Трохи збентежений, я став навколішки й підняв із землі його голову.
І тільки тепер я збагнув, що вчинив. Я розкрив таємницю Кіта Керкстоуна.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
ЛЮДИНА ІЗ СТРЕТФОРДА
Даремно я непокоївся. Кітові просто перехопило дух, а загалом мій штурхан завдав йому не більшої шкоди, ніж будь-якому хлопцеві. Стоячи навколішках на мокрій бруківці, я мимрив, затинаючись, слова пробачення: мені, мовляв, і на думку не спадало, що…
– І не повинно було спасти, – перебив мене Кіт, що тим часом оддихався. – Та тепер тобі все відомо. Що ти гадаєш робити?
– Робити?
– Атож, робити. Я в твоїх руках. Досить тобі сказати одне слово містерові Десмонду, і моє акторство скінчиться. Я вже не стоятиму тобі поперек дороги, правда?
– Невже ти вважаєш, що я здатен на таку підлоту? – обурився я.
Я помацав свою закривавлену щоку. Вся моя лють щезла в один мент. Почував я себе кепсько. Отак ударити дівчину… Проте я досі й гадки не мав, що Кіт – ніякий не хлопець, а перевдягнена дівчина. Вже потім, відтворюючи в пам'яті десятки дрібниць, я дивувався, чому не здогадався про це раніше, особливо під час вистав. Проте я нічого не підозрював, так само як і інші.
– Підлота тут ні до чого, – спокійно зауважила вона. – Чи чувана річ, щоб дівчина виступала на сцені? Можливо, це я чиню підло, одбираючи роботу у хлопців. Як ти гадаєш?
Я відповів не одразу. Вона мала слушність в одному: якщо інші довідаються, що вона дівчина, на сцену їй шлях закрито. Доведеться їй нидіти за лаштунками разом з місіс Десмонд, церуючи та перешиваючи костюми. Якби хто з глядачів дізнався, що на сцені грає дівчина, тоне минути б театрові страшенного скандалу.
– Яка дурість, – нарешті мовив я.
– Справжнє безглуздя, – весело докинула вона.
– Чому б то жінкам не виконувати жіночі ролі?
– А я що кажу? Це дурний застарілий звичай – не пускати жінок на сцену. Чоловіки просто бояться, що жінки взагалі витіснять їх з кону!
З цим я не міг погодитись і почав сперечатися.
– Та ти подивися на стару королеву! – переможно вигукнула вона. – Її не перевершить жоден актор.
Я збентежився. Там, у Камберленді, королева Єлизавета здавалася мені далекою, недосяжною, ледве чи не безсмертною богинею. І аж тільки коли я прожив зиму в Лондоні, вона стала для мене, як і для всіх лондонців, просто людиною, бадьорою старою леді, що любила докинути гостре слівце й пореготатися. Вона таки справді переграла б хоч якого актора. Якщо треба, королева могла бути велична, трагічна, патетична, гнівна, дотепна, а часом майже смішна. Вона надягала будь-яку личину, залежно від того, з ким розмовляла: з послом, мером, графинею чи покоївкою. Але про це я довідався пізніше.
– Я нікому не скажу, – запевнив я.
– Не скажеш? Ні? Дякую, Пітере. Дуже дякую.
Ми вже підвелися й знову стояли, спершися на поруччя. На той час зовсім стемніло, але я не хотів вертатися до корчми, не вияснивши все до кінця.
– Як же тебе насправді звати?
– Кіт. Але повне ім'я не Крістофер, а Кетрін.
– Скажи мені своє прізвище. Закладаюся, що ти не Керкстоун.
Вона похитала головою, але нічого не сказала.
– Ти ж, звичайно, знаєш, що моє справжнє ім'я Пітер Браунріг?
– Ні, я думала, що ти Браун.
– Невже? – вигукнув я, пригадавши того листа. – Ти хочеш сказати, що нічого не знаєш про мене?
– Не знаю і не хочу знати. Я не хотіла образити тебе, Пітере, – додала вона квапливо, – та краще тримаймо про себе свої таємниці.
І все ж таки я хотів з'ясувати одну справу.
– А навіщо ти писала серові Філіпові Мортону? – грізно спитав я.
– Я з ним знайома. В листі йшлося за… за мої власні справи. Чого б то я писала за тебе?
Якщо вона поклала берегти свою таємницю, я теж мовчатиму. В кожному разі я був певний, що вона каже правду. Навряд щоб сер Філіп дозволив тринадцятирічній дівчинці блукати по країні в товаристві акторів. А якщо він не знає, де вона, то навіщо їй виказувати мене?
– Гаразд, я тобі дещо розповім, – раптом мовила вона. – Але обіцяй, що більше ні про що не допитуватимешся.
– Обіцяю.
– Я втекла з дому через те, що… Бо мала на те важливі підстави. Пригадуєш ту ніч, коли ви розташувалися табором між Пенрітом та Кендалом і розпалили вогнище? Тоді я вперше тебе побачила. Я ховалася в папороті. Того самого вечора, коли запала темрява, я втекла була з дому. Зранку ви поїхали далі, а я пішла слідом. Я бачила, як мій опікун зупинив валку і обшукав фургон.
– Твій опікун? – перепитав я.
– Атож. Я не маю ні батька, ні матері. Ні п'ятьох сестер, – додала вона сміючись. – Мені довелося їх вигадати, щоб пояснити, чому я вмію робити реверанси та багато чого іншого.
Я всміхнувся. Більше я ніколи не заздритиму Кіт. Тепер зрозуміло, чому вона так майстерно грає жінок!
Я бачив, що більше вона нічого не розповість. Запала ніч, і вікна в будинках гасли одне за одним. Отож ми повернулися в заїзд, переговорили з містером та місіс Десмонд, які зацікавлено, але ні про що не розпитуючи, дивилися на наші подряпані обличчя, і полізли в фургон, де вже спала решта хлопців.
Вранці ми попрощалися з іншими акторами. Сумно було розлучатися з друзями, хоч ми й домовилися зустрітися за кілька днів у Лондоні. Нічого не вдієш – ми вже перестали існувати як трупа. З славетного лондонського театру містера Десмонда ми перетворилися на розмаїтий натовп людей, переважно обшарпаних і жалюгідних.
Та я був молодий і тішився думкою, що побачу Лондон раніше, ніж сподіваюся, тому я не брав усе це так близько до серця, як люди, старші за мене. В бадьорому настрої я весело скочив на коня позаду Десмонда, і ми поскакали через міст по дорозі в Генлі.
Ранок був погожий. Дощ нарешті ущух, і весь світ стояв умитий і до блиску вилощений сонцем.
Я пригадую, що ми їхали через Дорчестер, повз гарне абатство, і я дивився на високі Чілтернські горби, вкриті червоним золотом букових гаїв, що здіймалися між зеленими лугами на тлі жовтавого неба. Ми спинилися в Генлі випити елю, і тут мені здалося, що Десмонди позирають на мене якось чудно. Кіт теж кинула на мене злостивий погляд.
– Дурень! – прошепотіла вона хрипким од гніву голосом, вибравши хвилину, коли нікого не було поблизу.
– Що сталося?
– У тебе чудові манери, – сказала вона з глибокою зневагою. – Ти увесь ранок розмовляєш зі мною так, наче я придворна дама! Ледве було не допоміг мені сісти на коня. Добре, що я вчасно уникнула твоїх послуг. Десмонди вважають, що ти збожеволів.
– Але ж…
– Забудь, що я дівчина. Стався до мене так, як і досі ставився, не роби мені послуг. Поводься зі мною грубо, горлай на мене, роби що хоч, але, ради бога, не псуй мені гру.
Адже ти знаєш, що я долаю труднощі не згірш за хлопця.
Кіт казала правду. Вона дійсно ніколи не скаржилася і під час переходів не поступалася найвитривалішим чоловікам. А ходити нам доводилося чимало, бо хоч люди називали нашу трупу "театром на колесах", ми часто чесали піхотою п'ятнадцять-двадцять миль, лише вряди-годи сідаючи у повіз. Потім я довідався, що вона зростала без догляду, плавала, їздила верхи й лазила по горах, тому-то їй так легко було прикидатися хлопчаком.
Після Генлі я почав поводитися краще, тобто змінив на гірше свої манери, і, гецаючи в сідлах за спинами в Десмондів, ми шпетили одне одного, як і колись. Нам не довелося милуватися навколишньою місцевістю, бо містер та місіс, Десмонд мали нівроку широченькі спини, що застували увесь білий світ.
Та ми щиро тішилися чудовим осіннім днем. Я почував себе щасливим, бо тінь сера Філіпа зникла сперед моїх очей, і хоч які злигодні чигали на мене в Лондоні, я покладався на заступництво дужого актора, що їхав зо мною на коні. Містер Десмонд сам був у гарному гуморі і виспівував басом пісню за піснею під одноманітний цокіт кінських копит. Нікому з нас не спадало на думку, що на цій мирній лондонській дорозі з нами може статися щось лихе.
Незабаром ми підскакали до річки. По вузькому мосту саме не можна було ні пройти, ні проїхати, бо дві валки пакових коней ніяк не могли розминутися; купці лаяли один одного, не бажаючи дати дорогу. На березі збилися в купу хури фермерів, вершники, там же стояла коляска якоїсь вельможної леді, що поспішала до королівського двору. Кілька хвилин ми чекали в кінці довгої черги, а тоді Десмонд нетерпляче промовив:
– Нам доведеться тупцятися на місці цілісінький день. Краще було б пливти баржею.
Жінка, що стояла на порозі хатини, порадила нам переправитися давнім бродом. Вона показала, як до нього проїхати. Десмонд подякував їй, і ми вирушили брукованою доріжкою, що привела нас до річки трохи нижче мосту.
– Невже це Темза? – спитала трохи занепокоєно місіс Десмонд.
Чоловік посміявся з неї, бо це була вузенька річка (я навіть не пам'ятаю, як вона звалася), одна з приток Темзи. Але вона була повновода й швидка від осінніх дощів, і коли б вовняний плащ містера Десмонда не заступав її від моїх очей, мене б теж узяв сумнів, чи варто долати цей бистрий потік.
– Тут неглибоко, – заспокійливо сказав він. – Тепер я пригадую, що вже переправлявся цим бродом. Я поїду перший.
Хропучи й розбризкуючи воду, кінь увійшов у річку, і за мить мої ноги занурилися в брудну течію. Раптом Десмонд щось вигукнув, і я не встиг отямитись, як полетів у воду вниз головою.
Кашляючи й відпльовуючись, я виплив на поверхню. Виявилось, що швидка течія винесла мене з виру. Кінь уже брів по мілкому. На березі кричала пробі місіс Десмонд. Тим часом люди на мосту спокійнісінько стежили за цікавою пригодою.
Але де ж містер Десмонд? Я марно озирався навколо, шукаючи його очима. Та за мить він виринув на поверхню за кілька футів од мене. Я зауважив, що очі в нього заплющені. Течія несла його безвільне тіло, наче колоду. Очевидячки, кінь ударив його копитом.
Я прожогом кинувся до нього і встиг схопити за волосся тієї миті, коли його голова знову зникла під водою. Не думаючи за небезпеку, я боявся лише одного – що знесилію і випущу його з рук. А ті дурні на мосту ніяк не могли збагнути, що скоїлося лихо.
Та в цю мить з'явилася Кіт. Вона плавала, як видра, і я відразу зрозумів, що мені нічого за неї боятися. Казати правду, я страшенно зрадів: упоратися з Десмондом самому мені було понад силу. Навіть удвох ми добренько попомучилися, перш ніж дотягли його до берега.