Я не відчував навіть сильного болю.
— А все-таки — що ж трапилось? — запитав я.
— То ви не знаєте? — здивувався незнайомий. — Після замаху всіх чоловіків з навколишніх будинків забрали в гестапо" Тепер ми в Алеї Шуха. Кучера шаліє.
— Хто?
— Головний шеф. Слідство веде він сам* Вас теж допитуватимуть. Я ні в чому не винен і нічого не знаю про замах, але з його лап ще ніхто не вирвався. Всіх — під стінку або до концтабору. Найгірше тим, у кого знайдуть зброю. Ви чуєте?
Він замовк. Десь з глибини будинку долинув страшний зойк. Мимоволі я стиснув кулаки. Тим часом мій співрозмовник відійшов і сів в кутку на підлогу, затиснувши вуха долонями. Поволі крик завмер. Минуло півгодини. Нараз я почув якийсь галас і голоси в коридорі. Двері відразу відчинилися, і щось важке впало на підлогу біля мене.
То був Павел. Він мав жахливий вигляд: вуха порвані, одне око майже вилізло з орбіти, розбиті губи, зуби вибиті ударами кулаків. Коли він простягнув до мене руки, я побачив криваві цурпалки пальців без нігтів.
— Ти теж, Леоне? — почув я тихий шепіт.
— Хто це тебе так?
Він криво посміхнувся.
— Капітан Кучера. З поляками він інакше не розмовляє. Ти був у нього?
— Ще ні. За що тебе мордували?
Павел здивовано глянув на мене одним оком.
В цю мить у замку заскреготав ключ, зайшов стражник, і я почув своє прізвище.
— Зараз же нагору! — додав він по-німецьки.
Ще раз я глянув на Павла і вийшов. В кабінеті на мене чекав знаменитий Кучера. Перед ним на столі лежав стос моїх банкнотів.
— Е, любий! Та ми ж знайомі! — сказав він, коли поліцай зачинив двері і залишив нас самих.
Я уважніше подивився на нього. Справді, він мав рацію. Це був той самий офіцер в чорному мундирі, якого я бачив у товаристві полковника і майора в палаці графа під час пам'ятної сцени з листом Герінга. Тоді я не знав його прізвища. В пам'яті закарбувалось тільки його обличчя в той момент, коли він замірився на мене ки£м.
Тим часом гестапівець зовсім приязно усміхнувся і вів далі:
— Було це, здається, в палаці польського аристократа, маєток якого взяв під свою опіку його екселенція маршал Герман Герінг. Але...
— Слухаю вас, капітане...
— О, ви розумієтесь на знаках відмінності? Це дуже приємно. Хто ж ви є, дорогий пане?
— Камердинер графа.
— І тільки?
— Не розумію запитання.
— Чи виконуєте ви тільки функції камердинера, чи вас призначено також опікуватись особою графа?
— Ніхто мене не призначав. Просто я там народився і ще мій батько служив у палаці.
— Ах, так. А чому у вас знайдено таку кількість доларів?
— Я їх купив за розпорядженням графа.
— А ви знаєте, що за це карають смертю?
— Як кого. У мене є спеціальний дозвіл.
Гестапівець здивовано зміряв мене очима і процідив крізь зуби:
— Чоловіче, ти — дурень! Хто міг видати тобі такий дозвіл?!
Я нахилився, вийняв з манжета схований там документ і простягнув гітлерівцю.
— Пан граф одержав його від губернатора Фішера, Я не маю права показувати його нижчим чинам. Але, гадаю, що тепер можна.
Гестапівець довго вивчав документ. Нарешті віддав його мені і неохоче промовив:
— Все гаразд. Ви вільні. Зараз видам вам перепустку.
Він підписав папірця і подав мені, але я стояв на місці.
— Ну, чого вам ще треба?
— Доларів.
Кучера грюкнув кулаком об стіл:
— Яких доларів?! Раджу забути про них. Принаймні... про ці! Розумієте? Інші можете купувати. Це мене не обходитиме. Але тепер... Геть! — гаркнув він, бачачи, що я і далі не рухаюсь з місця.
Я вийшов, подав стражникові перепустку. Він провів мене вниз, і варта, що стояла на вулиці, пропустила мене.
Повернувшись додому, я розповів графові про свою пригоду і втрату доларів. Та мій хазяїн тільки махнув рукою і сказав по німецькому:
— "Muß man leben und leben lassen".[13] Забудь, Леоне, про цю історію. Я вірю тобі. Наступного тижня адміністратор дасть тобі гроші і ти знову купиш долари. Тільки будь обережніший і не встрявай у вуличні авантюри.
Розділ V
Під час моєї четвертої поїздки до Варшави я знову мав пригоду, яка закінчилась менш драматично для доларів графа, зате завдала більших неприємностей мені. Купивши долари в "Ріо-Ріті", я запізнився на поїзд, бо симпатичний пан Міхал намовив мене випити кілька чарок французького коньяку, що його привіз з Парижа якийсь ділок. Отож я був змушений переночувати у Варшаві, і для цього вибрав скромний, нічим не примітний готелик "Термінус" на вулиці Хмільній. Швейцаром у тому готелі служив мій давній знайомий — ще з довоєнних років — на ім'я Броньчик, який, мабуть, насамперед був сутенером, а вже потім швейцаром. Незважаючи на те, що ми не підтримували дружніх стосунків, він так приязно зустрів мене, що я аж здивувався. Проте я одразу здогадався, що тут неабияку роль відіграє особа графа. І справді, мій здогад виявився вірним. За чаркою ми розговорилися, і я почув новину, яка мене приголомшила. Гітлерівці, намагаючись якнайкраще забезпечити свої тили під час війни з СРСР, і далі намічали різні кандидатури серед найбільших польських аристократів, щоб передати комусь адміністративну владу в так званому "Генеральному губернаторстві", яке в разі дальших воєнних успіхів Третього рейху мало значно розширитись. Після того, як цю пропозицію відкинув ерцгерцог полковник Габсбург, німці звернулися до князя Януша Радзивілла, але останній теж відмовився. Тоді в Брюловському палаці висунули проект, який полягав у тому, щоб оголосити в окупованій Польщі монархію і віддати корону... моєму хазяїнові. Цей проект набрав такого розголосу, що навіть німецькі офіцери, які зупинялися в готелі "Термінус", базікали про це. Колись, ще до війни, вулицями Варшави ходив король Польщі Владислав V, одягнений в червону довгу одежу і золоті сандалі. То був кузен мого хазяїна—справжній граф і водночас справжній ідіот. Він прогулювався, супроводжуваний ескортом варшавських злодіїв, приваблених екзотичною зовнішністю короля, доки родичі не віддали нещасного в лікарню для душевнохворих. Мій хазяїн, звичайно, не потребував послуг подібного закладу.
Отож, як довірену людину графа, швейцар готелю зустрів мене сердечно, улесливо посміхаючись. Я відразу зрозумів, що тепер готель "Термінус" стане, так би мовити, пристановищем для мене і для доларів графа. Щоправда, коли я залишився в номері сам, то насамперед сховав долари під дошку, за лампочкою, що висіла над умивальником, а вже потім спустився вниз, щоб вийти в місто і чимось перебити голод, викликаний коньяком і вермутом. На сходах швейцар Броньчик затримав мене ще на якусь хвилину, з ентузіазмом показуючи вельми цікаву програму, надруковану на прекрасному папері, яку привіз з Парижа якийсь німецький офіцер. Форматом програма нагадувала брошуру і містила мистецьки виконані фото вишуканого французького борделю.
Отже, я йшов вулицею, шукаючи якогось бару чи ресторану, і міркував про роздвоєність життя так званого "світу" — аристократичних кіл і державних мужів. Перед війною у нас гостював міністр закордонних справ Італії граф Чіано, а перед цим — міністр пропаганди третього рейху Геббельс з дружиною. Після вечері ми з ад'ютантом віднесли Чіано до його покоїв на руках, бо він упився, наче якийсь бродяга. По дорозі граф щось белькотів про фальшиву мораль гітлерівців, з настирливістю п'яного повторюючи, що дружина Геббельса була і залишається шлюхою. І в той же час ні для кого не було таємницею, що дружина Чіано Едда не далеко відійшла від своєї німецької приятельки. Ад'ютанти її чоловіка ледве справлялись зі своїми "службовими обов'язками", бо пані міністрова була ненаситною в коханні, як Мессаліна. Вся довоєнна Польща говорила про її головний роман з нашим знаменитим полковником Вєнявою, який таким способом зумів добитися посади при Квіріналі, де пані графиня мала багато дядьків-кардиналів. Зате в публічних виступах, адресованих членам партії і народу, Чіано і Геббельс виголошували промови, закликаючи до високоморального життя та просторікуючи про святість сім'ї. Так само робили Герінг, Ріббентроп, Гіммлер і диктатор Італії Муссоліні, який, крім дружини, мав Клару Петаччі з Неаполя. А скільки ж було таких "стовпів вітчизни" і "світочів суспільства" у всіх інших країнах і державах світу?
Мої роздуми про інтимне життя "великих" людей були несподівано перервані — хтось грубо схопив мене за плече. Доки я встиг зрозуміти, хто мій напасник і що йому треба, мене штовхнули в натовп чоловіків, оточений кільцем поліцаїв. На вулиці було досить темно, проте я розгледів, що ми стоїмо біля руїн кількох розбитих бомбами будинків. За хвилину нас повели до критого грузовика, що стояв за рогом вулиці. По дорозі хтось комусь пошепки пояснював, що поліція шукає небезпечного злочинця. Усіх затриманих звільняють відразу ж після перевірки документів.
Я сидів на лавці мовчки, цілком байдужий до всього, адже документи у мене були, а долари я залишив у готелі. Мене турбувало тільки одно: чи довго триватимуть формальності, адже мені треба встигнути з'їсти вечерю до комендантського часу, бо я не мав нічної перепустки. Я вирішив скористатися з свого знання німецької мови і домагатися розгляду моєї справи відразу ж по приїзді до комісаріату. Під час подорожей по залізниці мені доводилося чути, як познанці, що добре знали цю мову завдяки півторавіковій окупації Великопольщі, обводили кругом пальця нічних патрулів, які, почувши розмову по-німецьки, навіть не питали документів. Самовпевненість, поєднана з добрим знанням мови, впливала навіть на німців.
Через десять хвилин машина зупинилася перед якимось будинком. Запльованими і смердючими сходами нас повели на другий поверх до великої кімнати, перегородженої на дві частини низеньким бар'єром. Перша половина її була порожня, а друга — заповнена шафами, кріслами і столами, за якими сиділо кілька поліцаїв. Вони почали перевіряти документи арештованих. Я продерся крізь натовп, став біля бар'єру і вже хотів був розкрити рота, щоб прогавкати щось на берлінському діалекті, інсценізуючи "святе обурення", як розчинилися двері сусідньої кімнати і зайшов комісар поліції. Його обличчя видалося мені напрочуд знайомим, тільки я не міг відразу пригадати обставин, за яких познайомився з ним.