцяв; тоді Самсон вернувся в село, а ті двоє побралися до преславного міста Тобоса. [371]
РОЗДІЛ VIII,
де оповідається про те, що приключилось Дон Кіхотові, коли їхав він до своєї володарки Дульсінеї Тобоської
"Хвала всемогутньому Аллахові",— рече Ахмет Бен-Енхелі на початку сього восьмого розділу. "Хвала Аллахові і другим, і третім разом"... А далі ясує, за що тую хвалу воздає: за те, каже, що Дон Кіхот і Санчо рушили, нарешті, в дорогу, і читальники превтішної його повісті можуть сподіватися, що отут-то й почнуться знов подвиги й чудасії Дон Кіхота і його зброєносця; тож він просить їх, нехай забудуть давніші рицарські вчинки нашого завзятого гідальга і пильнують натомість нових, котрі оце і мають початися саме тут, по дорозі на Тобосо, як перші починались на Монтьєльському полі. Не багато ж і просить проти того, що обіцяє дати, а далі такими оповідує словами.
Отож Дон Кіхот і Санчо зостались на шляху самі; щойно Самсон пішов собі, як Росинант зачав іржати, а Сірий пирхати, що обидва вершники, і рицар, і джура, мали за добрий знак і щасливу призвіст-ку; направду сказати, не стільки там було того ржання кінського, скільки ослиного пирхоту й ревіння, і з того Санчо виснував, що його фортуна переважить і візьме гору над пановою — може, він спирався при цьому на свої астрологічні знання, хоча історія нічого певного про се не говорить; відомо тільки, що коли він спотикався або падав, то каже, бувало, що краще було б дома сидіти, бо з того спотикання та падання пуття нема, як не обув'я збавиш, то ребро собі вломиш (хоч на розум був і не багатий, а тут від істини недалеко втік).
— Друже Санчо! — обізвався до нього Дон Кіхот.— Виїхали ми з тобою проти ночі, а вона ж западає темна та невидна, і не знати, чи постигнемо ми над ранок у Тобосо, куди я неодмінно маю з'їздити, перше ніж ударитись у будь-яку іншу пригоду; там я засягну благословенства і призвоління од незрівнянної Дульсінеї; гадаю і певно сподіваюся, що з тим призволінням перебуду й до щасливого доведу скутку хоч яку небезпечну пригоду, бо ніщо в світі не додає такої одваги мандрованим рицарям, як добра ласка їхніх дам.
— Та й моя ж така думка,— одказав Санчо,— тільки навряд, чи вашій милості пощастить розмовитись із нею чи побачитись десь на вигоді, щоб благословення взяти, хіба що поблагословить вас через загороду з товарячого двору, де я бачив її першого разу, як ото носив їй цидулку про вибрики та витворки, що ваша милость витворяла в самій щирині Моренських гір!
— Так кажеш, Санчо,— спитав Дон Кіхот,— загородою видалось тобі те місце, де ти бачив тую неошановану досі, як належить, красу і вроду? Певно, то була все ж таки галерея чи кружганок, або під'їзд, чи як там кажуть, пишного королівського палацу?
— Могло бути,— одказав Санчо,— та мені воно скинулось наче на загороду, якщо тільки пам'ять моя не притерлась.
— Хоч би там як, Санчо, а мусимо туди їхати,— мовив Дон Кіхот.— Мені аби її тільки побачити, байдуже, чи то через огорожу, чи в вікно, чи [372] різь садові грати, чи в яку щілку: як од сонця її вроди впаде мені в вічі хоть один промінчик, він осіяє мій розум і покріпить моє серце, і тоді вже ніхто в світі не переважить мене, ані дорівняє мені мудрістю і мужністю.
— По щирості кажучи, пане,— зауважив Санчо,— як бачив я оте сеньйори Дульсінеї Тобоської сонце, то не таке воно було ясне, щоб проміння з себе попускати, через те, мабуть, що її милость переточувала саме, як ви знаєте, пшеницю на решето і таку збила куряву, що лице їй ніби хмара чорна окривала.
— Ти знов своєї, Санчо? — сказав Дон Кіхот.— Ти все думаєш, гадаєш, говориш і твердиш, ніби володарка моя Дульсінея направду пересівала пшеницю, хоч та праця й та робота і геть далеко одбігають од того, що роблять і мають робити вельможні особи, створені й призначені для зовсім іншого роду занять і діяльності, котрі на арбалетний постріл, можна сказати, виявляють їхнє вельможество.