Цей чоловік, власне, ще майже хлопець, був дуже наївний і вірив, що мрія його може здійснитисЯг адже він не мав поганих звичок і прагнув до важкої праці,— треба тільки, щоб ті, хто вже став мільйонером, натякнули йому, як це робиться.
Він уже спробував — правда, без особливого успіху — дістати пораду щодо шляхів до добробуту від Джеймса Уейта, що сидів у барі й, хоч і виглядав на диво нездатним до цього, все ж таки мав гаманець, напханий, як шанобливо помітив Ортіс, кредитними картками та двадцятидоларовими банкнотами.
Стукаючи в двері Селіниного номера, Ортіс думав і про шматки смаженого м'яса. Він думав, що люди в номері їх заслуговують, і він, як стане мільйонером, теж заслуговуватиме їх. Це був вельми розумний та заповзятливий молодик. Працюючи з десяти років у гуаякільських готелях, він навчився розмовляти шістьма мовами — тобто більш ніж половиною мов, які знав "Гокубі", вшестеро більше, ніж знали Джеймс Уейт чи Мері Хепберн, утроє більше за подружжя Хірогуті й удвічі більше, ніж знали Макінтоші. Він був також непоганий кухар та кондитер, а ще закінчив двоє вечірніх курсів — спочатку бухгалтерські, а потім юридичні.
Тож йому мало сподобатись усе, що він побачить чи почує, тільки-но Селіна дозволила йому ввійти. Він знав уже, що її зелені очі — невидющі. А то б нізащо цього не сказав; дівчина зовсім не мала вигляду сліпої. І була дуже гарна. За порадою свого великого мозку, Ортіс закохався в неї.
'Ендрю Макінтош стояв біля величезного — від підлоги до стелі — вікна й дивився поверх боліт та нетрів на "Баійю де Дарвін", що, як він сподівався, ще до заходу сонця мала стати його власністю чи, може, власністю Селіни або подружжя Хірогуті. Людиною, від якої 'Макінтош чекав о пів на шосту дзвінка, був голова надзвичайного консорціуму фінансистів, розгублених у Кіто, Готфрід фон Кляйст, президент правління найбільшого еквадорського банку, дядько адміністратора "Ельдорадо" й капітана "Баійї де Дарвін", співвласник—разом із своїм старшим братом Вільгельмом — судна та готелю.
Обертаючись до Ортіса, який щойно приніс філе-міньйони, 'Макінтош у думці репетирував першу фразу, з якою звернеться іспанською мовою до Готфріда фон Кляйста: "Перше ніж ви повідомите мені решту приємних новин, любий колего, дайте слово честі, що цієї хвилини, з верхнього поверху мого власного готелю я бачу вдалині моє власне судно".
'Макінтош був босий і мав на собі тільки шорти кольору хакі з розстебнутою ширінькою, без трусів, тож його статевий член було видно — він нагадував маятника на дідусевому годиннику.
Отож. А я тим часом зроблю паузу, аби подивуватись, як мало цей чоловік був зацікавлений у відтворенні собі подібних, у тому, щоб досягти величезного успіху з погляду біології — попри всю свою ексгібіціоністську сексуальність та манію зробити своєю власністю якомога більше життєдайних систем планети. Найвидатніші нагромаджувачі засобів виживання в ту епоху мали, як правило, дуже мало дітей. Звичайно, були й винятки. А втім, ті з них, котрі народжували багато дітей і нагромаджували, як вважалося, багато власності задля щастя своїх нащадків, здебільшого робили з тих дітей психічних калік, їхні спадкоємці найчастіше були неповноцінні, і їх легко обдирали як липку чоловіки та жінки, пожадливістю схожі на того, хто залишив їм у спадок значно більше всього, що тварина з людською подобою зможе в житті потребувати чи забажати.
Щодо 'Ендрю Макінтоша, то цей навіть про власне життя не дбав — захоплено стрибав з парашутом, ганяв на швидкісних автомобілях тощо.
Тож мушу визнати, що в ті часи людський мозок перетворився на такого невтомного й безвідповідального генератора ідей щодо сенсу життя, що діяти заради наступних поколінь здавалося лиш однією з багатьох випадкових ігор для вузьких ентузіастів — поряд з іграми в поло, покер чи на біржі, з написанням науково-фантастичних романів тощо.
Не тільки 'Ендрю Макінтош — все більше людей вважали тоді, що забезпечувати виживання людського роду — суцільна нудота. Куди цікавіше, так би мовити, щосили лупити по тенісному м'ячику.
Зряча сука Казашка сиділа в ногах королівського, як за розмірами, Селіниного ліжка, поруч із полицею для речей. То була німецька вівчарка. Вона почувалася спокійно й могла бути сама собою, бо не мала тоді на собі нашийника. І її невеличкий мозок, діставши сигнал — запах м'яса,— примусив її великі карі очі з надією звестися вгору, до Ортіса, а хвоста погойдатись.
Щодо розпізнавання запахів собаки тоді набагато випереджали людей. Завдяки дарвінівському законові природного добору нині всі людські істоти мають нюх не менш гострий, ніж був у Казашки. До того ж в одному відношенні вони навіть перевершили собак: розрізняють запахи під водою.
Собаки й досі навіть плавати під водою не навчилися, хоч мали на цю науку мільйон років. Тиняються без діла, як і колись. Навіть рибину собі не вміють спіймати. І тут доречно буде сказати, що за весь цей час тваринний світ узагалі навдивовижу мало змінився, щоб поліпшити умови свого виживання, коли не рахувати людство.
16
Слова, які 'Ендрю Макінтош мовив щойно Хесусові Ортісу, були вкрай образливі і, з огляду на муки голоду, що поширювались у всьому Еквадорі, вкрай небезпечні. Вони напевне свідчили про якусь справді невиліковну хворобу його великого мозку — коли, звичайно, здатність бодай трохи усвідомлювати наслідки своїх учинків можна вважати ознакою психічного здоров'я. Навіть більше, обурлива кривда, яку 'Макінтош заподіяв цьому привітному, доброзичливому офіціантові, не була вмисна.
Це був середній на зріст чоловік із статурою боксера, квадратною головою, посадженою на тулуб майже без шиї, з товстенними руками й ногами, палкий і активний аматор вилазок на природу — як і Рой, чоловік Мері Хепберн. Але, на відміну від Роя, 'Макінтош завжди прагнув ще гостріших відчуттів небезпеки. Зуби в нього були такі великі й ідеально білі, і він обдарував Ортіса таким гарним усміхом, що тому пригадалися клавіші рояля.
'Макінтош звернувся до бармена іспанською мовою:
— Зніми кришку, постав, обидва філе собаці на підлогу і йди геть звідси.
До речі, про зуби. НаСанта-Росалії та в інших людських колоніях Галапагоського архіпелагу ніколи не було дантистів. За таких умов мільйон років тому типовий колоніст уже до тридцяти років лишився б без зубів, зазнавши численних і нестямних страждань від зубного болю. Тепер таке було б не просто ударом по марнолюбству, адже нині зуби в природних яснах — це єдине людське знаряддя.
Справді, теперішні люди, крім зубів, не мають жодних знарядь.
Коли мері Хепберн та капітан прибули на Санта-Росалію, вони мали гарні зуби, хоч обом було далеко за тридцять. Цьому сприяли регулярні візити до дантистів, які видаляли гнилі зуби, відсмоктували гній тощо. Та померли вони беззубими. Селіна Макінтош, коли загинула в самовбивчій змові з Хісако Хірогуті, була ще дуже молода й мала досить своїх зубів, хоч і далеко не всі. Хісако на ту пору була вже зовсім беззуба.
І коли б я критикував тіла, що їх мільйон років тому мали люди,— та, зрештою, й сам я,— як ото критикують вивезені на ринок машини, то насамперед зробив би два головні зауваження. З приводу одного з них я тут уже висловлювався: мозок надто великий, щоб бути практичним. А друге зауваження було б таке: щось негаразд із нашими зубами, їх звичайно не вистачає на все життя. Якій ланці в ланцюгу еволюції мусимо завдячувати, що маємо повен рот гнилих черепків?
Було б чудово, якби ми могли стверджувати: закон природного добору, що приніс людям за такий короткий час стільки користі, подбав і про проблему з зубами. Він таки й подбав, але розв'язав цю проблему по-драконівському. Зуби не стали довговічніші. Просто середня тривалість людського життя скоротилась приблизно до тридцяти років.
Та повернімося до Гуаякіля, де 'Ендрю Макінтош щойно звелів Хесусові Ортісу поставити філе-міньйони на підлогу.
— Даруйте, сер... — мовив Ортіс англійською.
— Постав обидва перед собакою,— повторив "Макінтош. І Ортіс так і зробив. А тим часом його вкрай збентежений великий мозок переосмислював судження свого господаря щодо нього самого, людства, минулого й майбутнього, а також природи Всесвіту.
Та перше ніж-Ортіс устиг випростатись після того, як обслужив собаку, •Макінтош знов повторив:
— Забирайся геть звідси.
Мені боляче навіть тепер, за мільйон років по тому, писати про таке людське неподобство.
І за мільйон років по тому я почуваюся ніяково, наче вибачаючись за всю людську расу. Додати більше нічого.
Коли Селіна уособлювала експеримент природи з незрячістю, то її батько — експеримент з безсердечністю. Авжеж, а Хесус Ортіс утілював експеримент природи із захопленням багатіями, тоді як я — експеримент природи з ненаситним підгляданням, мій батько — з цинізмом, мати — з оптимізмом, капітан "Баійї де Дарвін" — з необгрунтованою самовпевненістю, Джеймс Уейт — з безглуздою пожадливістю, Хісако Хірогуті — з депресивним станом, Акіко — з пухнастістю, і так далі, і таке інше.
Я пригадую один із батькових романів — "Ера оптимістичних потвор". У ньому йшлося про планету, де гуманоїди до останньої межі занедбали найважливіші проблеми свого виживання. І от, коли вже всі ліси було винищено, всі озера отруєно кислотними дощами, всі підземні води через промислові стоки стали непридатні до пиття тощо, гуманоїди раптом виявили, що діти в них народжуються з крилами, рогами чи плавцями, або з сотнею очей, або зовсім безокі, з величезним мозком і без мозку, і таке інше. Це були експерименти природи з істотами, які, можливо, в разі успіху, стали б кращими жителями планети, ніж гуманоїди. Більшість із них загинули чи були постріляні, але декотрі виявилися справді багатонадійними, і вони між собою поодружувались, і дали подібне собі потомство.
Тепер ту епоху, що минула мільйон років тому, коли я й сам ще жив, я б назвав теж "ерою оптимістичних потвор", причому більшість потвор тоді мали відхилення не стільки тілесні, скільки духовні. А нині вже ніякі експерименти не провадяться — ні з тілом, ні з душею.
Великий мозок тієї ери був здатний не лише на жорстокість заради жорстокості. Він міг також відчувати всі види й відтінки болю, до яких нижче-розвинені тварини були зовсім нечутливі.