Воно було значно вище від усіх інших, а товщина стовбура досягала одного метра. За полінезійським звичаєм, перш ніж рубати дерево, треба дати йому ім'я; ми назвали його Ку — в честь полінезійського божества американського походження. Потім я змахнув сокирою, увігнав її в стовбур бальзового дерева, і скоро звуки від ударів рознеслися по всьому лісі. Та рубати пористу бальзову деревину — це однаково, що рубати корок тупою сокирою; сокира просто відскакувала, і після кількох ударів я змушений був передати її Германові. Сокира переходила з рук у руки, летіли тріски, а ми — у задусі джунглів — обливалися потом. На кінець дня Ку стояв, як півень на одній нозі, здригаючись під нашими ударами. Потім він захитався і важко повалився на землю, чіпляючись за інші дерева і ламаючи своєю вагою гілки та невеличкі деревця. Ми обчистили стовбур від суків і взялися здирати кору — зигзагами, як це робили індіанці. Раптом Герман кинув сокиру, ухопився за ногу і шалено почав скакати, ніби виконуючи військовий полінезійський танець. З його штанини випала блискуча мурашка завбільшки із скорпіона, з довгим жалом на хвості. Голова в неї була тверда, як клешня омара. Ми насилу роздушили її на землі підборами.
— Конго[18], — співчутливо пояснив дон Федеріко. — Ця маленька істота гірша за скорпіона, але для здорової людини її укус не становить небезпеки.
Нога у Германа нила і боліла кілька днів, та це не перешкодило йому скакати з нами на коні лісовими стежками, коли ми розшукували нові величезні бальзові дерева. Час від часу ми чули у одвічному лісі скрип, тріск та глухий шум від падіння. Дон Федеріко задоволено кивав головою. Це означало, що його робітники-метиси повалили ще одне велике бальзове дерево для плоту. За тиждень до Ку приєдналися Кане, Кама, Іло, Маурі, Ра, Рангі, Папа, Таранга, Кура, Кукара і Хіті — усього дванадцять могутніх бальзових дерев, названих в честь легендарних полінезійських героїв, чиї імена були привезені колись разом з іменами Тікі з-за океану з Перу. Блискучі від сонця колоди вивезли спочатку з лісу кіньми, а потім трактор дона Федеріко доставив їх на берег ріки перед бунгало.
Свіжозрубані колоди, просякнуті соком, були зовсім не такими легкими, як корок. Кожна з них важила, звичайно, з тонну, і ми з великою тривогою думали про те, як вони триматимуться на воді. Одну за одною ми підкотили їх на край берега; там до кінця кожної колоди прив'язали мотузку з міцних стебел ліан, щоб їх не понесла течія, коли вони будуть спущені на воду. Потім ми скотили колоди з берега у річку, здіймаючи цілі фонтани бризок. Колоди кружляли і плавали, занурившись у воду до половини; вони не поринали, коли ми переходили по них. Зв'язавши їх міцними ліанами, які тут у джунглях всюди звисали з верхівок дерев, ми зробили два тимчасових плоти, що мали плисти з'єднаними — один за одним. Потім навантажили потрібний нам запас бамбука та ліан і разом з Германом зійшли на пліт у супроводі двох чоловіків невідомої змішаної раси, які не розуміли нас і яких не розуміли ми.
Коли ми відчалили від берега, бурхливий потік води підхопив плоти і швидко поніс униз за течією. Обгинаючи перший мис, ми кинули прощальний погляд назад і крізь бризки води побачили наших добрих друзів, які стояли край виступу на березі перед бунгало і махали нам услід. Потім ми забралися під невеличке покриття з зеленого бананового листя, полишивши управління плотом на двох коричневих спеціалістів, які, кожен з великим веслом у руках, влаштувалися — один на носі, а другий на кормі. Вони легкими рухами без особливих зусиль утримували пліт на самій бистрині, і ми, погойдуючись, швидко пливли вниз рікою, час від часу змінюючи курс, щоб обійти затоплені стовбури дерев та піщані мілини.
Вздовж обох берегів суцільною стіною стояли джунглі; з густого листя назустріч нам випурхували папуги та інші птахи, коли ми пропливали поблизу. Кілька разів у нас на очах у ріку кидався алігатор і зникав у мутній воді. А втім, ми скоро побачили ще більше страховисько. Це була ігуана[19], або велетенська ящірка завбільшки як крокодил, але з великим горловим мішком та гребенем уздовж спини. Ігуана не поворухнулася, коли ми нечутно пропливли повз неї, все дрімала на глинястому березі, і здавалося, що вона спить тут з доісторичних часів. Гребці давали нам знаки, щоб ми не стріляли. Через якийсь час ми побачили другу ігуану, завдовжки з метр. Вона тікала по товстій гілці, що звисала просто над плотом, а потім зупинилася, виблискуючи на сонці своєю синьо-зеленою шкірою, і повернула до нас свої холодні зміїні очі. Трохи згодом ми пливли повз пагорок, порослий папороттю, і на його вершині побачили ще одну ігуану, більшу від першої. Стоячи нерухомо з піднятою грудиною та головою, вона нагадувала на фоні неба силует смугастого дракона, викарбуваного з каменя. Коли ми огинали пагорок, ігуана навіть не повернула голови, а потім зникла у джунглях.
Пливучи далі, ми почули запах диму і на галявинах уздовж берега побачили кілька хатин, з солом'яними покрівлями. Наш пліт привернув увагу зловісних на вигляд людей, які стояли на березі. Ці люди являли собою виродливу помісь індіанців, негрів та іспанців. Їх човники і великі довбанки, перекинуті догори дном, лежали на березі.
Коли настав час обіду, ми змінили своїх приятелів на стернових веслах, поки вони смажили рибу та плоди хлібного дерева на невеличкому вогні, розпаленому на мокрій глині. Смажені курчата, яйця і тропічні фрукти також входили до нашої трапези. А пліт так само швидко нісся через джунглі до океану. Що нам зараз до того, що дощі затопили всю країну? Чим більша злива, тим швидша течія у річці.
Коли річку огорнула темрява, на березі почався приголомшливий концерт. Жаби і ропухи, цвіркуни і москіти квакали, тріскотіли і дзижчали могутнім багатоголосим хором. Час від часу у темряві розлягалося пронизливе вищання дикої кішки, то тут, то там чувся тривожний писк птахів, сполоханих нічними мародерами джунглів. Пропливаючи в темряві, ми кілька разів бачили тьмяне світло в хатині лісових жителів і чули крики людей та гавкотню собак.
Але здебільшого тиша ночі порушувалась тільки лісовим концертом, і ми мовчки сиділи, милуючись зоряним небом, поки соннота і дощ не загнали нас у каюту з листя, де ми полягали спати, поклавши напоготові револьвери.
Чим далі ми пливли вниз за течією, тим частіше зустрічалися нам хатини і плантації тубільців, а скоро на берегах з'явилися і цілі села. Їхні жителі рухалися по річці на видовбаних човниках, відштовхуючись довгими жердинами. Тут і там ми бачили маленькі бальзові плоти, навантажені зеленими бананами.
Там, де ріка Паленке зливається з Ріо Гуаяс, вода стояла так високо, що між містом Вінсес і прибережним портом Гуаякіль поважно курсував колісний пароплав. Щоб зберегти час, Герман і я перебралися на судно і попливли на ньому мимо густонаселених плоских берегів до океану. Наші коричневі приятелі повинні були йти вслід за нами вдвох на плоту.
В Гуаякілі Герман і я розсталися. Він залишився в гирлі Гуаяс, щоб прийняти бальзові колоди, коли вони прибудуть туди. Герман мусив повантажити їх на пароплав прибережної лінії і доставити в Перу, а там розпочати будівництво плоту і простежити, щоб він був точною копією старовинних індіанських плотів. Я ж на рейсовому літаку вилетів на південь у столицю Перу — Ліму, щоб підшукати місце для будівництва.
Літак йшов на великій висоті вздовж берега Тихого океану; з одного боку тяглися пустельні гори Перу, а з другого далеко внизу розстилався блискотливий океан. Там доведеться нам почати своє плавання на плоту. Коли я дивився на океан згори, він здавався мені безмежним. Небо і море зливалися на невловимій лінії обрію далеко-далеко на заході, і я не міг позбутися думки, що й там за обрієм простягається багато сотень таких морських рівнин, які огинають одну п'яту земної кулі, перш ніж знову досягти землі — островів Полінезії. Я намагався зосередитися на тому, що чекає нас через кілька тижнів, коли ми попливемо на крихітному плоту в цей голубий безмежний простір, але поспішив відігнати і ці думки, бо вони викликали в мені неприємне почуття, яке буває у парашутиста, коли він збирається стрибати з літака.
Прибувши в Ліму, я поїхав на трамваї в порт Кальяо шукати місця, де можна буде розпочати будівництво плоту. Я зразу ж побачив, що всі причали забиті суднами і вздовж усього берега стоять крани і пакгаузи, митні склади, приміщення портового управління та інші будівлі. Трохи далі від гавані берег не забудований, але там було стільки купальників, що ця допитлива публіка вмить розтягла б наш пліт з усім спорядженням, як тільки ми відвернулися б від нього. Кальяо зараз є найбільшим портом країни з семимільйонним білим і коричневим населенням. Для будівників плоту часи в Перу змінилися ще більше, ніж у Еквадорі, і я бачив один вихід — проникнути за високий мур навколо військового порту, біля залізних воріт якого стояли вартові із зброєю в руках, кидаючи погрозливі і підозрілі погляди на мене та інших сторонніх людей, які тинялися під стіною. Той, хто зуміє потрапити туди, опиниться в повній безпеці.
У Вашингтоні я зустрівся з перуанським морським аташе і дістав у нього рекомендаційного листа. На другий день я пішов з цим листом у морське міністерство і попросив, щоб мене прийняв міністр Мануель Нієто. Він приймав у ранкові години в красивому залі, який виблискував дзеркалами і позолотою і був обставлений в стилі ампір. Я трохи почекав, а потім зайшов міністр у парадній формі — низенький кремезний офіцер, невблаганний, як Наполеон; говорив він лаконічно і точно. На його запитання я відповів, що прошу дозволити мені побудувати дерев'яний пліт у військовому порту.
— Пане, — сказав міністр, роздратовано постукуючи пальцями по столу. — Ви потрапили не в ті двері. Я з задоволенням допоможу вам, але мені потрібен дозвіл міністра іноземних справ; само собою зрозуміло, що я не можу допустити іноземців на військову територію і дозволити їм користуватися військовими майстернями. Зверніться з листом до міністра іноземних справ.