Спершу два довгих, потім кілька коротких. Засмальцьований матрос віддав швартови, і між баржею та берегом з'явилася смужка води з плямами мастила. Канал почав ширшати, і судно поволі рушило вперед.
Біля виходу з порту палуба похитнулася раз і вдруге. Далі море було гладесеньке, як селянська саджавка.
Чайки клубочіли й пронизливо кричали в кільватері, зовсім так як старий, захриплий гучномовець, що випльовував із себе всіма забуті мелодії. В котельні стукотіла машина...
Сонце згорало над водою. На заході пурпурово-сині хмари утворювали примхливий гірський ланцюг із спадистими схилами.
Порт здалека нагадував собою дитячі кубики.
— Якби хоч раз захитало! — сердився Герберт.— Ці європейські баюри — просто пародія на пристойні води.
— Теж мандрівник знайшовся.
— Дороті! Ходімо на верхню палубу, потанцюймо.
В порту спалахнув маяк. Він нервово кліпав, гаснув і спалахував знову — так, наче хтось, жартуючи, грався з ліхтарем. Хутко смеркало.
— Почекай. Я тільки одягну светр, бо тягне холодом.
Герберт обійняв дівчину і став накручувати її волосся на палець.
— Ну що, чорнява?
— Нічого.
Дороті дозволила пригорнути себе міцніше. Герберт знайшов язиком у волоссі її вухо і кілька разів лизнув.
— Не треба.
— Хороша моя.
Потім вони пішли на ніс і стали дивитися на хмари, на берег, який сунув боком і незабаром з'явився навпроти носу. Баржа поверталась назад. Червоний і зелений вогники кліпали біля входу до порту.
Знявся вечірній вітер.
Раптом вони почули попереду калатання дзвону. Воно линуло, лунке, чисте й пронизливе.
— Що це таке?
— Не знаю.
— Це дзвонять не на вечірню відправу?
— Мабуть, ні. Зараз побачимо.
Загадка хутко з'ясувалася. Вони минали рейд. Сирена на судні двічі провила низьким, хрипким голосом.
Дзвін був зовсім близенько. Герберт і Дороті побачили дивовижну залізну конструкцію, що височіла над водою. Блиснув блідий вогник, і язик дзвону вдарився об метал.
— Це сигнальний буй. Знаєш?
Небо й вода на заході були в пурпурі, у важкому пурпурі, яким виграють тільки зовсім стиглі черешні.
Дзвін залишився за кормою. Голос його завмирав. Герберту здалося, наче щось закінчується, згасає, мов вечірня заграва, стихає, наче голос отого серця на морі, минає... Він глянув на дівчину. Вона не відійшла від нього, ніщо немовби не змінилося. І все-таки щось залишилося за ними, і це можна буде вже тільки згадати. А колись воно, мабуть, зникне з пам'яті, разом з цілою колекцією юнацьких захоплень, які спершу дурманять, а потім викликають тільки ніяковість і глузування.
До табору поверталися вночі.
Герберт закутав Дороті своєю курткою. Сам він тремтів від холоду, але радів, що Дороті тепло.
Тягач зупинився біля брами, і Герберт зіскочив на землю.
За кілька днів вони разом з Портером поїхали на станцію.
Дівчата вже були на пероні.
Чемодани, рюкзаки, табірне причандалля, рух, біганина, нервовий вереск. Нарешті начальникові табору сяк-так пощастило заспокоїти всіх.
Він вишикував дівчат двома шеренгами і наказав розрахуватися. Потім, невідомо вже в котрий раз, виголосив прощальну промову. Тепер усі чекали, поки прийде поїзд.
Черговий замкнув гусей у коморі, отож на пероні можна було стояти спокійно.
День був ясний, сонячний, один з тих днів, коли селяни поспішають звозити з полів пшеницю.
Портер довго розмовляв з Дороті. Вони мали сказати одне одному щось дуже важливе. Герберт чекав неподалік, спершись на дерево.
Він чув здалека гуркіт поїзда, притакування коліс. Упізнав ритмічний стукіт пульманівських вагонів і слабенький сигнал електровоза біля семафора. Портер все ще розмовляв з Дороті.
Вдалині з'явилися вогні електровоза. В кімнаті чергового задзвонив телефон. Віконце будки стрілочника прочинилося, й біля нього нерухомо повис прапорець. День був безвітряний.
Колеса вагонів бризнули іскрами.
Дівчата похапали свої чемодани й рюкзаки. Дороті востаннє подала Портеру руку.
Герберт вийшов на кілька кроків з-під дерева.
Дороті подала дівчатам свій рюкзак і стала роздивлятися вздовж перону. Вона побачила Герберта. А може, бачила його ще й раніш ¡ тільки не хотіла припиняти розмови з Портером?
— Герберте!
—Дороті! — вигукнув він крізь сльози.
Підбіг до дівчини. Вони дивилися одне на одного, не знаходячи слів, які треба було сказати.
Герберт поцілував обидві руки дівчини. Йому здалося, що всі люди в поїзді, Портер і черговий дивляться, як він її цілує.
— Дороті!
— Швидше запиши адресу.
— Прошу сідати!
— Дороті, мерщій, бо поїзд рушає!
— Візьми адресу в Керрола.
— Пам'ятай.
— Рушаємо!
—— Двері, панночко, двері!
— Візьми в нього!
— Дороті!
— Ходімо вже, треба повертатися до табору.
Поїзд набирав швидкості. Останній вагон заметляв сигналами.
На цьому й скінчилося. Перон спорожнів. Черговий пішов випускати гусей.
Керрол, спокійний, врівноважений Керрол, нагадав, що час повертатися до табору. За хвилину відходить автобус.
Герберт окинув поглядом порожній перон. Він був зовсім чужий. А поїзд вже далеко. Чути тільки стукотіння коліс і шум.
— Герберте, вертаймося!
— Так, вертаймося.— Коли вони сідали в машину, він додав:—А ми залишились.
9
"А потім? Так-так, що було потім?"
Екзамени на атестат зрілості, які Герберт склав з відзнакою. Як найкращий учень, він мав право їхати вчитися за кордон...
...Мабуть, усе відбулося так: атестат, відзнака, поліція, паспорт, прощальні пестощі тітки, статуетка мисливця, подарована Портером, і ще різнокольорові хустинки, а потім уже все те, що спостерігаєш, коли пароплав вирушає в море.
Тільки це Герберт урятував у пам'яті... Нічого більше він не зміг пригадати... Ага. Ще було дивне небажання покидати батьківщину, покидати Європу. Хотілося залишитися тут. Але на батьківщині було мало конструкторів реактивних двигунів. Отож довелося зійти з чемоданами на борт великого судна.
А потім — кілька днів байдикування. Гра в шахи, розмови з немолодими жінками в коктейль-холлі, вечорами танцювальна музика в дансінгу. її можна було слухати також на нижній палубі, де Герберт збував вечори, вдивляючись у довгі, стрункі, благородні лінії хвиль Атлантики.
Там десь на продовженні кільватерної лінії лежала батьківщина. Герберт мало що в ній залишив. Якось увечері він збагнув, що саме за цим шкодує. Не за батьківщиною, а саме за тим, що мало що в ній залишив.
Він боявся, що в Сполучених Штатах земля може пахтіти не так гостро, що не буде пурпурово-блакитного неба на заході, що він не знайде більше таких вибоїстих, затишних вуличок на околиці, де горить одним-однісінький ліхтар з бурштиновим відблиском. Повернувшись на батьківщину, Герберт вже нічого цього не знайде. Він буде надто старий, щоб помічати такі дрібниці. Цього він і боявся — підсвідомо, ні разу не признавшись самому собі. Від цього тільки важчали його думки...
Минали дні й ночі, ніщо навколо не змінювалось.
Хвилі весь час розбивалися об лівий борт, за гвинтом вода весь час сріблилася й кипіла.
...Оце тільки Герберт і встиг зберегти в пам'яті, оце тільки він і привіз із собою на той бік Атлантики. Надто мало, щоб дуже впевнено почувати себе в чужому місті.
Він оселився не в багатому центрі, а в далекому передмісті Чікаго — Уорренвіллі. Щоденна подорож до центру забирала в нього чимало часу.
Це передмістя, чи навіть окреме містечко з власною головною вулицею, крамницями, складами, зеленню, кав'ярнями та вокзалом нагадувало собою діру. Та в Європі Уорренвілль, напевне, вважали б за містечко. Недбало розсипані будиночки, більші й менші, багаті й бідніші тяглися, скільки сягало око.
В одному з таких будинків Герберт знайшов кімнату.
Будинок цей аж ніяк не належав до аристократичних. Він був власністю капітана авіації у відставці, який тепер жив частково на скупу допомогу уряду, виплачувану йому як ветеранові армії, частково з комірного, бо весь перший поверх здавав родині залізничника.
Герберт приїхав з рекомендаційним листом від тітки. Але тітка, власне, зовсім не знала капітана Пірсона. Його знав батько Герберта. Обидва літали колись в одному й тому ж полку на "Ланкастерах".
Пірсон надзвичайно приязно зустрів сина свого товариша, який полетів на Ессен і не повернувся на базу.
Старому приїзд Герберта був навіть на руку. Нарешті він міг на старість наговоритися досхочу. Він тримав у комоді коробку з колекцією фронтових нагород і дуже охоче оповідав історію кожної з них. Герберт був уважним слухачем.
До Уорренвілля він повертався пізно ввечері. Цілісінькі дні йому доводилося просиджувати в інституті. Та, зрештою, у нього не було особливого бажання блукати по кошмарних артеріях Централ-Сіті. Уорренвілль якось дивовижно й наївно асоціювався в нього з Європою — її старими кам'яницями, вузькими, брудними вуличками, білизною, шо сушиться у вікнах, з лагідним сонцем, яке сяє над усім цим. З часом навіть подорож електричкою стала здаватись йому не такою нудною й тривалою.
Поки що Герберт ніяк не міг знайти собі друзів. Навчання в чужій країні відбирало всю його енергію, а природжена акуратність і відчуття порядку поглинали рештки часу. Це може здатися парадоксальним, але так воно й було. Герберт намагався виконати геть усі вимоги завідувачів кафедрами, асистентів і професорів. Потім, повернувшись додому, він або розкладав книжки й працював, або за чашкою кави слухав Пірсона.
Пірсон саме купив машину, щоб підстригати газони. Отож всі його розмови були зосереджені на садку, який оточував віллу. Старий дуже сумлінно викохував свої газони, підстригав їх рівнесенько, із смаком, потім ще кілька разів поправляв і завжди запитував Герберта, чи так буде добре, коли вимикав мотор машинки.
Так було протягом кількох місяців.
Екзамени Герберт склав дуже добре. Він не схотів повернутися на канікули до себе на батьківщину. Подорож у Європу коштувала кілька сот доларів, яких Гербертові було шкода. Гроші, призначені на подорож до Англії, він витратив у Сполучених Штатах. Побачив Іллінойс, Кентуккі, обидві Кароліни, Джорджію. Нарешті добрався до малярійного Джексонвілля, і тут гроші скінчилися. Розлючений Герберт змушений був повернутися в Чікаго.
Портер писав: "В офіцерській авіаційній школі мені не все подобається, але, може, я тут і витримаю. Напиши, нарешті, чорт би тебе забрав, що в тебе чути? Як твої двигуни? Дороті цілує тебе".
Герберт і раніше був певен, що Керрол зустрічається з Дороті.