Щоб запобігти крадіжкам і непорозумінням, патер Себастьян настійливо попросив нас заборонити всім місцевим жителям, крім тих, що мали спеціальні доручення, відвідувати табір. Заборонити ж морякам знайомитися з веселими вахіне було неможливо, і патер Себастьян це добре розумів. Та коли вже хлопці хочуть повеселитися, нехай самі їдуть верхи до селища. Інакше всі жителі острова переселяться в табір.
Ми згодились на його пропозицію й натягнули довкола табору мотузку — своєрідну межу, за якою починалася заборонена територія. В більшості випадків це мало величезний ефект. Крім того, остров'янам, за винятком жменьки пастухів, не дозволялося бродити в цих місцях, бо як тільки хто-небудь із них входив за огороду селища, то завжди користався з нагоди, щоб украсти вівцю або й дві. Однак обмежити свободу руху на такому маленькому острівці було неможливо.
Одної з перших ночей у нас було вкрадено два бідони на воду, а гарну мотузку, якою ми відмежували табір, обрізано й забрано як коштовну здобич. Патер Себастьян вважав, що мотузку вкрадено для одного з маленьких човнів, яким остров'яни хотіли втекти в море.
Після цього випадку губернатор послав вартувати біля табору єдиних на острові поліцаїв — Ніколаса й Казіміро.
Ніколас був товстий і низенький на зріст, а старий Казіміро навпаки — худий та високий. До того ж він разюче скидався на незграбну, згорблену людину-привида, яких вирізують з дерева на острові Пасхи. Якби такі фігури не робили ще за часів капітана Кука, можна було б подумати, що Казіміро правив різьбарам за взірець. На боці в Казіміро теліпалась важка шкіряна кобура з револьвером допотопної марки, і кварто було поліцаєві помітити, що хтось з остров'ян — незалежно від статі та віку — наближається до табору, як він починав кричати, і розмахувати револьвером і галасував доти, доки гість, здіймаючи за собою хмару куряви, не зникав за горою. А задоволений Казіміро повертався на територію табору і сідав собі десь у затінку біля намету.
Нам Казіміро подобався: він був щирий і лагідний, хоч і здавався трохи придуркуватим. Ніколас теж був непоганою людиною, але не викликав у нас такої приязні, і найласіші залишки їжі з кухні діставалися в першу чергу худому Казіміро. Він поїдав усе з великим апетитом, його кишені завжди були набиті такою коштовністю, як сигарети. В таборі Казіміро почував себе на сьомому небі, він ставав дедалі ледачішим і тільки те й робив, що лежав десь у затінку під наметом, граючись своїм великим револьвером.
Але одного дня Казіміро вирішив, що за таке сите життя треба якось віддячити. Він заповз у мій намет і пошепки розповів, що на острові птахо-людей є печера з "важливими речами". Колись, ще зовсім маленьким, він був там із своїм батьком та іншими дітьми; батько попросив хлопців зачекати, а сам зник за виступом і заліз у потаємну печеру. Казіміро не знав, де вхід, але якщо я одвезу його туди на своєму човні так, щоб ніхто з остров'ян не побачив, він покаже місце, де тоді стояв, чекаючи батька. Коли ж я знайду печеру, ми поділимося з ним багатством. Очі старика блищали від збудження.
Я не надав великого значення словам Казіміро. Членам експедиції Рутледж і патеру Себастьяну теж робили такі пропозиції. Після того як ці люди завоювали довір'я місцевих жителів, той чи інший остров'янин приходив і заявляв, що знає місце, де можна відшукати потаємну печеру. В таких печерах їхні предки ховали старовинні дерев'яні дощечки з ієрогліфами, чи ронго-ронго, як звалися вони мовою остров'ян. Такі дощечкиронго-ронго варті цілого маєтку. Їх було тільки двадцять у всіх музеях світу, й остров'яни добре про це знали. Та коли після таких пропозицій ціла компанія вирушала до печери з ронго-ронго, пошуки завжди закінчувалися невдачею, бо таємного входу до печери ніхто не міг знайти. "На жаль, — казали в таких випадках остров'яни, — вхід завалило камінням чи землею".
Настала наша перша неділя на острові. Патер Себастьян якось натякнув мені, що коли ми хочемо послухати спів остров'ян, то будемо бажаними гостями в церкві. Скликавши всіх членів експедиції — вчених і моряків, — я розповів їм, що тут, на островах південної частини Тихого океану, церква є чимось особливим. Це не тільки єдина основа, на якій остров'яни будують своє розуміння світу, не тільки місце, де вони знаходять щось замість своєї древньої віри в богів Тікі та Маке-маке, але й єдиний громадський центр остров'ян. Вони приходять сюди в своїй найкращій святковій одежі — адже на цих островах немає ні клубу, ні кіно, ні ярмарку.
Якщо не піти в неділю до церкви, то краще вже не з'являтися на очі остров'янам і в будень. Вони фанатики своєї церкви і можуть сприйняти це як прояв ворожості. На одних островах тубільці протестанти, на інших — католики, мормони чи "брати троїці"; все залежить від того, який місіонер приїхав туди вперше і яку заснував церкву. Недосвідчений гість, сам того не бажаючи, може легко образити релігійні почуття тубільців.
— Я атеїст і ніколи не ходжу до церкви, — сказав Карл. — Але якщо ти вважаєш, що це так важливо, я охоче піду туди.
І ось ми всі — атеїсти, протестанти й католики, — хто на конях, а хто на джипі, вирушили до маленької церковки патера Себастьяна.
На церковному майдані зібралось усе населення острова. Люди були в чистому, випрасуваному святковому вбранні. Ми зайшли до маленької церкви без дзвіниці, повної-повнісінької чоловіків і жінок, дорослих, старих і дітей. Залите сонцем селище спустіло, а тут зібралося стільки людей, що ті, хто сидів скраю на дерев'яних лавах, ледве трималися. Але й сюди, в церкву патера Себастьяна, пробивалося сонце. Воно кидало крізь щілини свої промені на барвистий одяг і веселі обличчя. А під самою стелею спокійнісінько собі літали й щебетали пташки. Патер Себастьян накинув на білу сутану яскравозелену мантію і став схожий на лагідного дідуся. Здавалося, ніби слухаєш оперу.
Найурочистішим пунктом усієї церемонії був спів. Псалми співали полінезійською мовою і здебільшого на старі тубільні мелодії. Співали всі присутні, за винятком нас. Ми ж тільки слухали й не могли наслухатись. Спів був просто чудовий: такий ритм і тембр властивий тільки жителям південної частини Тихого океану.
Служба патера Себастьяна була простою, а проповідь — мудрою. Наші друзі, що сиділи довкола, — "пірати", "розбійники" та їхні веселі жінки — були так захоплені всім цим, як діти бувають захоплені ковбойським фільмом.
Патер Себастьян окремо привітав нас, побажавши успіхів експедиції. Він закликав усіх чоловіків і жінок острова допомагати нам, чим тільки можна, пояснивши, що ми хоч і не одної віри, але такі самі християни і що в нас однакові ідеали.
З цього дня ми ще більше зблизилися з остров'янами: якщо патер Себастьян прийняв нас, то, очевидно, ми хороші люди.
Після відправи всіх членів експедиції запросили на чудовий обід до губернатора. Крім господарів і патера Себастьяна, ми зустріли тут майже всіх білих жителів острова: кількох черниць, які керували лепрозорієм[5], розташованим на північ від селища, чилійського капітана авіації, що вивчав можливості спорудження на острові аеродрому для майбутньої трансокеанської лінії, і двох помічників губернатора. Не було тільки лікаря та вчителя. Ми ще жодного разу не бачили їх, у церкві вони теж не були, і я звернув увагу, що наглядати за губернатором, який хворів на порок серця, попросили нашого лікаря.
Коли ми ввечері поверталися додому, нас зупинив невисокий кремезний чоловік з чорними очима і чорним прямим волоссям. Це був сільський лікар. Він запрошував нас усіх на хулу. Танець хула настільки популярний, що ми не відмовилися.
Танці відбувалися у маленькій хатині бургомістрової сестри, і до нашого приходу там зібралося стільки людей, що деяким довелося вилізати крізь одчинені вікна, інакше ми не змогли б увійти в двері. З жахом я побачив, що по кругу ходить великий глек з рідиною кольору віскі, яку до країв наливають у склянки. Та виявилось, що це тільки "агуа пуро" — чиста вода, яку збирали з даху під час дощу. Всім було дуже весело, а коли жінки витягнули на середину наших зніяковілих моряків і неповоротких учених, примушуючи їх викручуватися в танці, як вугрів на рибальських гачках, у кімнаті вибухнув сміх і посипалися жарти чотирма мовами. Тут було так шумно й тісно, що, здавалось, стіни не витримали б, коли б знадвору їх не підпирало ще більше людей, які намагалися заглянути крізь вікна в переповнену кімнату.
Чотири чоловіки співали й грали на гітарах. У розпалі танців до мене проштовхався сільський лікар і завів розмову на політичні теми.
— Моя мета — відчинити цим людям вікно в світ, — сказав він.
"Саме час, — подумав я, — бо тут скоро нічим буде дихати". Та він мав на увазі зовсім інше. Мені довелося вийти надвір і вислухати його.
Лікар і вчитель стоять в опозиції до всіх інших білих на острові.
— В наших жилах тече індійська кров, — сказав лікар, показуючи на свої блискучі чорні очі. — Ми хочемо, щоб ці люди мали змогу виїздити з острова і вивчати життя на материку.
"А патер Себастьян цього не хоче, — подумав я, — він боїться, що остров'яни проп'ють свій глузд, коли матимуть вільний доступ до алкоголю, і що на материку кожен зможе зловживати їхньою довірою".
— Ми хочемо підняти їхнє життя до сучасного рівня, — вів він далі. — Хочемо, щоб вони, як усі інші люди, ходили взуті.
"А патер Себастьян саме це вважає нерозумним, — подумав я. — Він якось при мені казав, що остров'яни, котрі ніколи не мали взуття, звичніші ходити босоніж по гострому лавовому камінню, від якого взуття швидко псується. У того, хто починає ходити взутим, шкіра на ступнях тоншає, і він збиває собі ноги, коли черевики рвуться. Очевидно, всі ці проблеми мають дві сторони, — міркував я, — і патер Себастьян думає про них ціле життя, а лікар прибув сюди з останнім рейсом військового корабля".
— Перед тим як іти, ви повинні дати музикантам тисячу песо або краще п'ятнадцять доларів твердою валютою. Вони чекають цього, — заявив лікар.
— Але ж усі, хто тут є, їдять наш шоколад і курять наші сигарети. Та й веселяться вони не менше за нас, — здивувався я.
— А хіба в Європі ви не платите оркестру, що грає для вас? Коли ж ви не заплатите музикантам лише тому, що вони тубільці, більше ніхто не запросить вас на танці.
Я потихеньку скликав своїх хлопців, і, подякувавши хазяям, ми вирушили додому, не заплативши жодного ере.