Діти висовували голови з печери й кричали:
— Бак іде! Бак іде!
А тоді тикали її пальцями в живіт, і врешті вона падала в море, тільки п'яти її виглядали з води. Всі діти так сміялися, що мало не випадали з печери.
Коли їм набридало гратися в печері, вони перебиралися до своєї бамбукової хижі. Діти збудували її самі, хоч, звичайно, найбільше роботи зробила Пеппі. Це була простора чотирикутна хижа, споруджена з тоненьких бамбукових прутиків, і залазити в неї можна було як завгодно. Всередині хижі росла висока кокосова пальма. Пеппі почепила на неї мотузяну драбину, і вони вилазили майже до самої верхівки. Звідти відкривався чудесний краєвид. Між двома іншими пальмами Пеппі влаштувала гойдалку з ликової мотузки. Гойдалка теж була чудова. Коли розгойдатися на ній як слід і пуститись, можна було скочити аж у воду. Пеппі завжди розгойдувалася дуже високо і скакала так далеко, що якось сказала:
— Одного чудового дня я доскочу до Австралії, і той, кому я впаду на голову, не дуже зрадіє.
Ходили вони також на прогулянку в джунглі. Там була висока гора і водоспад, що зривався з кручі. Пеппі надумала подолати той водоспад у діжці і таки виконала свій задум. Принесла зі "Стрибухи" порожню діжку й залізла в неї. Момо з Томмі забили діжку й зіпхнули її у водоспад. Бурхливий потік підхопив діжку, вона зі страшною швидкістю полетіла вниз і розбилася. Діти побачили, як Пеппі зникла у вирі, і злякалися, що вона вже там і лишиться. Але Пеппі виринула на поверхню, вибралася на берег і сказала:
— У таких діжках чудесно плавати!
Так, їм не було нудно, дні спливали швидко. Але незабаром мала початися пора дощів, а в такий час капітан Довгапанчоха мав звичку зачинятися в своїй хижі й розмірковувати про життя. Він боявся, що Пеппі буде погано на острові, коли почнуться дощі. Томмі й Анніка також дедалі частіше згадували про маму й тата. Крім того, їм дуже хотілося вернутись до різдва. Тому вони не так зажурилися, як можна було сподіватись, коли Пеппі одного ранку запитала:
— Як ви думаєте, чи не час нам вертатися додому?
Для Момо, Моани та інших малих химерян той день, коли вони провели Пеппі, Томмі й Анніку на борт "Стрибухи", що мала відвезти їх додому, був важким днем. Але Пеппі пообіцяла їм часто навідуватися на острів Химерію. Малі химеряни сплели вінки з білих квіток і на прощання повісили їх на шию Пеппі, Томмі й Анніці. А їхня прощальна пісня ще довго линула навздогін шхуні, що віддалялася від берега. Капітан Довгапанчоха також стояв на березі. Йому довелося лишитись на острові, щоб керувати химерянами. Замість нього доправити дітей додому взявся Фрідодьф. Каштан Довгапанчоха задумливо сякався у велику хусточку й махав дітям на прощання рукою. Пеппі, Томмі й Анніка заливалися рясними слізьми й теж не переставали махати руками капітанові і малим хи-мерянам, доки їх було видно.
Цілу дорогу їм віяв ходовий вітер.
— Мабуть, краще нам витягти теплий одяг, не чекаючи, поки ми доберемося до Північного моря, — запропонувала Пеппі.
— Ох, мабуть, що так, — зітхнули Томмі й Анніка.
Хоч вітер їм сприяв, однаково скоро виявилося, що вони не встигнуть попасти додому до різдва. Томмі й Анніку дуже засмутила ця звістка. Адже в них не буде ялинки і різдвяних подарунків!
— Коли так, то можна було лишатися й на острові, — невдоволено сказав Томмі.
Анніка згадала маму й тата і вирішила, що їй однаково дуже хочеться додому. Але вона теж шкодувала, що не буде з ними на різдво.
Нарешті одного темного січневого вечора Пеппі, Томмі й Анніка побачили світло в будиночках рідного містечка. Вони вернулися додому.
— От і скінчилася наша подорож до південних морів, — сказала Пеппі, несучи трапом на берег коня.
Ніхто їх не зустрічав, бо ніхто не знав, коли вони прибудуть. Пеппі посадовила Томмі, Анніку й пана Нільсона на коня, і вони рушили до вілли "Хованка". Коневі довелося добре натужуватись, бо вулиці були заметені снігом. Томмі й Анніка дивилися поперед себе в заметіль. Скоро вони побачать свій дім, маму й тата. Раптом вони відчули, що скучили за батьками.
У будинку Сетергренів так звабливо світилося, і крізь вікно видно було, що мама й тато вечеряють.
— Он мама й тато! — вигукнув Томмі, і в голосі його забриніла радість.
Але вілла "Хованка" тонула в темряві й снігових заметах.
Анніці стало прикро, коли вона уявила собі, як Пеппі заходитиме туди сама.
— Пеппі, люба, може, переночуєш у нас? — сказала вона.
— Е ні, — відповіла Пеппі, втоптуючи сніг біля хвіртки. — Я мушу насамперед трохи прибрати в хаті.
Вона рушила снігом, що сягав їй до живота. Кінь потупав за нею.
— А й справді! — додав Томмі. — Подумай, як у "Хованці" холодно, там стільки часу не топилося.
— Пусте, — сказала Пеппі. — У кого в грудях б'ється гаряче серце, той не змерзне.
ПЕППІ ДОВГАПАНЧОХА НЕ ХОЧЕ БУТИ ВЕЛИКОЮ
Ох, як пригортали батьки Томмі й Анніку, як виціловували їх, як пригощали доброю вечерею і підтикували їм ковдри, коли вони вже полягали спати! А потім ще довго сиділи на краєчку їхніх ліжок і слухали дивну розповідь про життя на острові Химерії. Їм усім було весело. Одне тільки було погано — Томмі й Анніка пропустили різдво. Вони не признавалися мамі, як їм було прикро лишитися без ялинки й різдвяних подарунків, але самі ніяк не могли забути про це. А ще їм було якось дивно опинитися вдома, як кожному після довгої мандрівки, і вони почували б себе щасливішими, коли б повернулися саме на святвечір.
Журила їх також думка про Пеппі. Тепер вона, мабуть, спить уже в своїй холодній кімнаті, поклавши ноги на подушку, і їй нема кому підтикати ковдру. Томмі й Анніка вирішили завтра піти до неї, як тільки випаде нагода.
Але другого дня мама не захотіла їх відпустити, бо ж вона їх так довго не бачила, а крім того, на обід мала прийти бабуся привітати онуків з поверненням. Томмі й Анніка дуже тривожились, коли думали про те, що Пеппі цілий день сидить сама, і як почало смеркатися, не змогли довше витримати.
— Матусю, ми повинні піти до Пеппі, — сказав Томмі.
— Так, біжіть, — мовила пані Сетергрен. — Але не засиджуйтесь там довго.
І Томмі з Аннікою помчали до Пеппі.
Підбігши до її хвіртки, вони вражено спинилися. Все було як на різдвяній картці. Віллу "Хованка" лагідно огортав білий сніг, всі вікна гостинно світилися. На веранді горів смолоскип і кидав примарне світло на білу снігову поверхню. В садку була прокидана рівна стежечка, і Томмі й Анніці не довелося брести по кучугурах.
Коли вони струшували з себе сніг на веранді, відчинилися двері й на порозі стала Пеппі.
— Веселих різдвяних свят у цій хаті! — сказала вона й повела їх до кухні.
А там... там стояла справжня ялинка! На ній горіли свічечки й сімнадцять чарівних ліхтариків, що потріскували й надавали кухні приємного затишку. На столі стояла кутя, шинка, ковбаса та інші святкові страви, навіть були пахучі тістечка у формі гномиків і пиріжки.
В плиті палав вогонь, а біля ящика з дровами стояв кінь і легенько бив копитом. Пан Нільсон вистрибував по ялинці поміж чарівними ліхтариками.
— Я хотіла зробити з нього різдвяного ангела, — сердито сказала Пеппі, — та хіба його втримаєш на місці!
Томмі й Анніка захоплено дивилися на ялинку.
— О Пеппі, — врешті мовила Анніка. — яка вона чудесна! Як ти все це встигла зробити!
— Я дуже працьовита, — відповіла Пеппі.
Томмі й Анніка відчули себе страшенно щасливими, і їм стало весело, як ніколи.
— Я такий радий, що ми повернулися до вілли "Хованка", — сказав він.
Діти посідали до столу й заходилися їсти шинку, кутю, ковбасу, тістечка, і все їм було смачніше за банани й плоди хлібного дерева.
— Але ж сьогодні зовсім не святвечір, Пеппі, — сказав Томмі.
— Святвечір, — відповіла Пеппі. — Календар вілли "Хованка" трохи відстає. Треба покликати майстра, щоб його полагодив.
— Ой, як добре, що він відстав! — зраділа Анпіка. — Так ми відсвяткуємо різдво. Хоч і без різдвяних подарунків.
— Добре, що ти мені нагадала! — сказала Пеппі. — Я зовсім забула про них. Шукайте їх собі самі.
Томмі й Анніка аж зарум'яніли з радощів. Вони відразу кинулися шукати подарунків. У ящику з дровами Томмі знайшов пакуночок з написом: "Для Томмі". В ньому була гарна коробочка з фарбами. Під столом Анніка помітила їнший пакуночок, із своїм ім'ям, в ньому була загорнена чудова червона парасолька.
— Я візьму її з собою, коли ми знов поїдемо на острів Химерію, — мовила вона.
Біля витяжної труби над плитою висіло ще два пакуночки. У них виявились іграшкова машина для Томмі й ляльковий сервіз для Анніки. На хвості в коня також висів пакуночок, а в ньому був будильник для Томмі й Анніки до їхньої кімнати.
Коли Томмі й Анніка знайшли всі подарунки, вони міцно обняли Пеппі. Вона саме стояла біля вікна й дивилася на снігові кучугури в садку.
— Завтра збудуємо собі снігову хатину, — мовила вона. — І вечорами засвічуватимемо в ній свічку.
— О, справді збудуймо! — зраділа Анніка.
Їй дедалі більше подобалося вдома.
— А ще я думаю, чи не спорудити нам снігову гору від гребеня даху до кучугури внизу, — сказала Пеппі. — Я хочу навчити коня кататися на лижвах. От тільки не знаю, скільки йому треба лижв — чотири чи дві.
— Ой, як нам завтра буде весело! — вигукнув Томмі. — Яке щастя, що ми повернулися додому на зимові канікули!
— Треба, щоб нам завжди було весело, — додала Анніка. — І тут, у віллі "Хованка", і на острові Химерії, і скрізь.
Пеппі кивнула головою. Вони всі троє посідали на стіл. Раптом по обличчю Томмі пробігла тінь.
— Я не хочу стати великим, — твердо сказав він.
— І я також не хочу, — мовила Анніка.
— Ще б пак, є чого хотіти, — погодилася Пеппі. — Великі люди ніколи не радіють. Вони все думають про свою нудну роботу, модні убори, мозолі й пробиткові податки.
— Прибуткові, а не пробиткові, — виправила її Анніка.
— Байдуже, як їх назвати, однаково то погань, — сказала Пеппі. — А ще вони вірять у всілякі забобони та інші дурниці. Думають, наприклад, що станеться велике лихо, якщо під час обіду ненароком уколеш себе ножем у язик.
— І гратися вони не вміють, — мовила Анніка. — Ох, як погано, що ми всі колись виростемо.
— А хто сказав, що ми неодмінно виростемо? — запитала Пеппі.