А хочеш, щоб вона була повiтрям, дiй так, наче вона i справдi повiтря, — дихай нею. Спробуй.
Може, тут щось пов'язане з присутнiстю розвиненої душi, подумав я. Може, такому дано дiятись лише в певному радiусi — футiв п'ятдесят навколо...
Я став на колiна й умочив руку в ставок. Рiдина. Потiм лiг, занурив обличчя в її блакить i, щиро вiрячи, вдихнув. Дихалось теплим рiдким киснем, нiякої ядухи чи спазмiв. Я сiв i запитально поглянув на Дона, очiкуючи, що ж вiн прочитає там, у моїй свiдомостi.
— Говори, — сказав вiн.
— Чому я маю говорити?
— Бо те, що ти маєш сказати, точнiше передається словами. Говори.
— Якщо ми можемо ходити по водi, дихати нею i пити її, тодi чому ми не можемо робити те ж саме iз землею?
— Ага. Добре. Зараз побачиш...
Вiн повернувся до берега легко, без видимих зусиль, наче ступав по намальованому озеру. Та тiльки-но його нога торкнулася грунту (а на березi був пiсок i трава), почав угрузати i, ступивши кiлька коротких крокiв, занурився в пiсок аж до плечей. Так наче ставок ураз перетворився на острiв, а суходiл на море. Якусь мить Дон плив по пасовиську, що хлюпало навколо нього темними суглинковими хвилями, потiм зринув на поверхню, пiдвiвся i пiшов по нiй. I раптом це здалося чудом — побачити людину, яка йде по землi!
Стоячи на ставку, я аплодував його виступу. Дон вклонився, а тодi поплескав у долонi й менi.
Я пiдiйшов до краю ставка певний, що земля — рiдка, i носаком свого черевика доторкнувся до неї. По травi колами розiйшлися брижi. А яка тут глибина грунту? Я мало не запитав про це вголос. Грунт буде завглибшки такий, який вiн має бути на мiй розсуд. Два фути, подумав я, хай буде завглибшки два фути, i я пiду по ньому вбрiд.
Я впевнено ступив на берег... занурився у нього з головою i вмить пiшов на дно, в жахливе чорне пiдземелля. Я одчайдушно виборсувався на поверхню, тамував вiддих, щосили гамселив руками, щоб дiстатися твердої води й ухопитися за край ставка.
Дон сидiв на травi i реготав.
— Ти здiбний учень. Ти про це знаєш?
— Нiякий я не учень! Допоможи менi вибратися звiдси!
— Сам вибирайся.
Я припинив боротьбу. Треба побачити землю твердою, i я одразу ж зможу видряпатись. I я побачив її твердою... i видряпався на поверхню, затвердiлу, вкриту кiркою з чорної грязюки.
— Чоловiче, ну й добряче ж ти забрьохався!
— А-а-а! — Я витрушував грязюку з чуприни, виколупував з вух. Нарештi поклав свiй гаманець на траву, пiдiйшов до рiдкої води i почистився традицiйним вологим способом.
— Здається, iснує кращий спосiб почиститись.
— Атож, можна зробити це значно швидше.
— Помовч. Сядь лишень отам, усмiхнись i дай менi самому розмiркувати.
— Гаразд.
Кiнець кiнцем, я пiшов до "Флiта" такий самий забрьоханий, перевдягся й повiсив сушитися мокрi речi.
— Рiчарде, тiльки не забудь, що ти сьогоднi вчинив. У наш освiчений час легко сприйняти це за сон чи якiсь давнi чудеса. Нiщо добре не є чудом, нiщо приємне не є сном.
— Ти кажеш, що весь свiт — це сон i часом вельми приємний. Захiд сонця. Хмари. Небо.
— Нi. Образ — це мрiя. Краса — реальнiсть. Ти здатен добачити мiж ними рiзницю?
Майже зрозумiвши його, я кивнув. А згодом крадькома зазирнув до Посiбника.
Свiт —
це твiй зошит для вправ, на сторiнках
якого ти розв'язуєш свої задачi.
Це — не реальнiсть,
хоч там ти можеш вiдобразити реальнiсть,
якщо забажаєш цього.
Тобi вiльно також
писати в ньому нiсенiтницi
чи неправду або ж виривати
сторiнки.
12
Справжнiм грiхом
є обмеження Сущого.
Не роби цього.
Лагiдного теплого полудня у промiжку мiж зливами ми простували вологими тротуарами, повертаючись iз мiста.
— Ти можеш проходити крiзь стiни, правда ж, Доне?
— Нi.
— Коли ти на щось вiдповiдаєш "нi", я знаю, що це "так". Це означає, що тобi не подобається, як поставлено запитання.
— Як ти вважаєш, ми загалом спостережливi? — запитав Дон.
— Проблема полягає в "пройти" чи в "стiнах"?
— Так, а ще гiрше, що твоє запитання припускає, нiби я iсную в одному обмеженому часi-просторi й рухаюся до iншого часу-простору. Сьогоднi я не маю настрою сприймати такi припущення.
Я спохмурнiв. Вiн знав, про що я запитую. То чом би не вiдповiсти прямо, замiсть примушувати мене самого вiдкривати його секрети?
— Це невеличкий засiб допомогти тобi бути точним у мисленнi, — м'яко мовив вiн.
— Гаразд. Ти можеш справити враження, нiби здатен проходити крiзь стiни, коли тобi цього захочеться. Так звучить краще?
— Краще. Та якщо ти хочеш бути точним...
— Мовчи. Я знаю, як висловити те, що маю на думцi. Ось моє запитання. Як воно виходить, що ти можеш створити iлюзiю обмеженого вiдчуття особистостi, вираженого в цiй вiрi у просторово-часовий континуум, що у виглядi твого "тiла" проходить крiзь iлюзiю матерiального обмеження, яке має вигляд стiни?
— Добре сказано, — оцiнив вiн. — Коли ти ставиш запитання належним чином, воно вже i є вiдповiддю. Хiба не так?
— Нi, запитання не може вiдповiсти само на себе. Як ти проходиш крiзь стiни?
— Рiчарде! Ти майже тримав у руках правильну вiдповiдь, а тодi розбив її на друзки! Я не можу проходити крiзь стiни... Кажучи так, ти припускаєш те, чого я аж нiяк не сприймаю, а якщо i сприйму, то вiдповiдь буде: нi, я не можу.
— Але ж, Доне, висловити все достоту як належить надзвичайно важко. Хiба ти не знаєш, що я маю на думцi?
— Виходить, як важко, то ти й не пробуєш цього зробити? Ходити теж було попервах надзвичайно важко, але ти напрактикувався, i тепер це тобi за iграшку. Я зiтхнув.
— Гаразд. Забудь про те запитання.
— Забуду. Але я теж маю запитання: а ти можеш? — Вiн поглянув на мене так, наче нiщо в цiлому свiтi його не турбувало.
— Отже, ти кажеш, що тiло — це iлюзiя i стiна — теж iлюзiя, але особистiсть — це реальнiсть, i вона не вкладається в рамки iлюзiй.
— Я такого не казав. Це сказав ти.
— Але ж це правда.
— Ну звiсно, — погодився вiн.
— Як ти це робиш?
— Рiчарде, ти нiчого не робиш. Ти бачиш, що воно вже зроблено, i край.
— Ха, як тебе послухати, то це зовсiм легко.
— Так само, як i ходити. Потiм дивуєшся, чому так важко було цього навчитись.
— Доне, проходити крiзь стiни — для мене не важко, а неможливо.
— Ти гадаєш, якщо повторювати оце "неможливо" знов i знов тисячу разiв, то важкi речi стануть для тебе легкими?
— Даруй. Це, звiсно, можливо, i я це здiйсню, коли менi випаде слушна нагода.
— Погляньте на нього, вiн ходить по водi, i йому бракує духу проходити крiзь стiни!
— То було легко, а це...
— Обстоюй свої обмеженi можливостi, i вони залишаться при тобi, — нагадав Дон. — А чи не ти тиждень тому плавав у землi?
— Плавав.
— А хiба стiна — не та сама вертикальна земля? Чи для тебе так уже важить, в якiй площинi лежить iлюзiя? Горизонтальнi iлюзiї можна здобувати, а вертикальнi — не можна?
— Здається, ти дiстаєш мене, Доне. Вiн поглянув на мене й посмiхнувся:
— Час, коли я дiстаю тебе, це той час, коли тебе треба залишити на самотi.
Останнiм будинком на околицi мiста була велика споруда з червоної цегли, в якiй мiстився зерновий склад. У мене виникло таке враження, нiби Дон вирiшив повернутися до наших лiтакiв якоюсь iншою, коротшою дорогою. I та коротша дорога лежала крiзь цегляну стiну складу. Дон рвучко повернув праворуч, просто до стiни, i раптом зник. Тепер менi здається, що якби я одразу ж повернув за ним, то теж змiг би там пройти. Та я зупинився на тротуарi й лише дивився на те мiсце, де вiн щойно стояв. Потiм простяг руку й доторкнувся до стiни: вона була всуцiль цегляна.
— Дарма, Дональде, — мовив я. — Настане день...
I почвалав сам-один до лiтакiв довгою дорогою поза складом.
— Дональде, — сказав я, дiставшись до нашого льотного поля, — я дiйшов висновку, що ти просто не живеш у цьому свiтi.
Вiн здивовано зиркнув на мене з крила, де навчався заливати бензин до баку.
— Звiсно, що нi. Ти можеш назвати менi бодай когось, хто живе в цьому свiтi?
— Як це розумiти? Чи можу я назвати когось, хто живе в цьому свiтi? Та я! Я живу в цьому свiтi!
— Чудово, — мовив вiн, так наче я самотужки спромiгся розкрити якусь приховану таємницю. — Нагадай менi, щоб я сьогоднi заплатив за твiй обiд... Мене вражає, як ти дедалi посуваєшся у своєму навчаннi.
Вiн знову пiдкинув менi загадку. В його словах не ховалось нi сарказму, нi iронiї — вiн говорив те, що думав.
— Що ти хочеш цим сказати? Звiсно, я живу в цьому свiтi. Я i ще близько чотирьох мiльярдiв iнших людей. А от ти...
— О боже, Рiчарде! То ти серйозно! Все, за обiд не плачу! Нi за бiфштекс, нi за пиво, взагалi нi за що! Я подумав був, що ти добувся до головних iстин... — Дон урвав мову й подивився на мене з гнiвом i жалем. — Ти таки впевнений у цьому. Ти живеш у тому самому свiтi, що й... якийсь бiржовий маклер, еге ж? I гадаю, й твоє життя геть змiнила нова полiтика громадської безпеки, з її обов'язковим переглядом банкiвських цiнних паперiв, з iнформацiєю про вклади акцiонерiв, якi втратили п'ятдесят i бiльше вiдсоткiв на акцiях? Ти живеш у тому самому свiтi, що й шахiст, який грає в турнiрах? Цього тижня повним ходом iде вiдкритий чемпiонат Нью-Йорка за участю Петросяна, Фiшера й Брауна, якi змагаються в Манхеттенi за пiвмiльйонний грошовий приз. Тодi дозволь тебе запитати: що ти робиш тут, серед поля в Мейтлендi, штат Огайо? На своєму "Флiтi" випуску тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року ти приземлився на цiй фермерськiй дiлянцi, маючи важливi життєвi здобутки: дозвiл власника ферми, людей, охочих здiйснити десятихвилинну повiтряну прогулянку, технiчне обслуговування авiацiйних двигунiв фiрмою "Кiннер", смертельний страх перед грозою з градом... То скiльки людей, на твою думку, живе в цьому свiтi? Ти сказав: чотири мiльярди? I оце ти стоїш передi мною i твердиш, нiби чотири мiльярди людей не живуть у чотирьох мiльярдах окремих свiтiв, i сподiваєшся, що я тобi повiрю? — Вiн аж засапався — так швидко говорив.
— А я вже майже вiдчував смак отого бiфштекса з тертим сиром... — озвався я.
— Вибачай. Я б залюбки заплатив за нього. Та, на жаль, усе вже минулося, все позаду й мiцно забуте.
I хоч я тодi востаннє звинуватив Дона в тому, що вiн не живе в цьому свiтi, я ще довго не мiг збагнути слiв, на яких розгорнувся Посiбник:
Якщо
ти прикидатимешся
якийсь час вигаданою особою,
то зрозумiєш, що вигаданi особи
бувають iнодi реальнiшi за тих,
що мають тiло i живе серце
у грудях.
13
Твоє сумлiння
є мiрилом чесностi
твого себелюбства.
Прислухайся до цього
уважно.
— Усiм нам вiльно робити те, що ми хочемо, — сказав Дон того вечора.