Одна година сорок хвилин!
Голос диктора уривався від захоплення.
— Ім'я нового чемпіона Європи — Франціска Забранські!
Пробираючись крізь натовп, що підштовхував її з усіх боків, Франці нарешті дісталась до п'єдесталу пошани. їй допомогли піднятись на найвищий східець і накинули на шию вінок переможця. Франці довелося потиснути безліч рук.
— Стоп! — раптом вигукнув головний суддя. Але його ніхто не почув. Тоді він узяв мікрофон і повторив через гучномовець: — Стоп! Шановні глядачі, я змушений повідомити, що стартовий номер 85 дискваліфікується. Новим чемпіоном Європи став учасник змагань за номером 68, тобто чемпіон минулого року пан Вінценц Гохштегер.
Глядачі вмить замовкли.
— Чому? — нарешті спитав хтось. — За що дискваліфікували?
— Дракон учасника змагань під стартовим номером 85 не відповідає встановленим нормам, — пояснив головний суддя.
— Неправда, — сказала Франці. — Він же цілком нормальний дракон.
— Зовсім ні, — заперечив суддя. — Я щойно сам його обміряв. Він надто великий. Це дало вам незаконну перевагу. Отже, ім'я нового чемпіона Європи, як і в минулому році, — Вінценц Гохштегер!
Натовп відринув від п'єдесталу пошани і оточив бородатого переможця. Хтось сказав: "Тьху!" — і зняв з Франці вінок. Дівчинка повернулась до драконів.
— Нічого не вдієш, — співчутливо мовив пан Мєхтель.
— Зате, мабуть, ніхто досі не був чемпіоном Європи такий короткий час, як ти, — сказав Георг.
Шурлі всміхнувся.
Надвечір у приміщенні управління поліції відбулася друга нарада. В обговоренні кризового становища взяли участь ті, що й вранці. Пошуки нічого не дали.
— Якщо лишити поза увагою те, що ми їх замалим не спіймали, то розшук не дав ніяких наслідків, — доповів начальник поліції.
— Це мене не цікавить, — сказав бургомістр. — Мене цікавить лише один наслідок: дракони мають бути затримані. До завтрашнього дня. Ми не можемо довше приховувати всю цю історію від населення.
— Що ж нам робити? — спитав начальник поліції.
— Думайте самі, — мовив бургомістр. — Спробуйте скористатись нічною порою. Може, вам пощастить захопити драконів зненацька, коли ті спатимуть. До речі, я вже говорив з міністром. Розшук буде поширено на всю територію країни. Ви маєте ще двадцять чотири години.
— А якщо не знайдемо? — Начальник поліції міцно притис до боків спітнілі долоні.
— Тоді ви подасте у відставку.
Пішовши ще в обід з дому, тато й досі не давав про себе знати. Мама підсунула крісло ближче до телефону, але за цілий вечір так і пе дочекалася дзвінка. Ні від тата, ні з поліції. Тієї ночі тато додому це приходив.
Пан Мехтель і діти вирішили заночувати в готелі у Гаймберзі — містечку, сусідньому з Гаймбрунном. Тут усе було спокійно. Крім них, у готелі ніхто не жив. Після вечері всі троє пішли до себе в кімнату.
— Найрозумніше було б вам сьогодні ж повернутися додому, — сказав пан Мехтель. Він стояв перед розкритою валізкою і шукав свою зубну щітку. — Бо так прикрощів не поменшає.
— Може, й правда, — відповіла Франці. — Вчора мені захотілось утекти з дому, бо мама й тато не вислухали нас. А тепер я не наважуюсь вернутися.
— І я, — підтвердив Шурлі. — Нам треба щось придумати.
— Та нічого лихого вам не буде, — запевнив пан Мехтель. Він нарешті знайшов свою зубну щітку. — Батько з матір'ю зрадіють, якщо ви повернетесь.
Пап Мехтель старанно почистив зуби і добре виполоскав у роті. Потім умився холодною водою.
— Навряд щоб мама й тато могли дуже змінитися, — сказала Франці братові. — Пан Мехтель правду каже.
— А може, хоч трішечки, — висловив надію Шурлі, проте й сам подумки засміявся. Він не міг уявити тата не сердитим після свого з Фрапці повернення.
Пан Мехтель скінчив свій туалет.
— А ви не хропите вві сні? — спитала Франці.
— Звичайно, ні.
Пан Мехтель незадоволенно похитав головою і ліг у своє ліжко. Тепер дітям хотілося, щоб він їм щось розповів. Після кожної розповіді він питав, чи вони ще не сплять. Після четвертої ніхто не відповів. Пан Мехтель вимкнув світло над своїм ліжком. Франці хропла.
Мартін і Георг знайшли в горі під Гаймбрунном печеру і переночували там. Уранці вони мали зайти до готелю по пана Мехтеля з дітьми.
— Сьогодні мені добре спатиметься, — сказав Мартін.
— Мені теж, — сказав Георг.
— Тобі всюди добре спиться, — засміявся Мартін. — Я мав на увазі, що я залюбки пересплю в оцій печері. Поглянь, як тут зручно! Саме те, що драконові треба. Не люблю я отого дурного міського будинку. Я ж завжди сплю просто неба, коли тільки можна.
— М-м, — промимрив Георг.
— Мені здасться, ми взагалі забагато робимо того, що роблять люди, і надто мало того, що належить робити драконам. В усьому ми їх наслідуємо. Я вмію їсти з ножем і виделкою, грати в карти й футбол і навіть писати. А ось добре дихнути вогнем — у мене не виходить. Правда, ми знов навчилися літати. Може, де тільки перший крок? Як ти гадаєш?
Георг не озивався. А Мартін ще довго не міг заснути. "Може, — думав він, — на околиці міста знайдеться для нас добра печера".
5
Наступного ранку Шурлі прокинувся набагато раніше, ніж звичайно. Спершу він подумав, що його розбудили птахи, які щебетали за вікном у саду. Шурлі протер очі. І раптом йому сяйнула чудова думка: тітонька Анчі! Він одразу розбудив сестру. Франці теж визнала, що думка — чудова. А пан Мехтель і сьогодні прокинувся найпершим. Побачивши, що й діти повставали, він сів у ліжку й кахикнув.
— Ви шукаєте кімнату? — сказав до нього Шурлі. — Так?
— Так, — відповів пан Мехтель.
— Ми знаємо, де її можна знайти, — сказала Франці.
Пан Мехтель витріщив очі.
— У нашої тітоньки. Вона живе сама на цілий будинок. У ньому багато вільних кімнат.
— А захоче ваша тітонька, щоб я став її квартирантом? — непевно спитав пан Мехтель.
— Мабуть, захоче, — сказав Шурлі. — До того ж, тільки тітонька Анчі допоможе нам повернутися додому.
— Яка вона людина, ваша тітонька?
— Славна, — сказала Франці.
Пан Мехтель скочив з ліжка, відсунув завіски і кілька разів присів. При цьому в колінах у нього страшенно затріщало. Потім він знов хвилин п'ять чистив зуби і довго Н старанно полоскав у роті.
— Ну як, хропів я? — раптом спитав він.
— Я нічого не чув, — заспокоїв Ного Шурлі.
— Зате Франці хропла! Якби я так хропів, то напевно розбудив би сам себе.
Дракони, як і домовились, прибули рівно о восьмій. Діти вирішили зараз же летіти до тітоньки Анчі. Пан Мехтель також. Він уже стояв з обома валізками в руках.
Дракони летіли назад майже дві години.
Тітонька Анчі, в халаті й незачесана, сиділа внизу на сходах у передпокої свого будинку. Вона пила какао з термоса і їла сухий кекс. Тітонька Анчі була сердита. Вона кляла свого папугу, який щодня надто рано будив її своїм криком. За це вона кожного ранку виносила клітку з папугою надвір. "Хоч би його хто забрав", — щоразу думала вона. Але птаха так ніхто й не взяв. А після обіду папуга знов ставав їй любий, вона ставила клітку на стіл і годинами розмовляла з птахом. Зате після обіду її починали дратувати обидві кицьки. Вони завжди снували в неї під ногами, сподіваючись добавки до обіду, з яким уже впоралися. І, щоб кицьки не добрались до шістьох золотих рибок, тітонька Анчі виганяла їх за двері.
В неділю крик папуги найдужче дратував тітоньку Анчі, бо навколо ставало тихіше, ніж звичайно: по вулицях їздило менше машин і сусіди вставали пізніше.
У двері подзвонили.
— Заходьте! — крикнула тітонька Анчі й пригладила волосся. — Там не замкнуто!
До передпокою ввійшли Франці й Шурлі. Вони привіталися з тітонькою і відрекомендували їй пана Мехтеля. Та не встигла вона відповісти на привітання, як діти вже потягли її до дверей: у садку на них чекали дракони.
У тітоньки Анчі заблищали очі.
— Дозвольте вас запевнити, — вигукнула тітонька, підбігаючи до драконів, — що я невимовно щаслива з вами познайомитися!
Георг засміявся, бо в цій фразі він упізнав свою власну.
Та через кілька хвилин дракони попрощалися. Вони вирішили ще того дня пошукати собі печери. Мартінові таки пощастило умовити брата. А може, Георгові не пощастило відмовити Мартіна.
— Я так і знала, — сказала тітонька Анчі, коли пан Мехтель з дітьми зайшли в дім, — що ви можете навідатись сюди. У мене вже побував поліцай, розповідав тут всілякі страхіття про викрадення.
Вона аж тепер знов помітила пана Мехтеля, який трохи самотньо стояв поміж своїми валізками.
— А в нього що скоїлося? — спитала вона.
— Пан Мехтель шукає кімнати, — повідомила Франці. — А в тебе ж є вільні.
— Ну, є, — призналась тітонька Анчі, — тільки я не беру квартирантів.
— Може, зробиш виняток?
— Ну-ну, — сказала тітонька Анчі. — Побачимо, може, й зроблю. Але спершу доведеться його проекзаменувати. А втім:, мені подобається, що він такий розхристаний.
(Перед цим діти попустили панові Мехтелю краватку і розв'язали шнурок на одному черевикові.) Тітонька Анчі запросила гостей до вітальні і посадила їх за круглий стіл. Звичайно, Шурлі й Франці ще перед тим докладно розповіли панові Мехтелю про особливості своєї тітоньки. Тітонька Анчі пройшлася по кімнаті і раптом, зупинившись, запитала, немов учитель:
— Як ви ставитесь до бур'янів?
— Без них сад — не сад, — пальнув, мов з пістолета, пан Мехтель.
— Добре, — похвалила тітонька, і її обличчя стало доброзичливе. — Проте ця відповідь могла бути випадковою. А як ви ставитесь до пороху на підлозі?
— Це — найкращий килим, — миттю відповів пап Мехтель.
— Дуже добре, — похвалила тітонька. — І останнє запитання. Що для вас важить слово "лад"?
— Анічогісінько. Я не знаю такого слова.
— Браво! — захоплено вигукнула тітонька Анчі. — Я винаймаю вам кімнату. На другому поверсі їх аж три. Виберіть собі яку захочете.
Пап Мехтель кивнув головою і поніс свої валізки на другий поверх. Недовго думаючи, він вибрав першу з трьох кімнат.
— Такого вдалого квартиранта вдень із свічкою не знайдеш, — прошепотіла тітонька Анчі. — Де ви його вискіпали?
Франці розповіла, як вони познайомилися з паном Мехтелем і як той через них позбувся роботи.
— А дома ви ще не були? — спитала тітонька Анчі.
— Не були, — признався Шурлі. — Ми думали…
— Я вже багато років не виходила з дому, — сказала тітонька. Франці й Шурлі втупилися в підлогу. — Гаразд. Я зроблю виняток.
Мама трохи не зомліла, побачивши в дверях тітоньку Анчі.