Уві сні, а то й навіч. Сон переплітався із справжнім життям.
Пробуджувались згадки, ще живіші, ніж колись. І знову його мучили.
Десь розтанув у забутті Ларс, голубоокий моряк, котрий вперше погладив його лагідною доброю рукою.
Потонув у забутті й корабель, де вперше він перестав полохатися людей і відчув їхню приязнь.
Все сховала важка туманна завіса.
Його назавжди відірвали од полярних льодів. Він виріс серед людей, навчився танцювати,, грати на гармонії, вистрибувати і радіти оплескам.
І знов ожила в спогадах велика добра істота, біля якої він грівся в темній печері ще малим ведмежам.
Перед очима загойдався безмежний зелений океан, а вгорі запалахкотіло північне сяйво.
До берега підійшла плавуча крижина. Білий ведмідь двома лапами подав знак.
— Ходімо! Хочеш з нами, Фраме?
Відчув ніздрями колючий холод полярних льодів і застогнав уві сні так жалібно, як колись на шкурі вбитої ведмедиці.
Проснувся, здригаючись, злякався і отетерів. Замість холодного чистого подиху вітру серед снігів і льодів ударив гострий запах із кліток.
Спробував розвіяти сумний настрій. Став на задні лапи і повторював свій цирковий номер. Збивався. Починав спочатку. Знову лягав, простягався, ховаючи морду в найтемніший куток, і заплющував очі: часто йому в-вижався океан з айсбергами, із сліпучими відблисками на крижинах, снігове безмежжя, біле й прозоре, як ніщо в світі.
Білий ведмідь Фрам тужив за льодовим світом свого дитинства.
Назад до Льодовитого океану
У чужому місті, де зупинився цирк, жив дідусь, який написав колись не одну книжку про ведмедів. Тепер він недобачав. Носив великі круглі й товсті окуляри. В нього дуже тремтіли руки. Він часто кашляв і ледве ходив, зіпершись на паличку.
Жив сам. Тримав вдома собак і котів. Не було у нього внучки в білій шапочці, як у колишнього вчителя з того міста, де Фрам так прикро здивував публіку на прощальній виставі. Не було й сім'ї. Не було нікого.
Та замолоду це був один з найвідоміших мисливців світу. Полюючи, він об'їздив найнебезпечніші й найдивовижніші землі. Пишався з того, що й разу не промахнувся. Ніколи його куля не минала цілі. Ніколи жертва не уникала його пострілу, і, щиро кажучи, він був найспритніший мисливець ведмедів.
В його кімнаті ще й досі зберігалися шкури впольованих ним звірів. Одні порозстелювані на підлозі біля ліжка. Інші порозвішувані на стінах і диванах.
Були тут шкури бурих ведмедів грізлі, що водяться в скелястих горах Північної Америки й не щадять мисливців, коли ті потрапляють їм до лап. Були й шкури ведмедів завбільшки з кота, які водяться на Суматрі та Яві; шкури бурих карпатських ведмедів, які звикли ховатися по печерах і забиратися у вулики; шкури білих ведмедів з Аляски й Сибіру, з Гренландії й островів, на яких полонили Фрама; хутра чорних піренейських ведмедів, які лазять по ялинах, наче мавпи.
Довго ведмідь був для нього лише незвичайною здобиччю, страшною у гніві, ціллю для його гострого зору та влучних пострілів.
Якось у лісах далекої Канади він убив буру ведмедицю.
Переслідував її цілий ранок. Побився об заклад з товаришем, що звалить її одним пострілом. І виграв. Звір упав після першого ж пострілу.
Але перед тим як сконати, уже в корчах ведмедиця притягла лапою ведмежа, щоб його захистити.
Ведмежаті було кілька тижнів. Воно ледве почало дивитися на світ. Ще хиталося на ногах. Скавчало і не відривалося од материнського тіла.
Мисливець почав його годувати. Спочатку ведмежа не торкалося молока, меду й сиропу, а шукало материнського тепла, як і Фрам, котрий в ескімоській іглу сподівався дива, що ось-ось шкура оживе і його погладить м'яка лапа.
Невдовзі мисливець випустив його в ліс, а сам помандрував далі.
Він почав досліджувати життя й звички ведмедів і описав це в своїх книжках.
Вів спостереження, аж поки старість не ослабила його зору, не відібрала сили, не зробила з нього того підсліпуватого дідуся з паличкою, якого одного ранку можна було бачити у звіринці цирку Струцького біля Фрамової клітки.
Директор супроводжував його і розповідав:
— Це втретє, пане, я маю клопіт з білими ведмедями. Кілька років підряд вони поводяться, як найрозумніші тварини. Раз завчивши програму, не потребують ніякого дресирувальника. Потім ні сіло ні впало дурнішають. Гляньте лишень! Він нічого не тямить. Сидить у клітці й чахне. Ніхто не може здолати його впертості. Кажу, що це мені втретє. З іншими двома я розпрощався легко. Нічого путнього не втратив. Це були звичайнісінькі ведмеді, не розумніші й не дурніші за інших. Та Фрам зовсім не те: він неперевершений артист! Він міг грати, розуміючи вподобання публіки, яка змінювалася з кожним містом, з кожною країною. І він пристосовувався, догоджаючи глядачам. Коли наставала його черга, я залишав усі справи, щоб і собі глянути на нього з-за куліс. Я дивився так само захоплено, як і публіка.
Я ніколи не здогадувався, що він ще вигадає. Було кажу клоунам: "Дивіться на нього і вчіться. Здається, він публіку знає краще за вас". А зараз, бачите, лежить, похнюпившись, як звичайний ведмідь. Я не знайду другого Фрама, скільки житиму.
Колишній мисливець дивився на тварину за гратами короткозорими очима, зіпершись на паличку.
Ось він просунув руку і покликав ведмедя, тихенько промовляючи:
— Фраме! А скажи-но, що тобі сталося, голубе? Ну-ну, дурненький, ну-ну…
Ведмідь не підводив очей. Зібгавшись клубком, уткнув носа в дерев'яну стіну.
Старий пан, який забив у молодості десятки й десятки ведмедів, а потім з любов'ю писав про них книги, відкашлявся і протер окуляри:
— Ти його дуже любив?
Директор відповів:
— Я людина діла. Директорові цирку не можна говорити про любов, бо це завадить справам. Я не скнарую для хороших артистів, завдяки яким у цирк постійно пливе публіка, а в касу — гроші. Але примушую їх працювати до сьомого поту. Добре утримую тварин, бо публіка ж хоче бачити їх гарними й дужими.
— Та й годі? — запитав колишній мисливець.
— Та й годі! Інше мене не обходить.
— Ясно! Тоді поставимо питання інакше. Ти багато заробив на Фрамові?!
— Щиро кажучи, так,— зізнався директор.— Сім років він був принадою для публіки. Завше був у програмі. Варто було з'явитися афіші з його іменем на стінах міста, як там зразу товпився народ.
— Отже відчуваєш, що ти в боргу перед ним? — вів далі старий.
— Звичайно! Я дав би багато, щоб знову бачити його таким, як раніше.
Старий пан засміявся й колупнув кінчиком палиці землю:
— Ти мене зовсім не зрозумів. Йдеться не про те, щоб зробити Фрама знову розумним. Це ти зробив би для себе, а не для нього. Це вигідно для цирку. Це — бізнес. Ти не пошкодуєш грошей, щоб повернути публіці її улюбленця Фрама, а від неї попливуть грошики до твоєї каси. Та оскільки я знаю життя ведмедів, це неможливо. А я тебе питаю, чи згоден ти пожертвувати певну суму без ніякої вигоди для цирку, а тільки заради Фрама? Тільки в ім'я того, що він зробив для слави цирку. Ти не вагаєшся?
— Ні,— мовив директор упівголоса.— Фрам заслужив цю дяку. Та чи можна йому допомогти грішми? Ніяк не візьму цього до тями…
— Скоро все зрозумієш! — вигукнув колишній мисливець і усміхнувся.— Фрам засумував за батьківщиною. Так, так. Він тужить за льодами і снігами, в яких народився. В ньому пробудилося забуте життя, і коли ти готовий пожертвувати для нього, то, на мою думку, його слід одправити назад.
Директор цирку Струцький здивовано глянув на старого пана й подумав, що той жартує. Надто вже дивовижна його ідея.
— Не знаю, як це зробити. Купити йому квиток на поїзд, чи що?
Колишній мисливець знизав плечима й роздратовано мовив:
— Добре знаєш, що не про це мова. Я не жартую. Відвезти його у північні льоди дуже просто, щоправда, дорого. Сотні кораблів щороку пливуть тепер у Льодовитий океан. Посади його на один з них і доручи надійним людям. Хай одвезуть його на якийсь із островів і випустять. Та й по всьому. А може, історія Фрама тільки й розпочнеться. Якби я не був такий старий та немічний, я взявся б його супроводити. Лише задля того, аби поглянути, що він там витворятиме. Щоб побачити, як він схвилюється, повернувшись до своїх льодів, од яких його відірвали. Це був би розділ моєї книжки, який так і залишиться ненаписаним. Це був би один з найцікавіших експериментів.
Директор цирку замислився. Подумки підраховував. Він знав, скільки коштує така подорож.
Але дуже добре знав і те, що значила б така подія для реклами цирку. Отож він задумав дати кілька вистав із завищеною ціною на квитки й відкрити підписний лист на користь Фрама. О, він не втратиться!
— Це я влаштую! — сказав рішуче.—Як дорого це мені не коштувало б, однак не відступлюся!
— Мені лишається тільки потиснути тобі руку,— зрадів колишній ловець ведмедів, а нині їхній захисник, який і не здогадувався про таємні плани директора цирку.— Це мені до вподоби.
Потім повернувся до Фрама й подав йому знак рукою:
— Пане Фраме, я гадаю, пора лаштуватися в мандри. Знаю, в тебе нема ні валізи, ні зубної щіточки. Та дарма, не треба нічого. Я бажаю тобі стати знову звичайним ведмедем, диким і вільним… Аби ти радів льодам, вітрові, північному сяйву і сонцю… Щоб підшукав ведмедицю собі до пари. Щоб заснував славну ведмежу сім'ю, яка зробила б честь вашому родові!..
Фрам повагом підняв голову. Повернув смутні очі до цього старого незнайомця, доброго жартуна, хоча, може, надто балакучого.
Здавалося, Фрам розуміє старого.
— О шановний,— продовжував колишній ловець ведмедів,— ти мені не дякуєш? Тоді ти нечемний!..
Білий ведмідь піднявся на задні лапи й кумедно відсалютував, приклавши лапу до голови так, як колись на арені.
— От так, так!—зрадів старий пан.— Ти будь пильний. Послухай мене! Залиш свою шанобливість тут, залиш її нам, людям. Така привітність у льодяній пустелі тебе до добра не доведе. А тепер бувай! Щасливої дороги!
Фрам одсалютував ще раз. Потім опустився знову на чотири лапи. Сумно муркотів у своєму кутку, уткнувшись мордою в стіну. Лежав заплющивши очі й бачив плавучі крижини, які носяться по зеленому океану, немовби таємничі кораблі, без вітрил, стерен і веслярів.
Залишився сам.
Директор цирку дотримав свого слова. Спішно друкували афіші. Давали вистави на користь Фрама.