Біля цієї брами закінчився і шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, що багато днів вірно вів їх і нарешті привів до жаданої мети.
Над брамою звисав дзвін, а поряд, над хвірткою, другий, менший. Еллі тричі смикнула за мотузок великого дзвона, і він відповів глибоким срібним передзвоном. Брама прочинилася, й подорожні увійшли до кімнати, на стінах якої мерехтіло безліч смарагдів.
Мандрівників зустрів маленький чоловічок, одягнутий з ніг до голови у зелене; через плече у нього висіла зелена торба.
Зелений чоловічок дуже здивувався, забачивши таку химерну компанію, й запитав:
— Хто ви такі?
— Я солом'яне опудало, і мені потрібен мозок! — мовив Страшило.
— Мене зроблено із заліза, і мені бракує серця, — сказав Дроворуб.
— А я Полохливий Лев і хочу, щоб мене наділили сміливістю, — сказав Лев.
— А я Еллі з Канзасу й хочу повернутися на батьківщину, — сказала Еллі.
— Чого ж ви прийшли в Смарагдове місто?
— Ми хочемо побачити Великого Гудвіна! Ми сподіваємось, що він виконає наші бажання: адже, крім Чарівника, ніхто не зможе нам допомогти.
— Багато років ніхто не просив у мене перепустки до Гудвіна Жахливого, — задумливо мовив зелений чоловічок. — Він могутній і грізний, і якщо ви прийшли з дрібницею чи якоюсь підступною метою, щоб відволікти Чарівника від мудрих роздумів, він знищить вас в одну мить.
— Ні, ми прийшли до Великого Гудвіна у важливих справах, — статечно заперечив Страшило. — І ми чули, що Гудвін — добрий і мудрий.
— Це так, — підтвердив зелений чоловічок. — Він править Смарагдовим містом мудро і справедливо. Але для тих, хто приходить до міста із звичайної цікавості, він суворий. Я Вартовий Брами Фарамант, і мій обов'язок провести вас до Гудвіна, одягніть лишень окуляри.
— Окуляри? — здивувалась Еллі.
— Без окулярів вас засліпить велич Смарагдового міста. Усі жителі міста носять окуляри і вночі. Такий наказ Мудрого Гудвіна. Окуляри ми замикаємо на голові, щоб ніхто не зміг їх зняти.
Фарамант розстебнув свою зелену торбу, де лежали окуляри усіляких розмірів. Наші подорожні, в тому числі й Лев і Тотошко, опинилися в окулярах, котрі Вартовий Брами замкнув кожному на потилиці крихітними замочками.
Відтак він і собі надів окуляри, вивів принишклих мандрівників через протилежні двері, і вони опинились на вулиці Смарагдового міста.
Велич Смарагдового міста засліпила мандрівників, хоча їхні очі і були захищені окулярами. Обабіч вулиці височіли чудові будинки із зеленого мармуру, стіни яких були оздоблені смарагдами.
Бруківка була викладена із зелених мармурових плит, і поміж них також було вмуровано смарагди. На вулицях юрмились люди.
На дивних товаришів Еллі мешканці міста поглядали з цікавістю, але ніхто з них не заговорив до дівчинки: вони боялись Лева й Тотошка. Мешканці міста були в зеленому одязі, навіть шкіра їхня зблискувала смагляво-зеленуватим відтінком. Усе було зеленого кольору в Смарагдовому місті — навіть сонце світило зеленими променями.
Фарамант провів мандрівників зеленими вулицями, і вони опинились перед великою гарною будівлею у центрі міста. Це й був палац Великого Мудреця та Чарівника Гудвіна.
Серце Еллі калатало від хвилювання і страху, коли вона йшла палацовим парком, прикрашеним фонтанами і клумбами; зараз вирішиться її доля, зараз вона дізнається — чи відправить її Великий Гудвін на батьківщину, чи вона марно так пробивалась сюди, крізь важкі випробування.
Палац Гудвіна мав добрий захист од ворогів: його оточував високий мур, а перед ним був рівчак, наповнений водою, через який при необхідності можна було перекинути місток.
Коли Фарамант і подорожні підійшли до рівчака, місток було піднято. На стіні стояв високий Солдат у зеленому мундирі. Зелена борода Солдата сягала нижче колін. Він дуже пишався нею і недарма: другої такої ні в кого не було у країні Гудвіна. Заздрісники говорили, що Солдат не мав інших чеснот, крім цієї бороди, і що, мовляв, лишень вона допомогла йому посісти таке високе становище.
У руках Солдата було дзеркальце і гребінець. Він поглядав у дзеркальце і розчісував свою розкішну бороду. Це заняття так його захоплювало, що він нікого не бачив і нічого не чув.
— Діне Гіоре! — гукнув Солдата Вартовий Брами. — Я привів чужоземців, котрі хочуть побачити Великого Гудвіна!
У відповідь — тиша.
Страшило закричав своїм хрипкуватим голосом:
— Пане Солдате, впустіть нас, знаменитих мандрівників, переможців Шаблезубих тигрів і відважних плавців по річках!
Знову ні звуку.
— Здається, ваш друг неуважний? — запитала Еллі.
— На жаль, це за ним помічається, — відповів Фарамант.
— Шановний! Зверніть на нас увагу! — гукнув Дроворуб. — Ні, не чує. А давайте-но усі хором!..
Усі налаштувалися гукати, і Дроворуб навіть підніс до рота свою лійку замість рупора. За командою Страшила усі заволали щосили:
— Па-не Сол-дате! Впус-тіть нас! Па-не Сол-дате! Впус-тіть нас!!!
Страшило оглушливо лупцював своїм ціпком по паркану вздовж рівчака, а Тотошко голосно гавкав. Ніякого враження. Солдат, як і раніше, любовно укладав у своїй бороді волосину до волосини.
— Я бачу, мені доведеться рикнути по-лісовому, — сказав Лев.
Він міцніше зіперся лапами і ревнув так, що задзвеніли шибки у вікнах будинків, здригнулися квіти, вихлюпнулась вода із басейнів, а спостерігачі, що здаля стежили за дивною компанією, сипонули навтіки, затуливши вуха. Сховавши гребінець і дзеркальце до кишені, Солдат звісився зі стіни і з подивом став розглядати прибульців. Упізнавши серед них Вартового Брами, він полегшено зітхнув.
— Це ти, Фараманте? — запитав він. — Що трапилось?
— А те, Діне Гіоре, — сердито відказав Вартовий Брами, — що ми цілих півгодини не могли догукатися тебе.
— Усього півгодини? — безтурботно озвався Солдат, — та це ж дрібниця. Краще скажи мені, хто це з тобою?
— Це чужоземці, котрі хочуть побачити Великого Гудвіна!
— Що ж, заходьте, — зітхнувши, мовив Дін Гіор. — Я доповім про них Великому Гудвіну…
Він опустив місток, і подорожні, попрощавшись з Фарамантом, перейшли через місток й опинилися в палаці. Їх завели до приймальні. Солдат попросив їх витерти ноги об зелений килимок біля входу і всадовив у зелені крісла.
— Почекайте тут, а я підійду до дверей тронної зали й доповім про вас Великому Гудвіну.
За кілька хвилин Дін Гіор повернувся, і Еллі запитала його:
— Бачили Гудвіна?
— О, ні, я його ніколи не бачу! — пролунало у відповідь. — Великий Гудвін завжди розмовляє зі мною через двері: напевне, його вигляд такий жахливий, що він не бажає даремно лякати людей. Я доповів про ваше прибуття. Спочатку Гудвін розсердився і не забажав мене слухати. Потім раптом почав розпитувати про те, як ви одягнуті. А коли дізнався, що на вас срібні черевички, то надзвичайно зацікавився цим і сказав, що прийме вас усіх. Однак до нього допускатиметься лише один прохач у день — такий у нього звичай. А тому ви проживете тут кілька днів, і він наказав виділити для вас кімнати, щоб ви змогли відпочити після такої дороги.
— Передайте нашу подяку Великому Гудвіну, — відповіла Еллі. Дівчинка вирішила, що Чарівник не такий уже й страшний, як кажуть, і він поверне її на батьківщину.
Дін Гіор засвистів у свій зелений свисточок, і тієї ж миті з'явилась красуня-дівчина у зеленій шовковій сукні. Вона мала гладеньку зелену шкіру, зелені очі й розкішну зелену косу. Фліта (так звали дівчину) низенько вклонилась Еллі і сказала:
— Ходімте зі мною, я покажу вам вашу кімнату.
Вони проминули чимало інших покоїв, багато разів спускались і підіймались сходами, і нарешті Еллі опинилась у відведеній для неї кімнаті. Це була найгарніша і найзатишніша кімната у світі, з маленьким ліжком, з фонтанчиком, з якого тоненькою цівкою била вода і падала в красивий басейн. Звичайно, і тут усе було зеленого кольору.
— Почувайтесь, як дома, — сказала Фліта. — Великий Гудвін прийме вас завтра вранці.
Залишивши Еллі, дівчина розвела решту мандрівників по інших кімнатах, чудово умебльованих і розташованих у найкращій частині палацу.
Проте на Страшила довколишня розкіш не справила аніякісінького враження. Опинившись у своїй кімнаті, він байдуже простояв біля дверей, не сходячи з місця, до самого ранку. Усю ніч витріщався на павучка. котрий так безтурботно снував своє павутиння, неначе він опинився не в прекрасному палаці, а в якійсь убогій хатині шевця.
Залізний Дроворуб хоча й ліг у ліжко, але зробив це за звичкою, що лишилася в нього з того часу, коли він ще був із плоті й крові. Але й він не спав всю ніч, раз по раз ворушачи то головою, то ногами й руками, аби переконатися, чи вони не заіржавіли.
Лев із задоволенням розлігся б десь на подвір'ї, на соломі, та йому цього не дозволили. Тоді він забрався на ліжко, згорнувся клубком, як кіт, і захріп на весь палац. Його голосному хропінню вторував Тотошко, котрий цього разу захотів лягти разом із своїм надійним другом.
НЕЗВИЧАЙНІ ПЕРЕВТІЛЕННЯ ЧАРІВНИКА ГУДВІНА
ранці Фліта вмила й причесала Еллі і повела її до тронної зали Гудвіна. В залі, що поряд із тронною, зібрались ошатно вбрані придворні кавалери і дами. Гудвін ніколи не виходив до них і не приймав їх у себе. Однак протягом багатьох років вони кожний ранок проводили в палаці у пересмішках і плітках, називаючи це придворною службою і дуже цим пишаючись.
Придворні поглянули на Еллі з подивом і, помітивши на ній срібні черевички, низько вклонились їй.
— Фея… Фея… Це Фея… — почувся шепіт.
Один із найсміливіших придворних наблизився до Еллі і, безперестану вклоняючись, спитав:
— Насмілюсь поцікавитися, ласкава пані Феє, невже ви дійсно удостоїтесь прийому в Гудвіна Жахливого?
— Так, Гудвін хоче мене бачити, — скромно відповіла Еллі.
Юрбою прокотився гомін. У цю мить задзеленькало.
— Сигнал! — мовила Фліта. — Гудвін запрошує вас у тронну залу.
Солдат прочинив двері. Еллі боязко увійшла і опинилася у дивовижному місці. Тронна зала Гудвіна була кругла, з високою склепінчастою стелею; і всюди — на підлозі, на стелі, на стінах — виблискувало коштовне каміння.
Еллі глянула вперед. У центрі зали стояв трон із зеленого мармуру, що сяяв смарагдами. І на цьому троні лежала величезна Жива Голова, сама голова, без тулуба…
Голова мала настільки вражаючий вигляд, що Еллі зомліла від страху. Обличчя було гладеньке й лискуче, з повними щоками, величезним носом, з великими, міцно стиснутими губами.