Але ж я, звісно, дуже обережний. Погляньмо! — сказав він придивляючись. — Один із них від вас до мого друга Пітера Гоукінса, а другий, — тут він, відкривши конверт, побачив дивні значки, і його обличчя спохмурніло, а в очах запалала злість. — А другий лист — це якась підлість, зловживання дружбою і гостинністю. Він не підписаний. Гаразд! Отже, це не матиме значення для нас.
Він спокійно підніс листа і конверт до полум'я лампи і тримав над ним, доки вони цілком не згоріли.
За хвилю граф правив далі:
— Листа Гоукінсу, звісно, ж я відправлю. Ваші листи священні для мене. Пардон, мій друже, що я через незнання зламав печатку. Чи не могли би ви запечатати його знову?
Він передав листа мені, а потім із витонченим поклоном передав і чистий конверт.
Мені залишалося лише знову запечатати його і мовчки передати графові. Коли той вийшов із кімнати, я почув лише, як ключ м'яко повернувся в замку. За хвилину я підійшов до дверей і смикнув їх — вони виявилися замкненими.
Годину чи дві потому граф тихо увійшов до кімнати, розбудивши мене: я-бо встигнув задрімати на дивані. Він поводився дуже вишукано і люб'язно. Побачивши, що я спав, він сказав:
— Друже мій, ви стомилися. Йдіть у ліжко. Там ви, понад усякий сумнів, як слід відпочинете. Я, своєю чергою, буду позбавлений задоволення спілкуватися з вами сьогодні вночі, бо маю багато роботи, але ви йдіть спати, дуже вас прошу.
Я дійшов до своєї кімнати, влігся в ліжко і дивним чином проспав без жодних снів. Мабуть, відчай має здатність заспокоювати.
31 травня
Прокинувшись цього ранку, я подумав, що оскільки в мене в сумці є папір і конверти, то я можу їх тримати в кишені, щоб мати можливість писати за першої ж нагоди, але на мене знову очікувала несподіванка, і знову потрясіння!
Не було жодного шматочка паперу, а також моїх нотаток, пам'яток, розкладів руху залізничних потягів, заміток, зроблених під час подорожі, листа акредитації. Зникло все, що могло би мені знадобитися поза межами замка. Я сів, виважуючи якийсь час ситуацію, потім мені на думку спала одна ідея, і я перевірив складничка і гардероб, де зберігав свій одяг.
Мій дорожній стрій зник. Не було також пальта і пледа. Все зникло без сліду. Схоже, хтось знову зазіхає на мене…
17 червня
Сьогодні зранку, сидячи край ліжка і намагаючись зібрати думки докупи, я почув, як цьвохкають прути і цокають кінські копита на бруківці внутрішнього двору. З надією я поспішив до вікна і побачив, як у двір в'їздять два великі вози, запряжені вісьмома міцними кіньми кожен. Біля кожної пари коней стояв словак у крислатому капелюсі, з широким чересом, оздобленим цвяшками, у брудному кожусі, у високих черевиках; в руках словаки тримали довгі шести. Я кинувся до дверей, збираючись спуститися вниз і вийти надвір через головну залу, бо я гадав, що двері мають бути відчинені. Але тут на мене знову чекало потрясіння — мої двері було замкнено ззовні.
Тоді я кинувся до вікна і почав гукати до них. Вони підняли голови, отупіло подивилися на мене і заходилися вказувати на моє вікно один одному. Тут підійшов старший над циганами, так званий "барон", побачивши, що вони показують на мої вікна, він сказав щось, і всі розсміялися.
Надалі вони не звертали на мене уваги. Ані відчайдушні крики, ані гарячі благання не змусили їх бодай глянути у мій бік. Вони остаточно відвернулися від мене. На вози повикладали великі квадратні скрині з товстими мотузковими ручками. Вочевидь, судячи з того, що словаки піднімали їх із легкістю і недбало несли, ці скрині були порожніми.
Розвантаживши вози і поскладавши скрині на купу в одному з закутків двору, словаки отримали від циган якісь гроші, плюнули на них на щастя і тихенько побрели кожен до своєї пари коней. Одразу ж потому почулося хльоскання батога, яке стихло, щойно вони віддалилися.
24 червня
Вчора вночі граф залишив мене рано і зачинився у своїх кімнатах. Зібравшись із духом, я кинувся гвинтовими сходами вгору, щоб зайняти свій спостережний пост біля вікна, що виходило на південь. Я сподівався, що побачу графа, бо відчував, що щось відбувається. Десь у замку оселилися цигани, які тут виконували якусь роботу. Я впевнений у цьому, бо зараз, як і раніше, чую далекий приглушений стук чи то мотики, чи то рискаля, проте хай там що, впевнений, що вони ховають кінці у воду, скоївши якийсь жорстокий злочин.
Я простояв біля вікна заледве півгодини, коли побачив, як хтось вилазить через вікно з графової кімнати. Я відсунувся назад і уважно спостерігав. Я побачив чоловіка на повний зріст. Але найбільше мене вразило те, що він був у моєму дорожньому строї, в якому я сюди приїхав, а через плече у нього висів той жахливий мішок, який забрали ті жінки. Не могло бути жодних сумнівів, що це він украв мої речі, бо одяг на ньому — мій! Либонь, саме в цьому й полягає диявольський задум, щоб місцеві мешканці гадали, ніби бачать мене, отже, він водночас матиме свідків у тому, що я відвідував містечка і села, відправляючи свої листи, і ті злочини, що він чинитиме проти місцевих мешканців, приписуватимуть мені.
Ця думка розлютила мене. Поки я тут замкнений, я справжній в'язень, але не захищений законом, за яким навіть злочинці мають правá.
Я хотів побачити, як повернеться граф, тож довгенько сидів біля вікна. Потім я раз по раз помічав якісь незвичайні крихітні цяточки, що гойдалися у місячному сяйві. Вони були мов крихітні пилинки, які, кружляючи, дивом збиралися до купи. Дивлячись на них, я раптом відчув утіху, і поступово у моїй душі запанував спокій. Я всівся зручніше на амбразуру, щоб цілком насолоджуватися цим видовищем у повітрі.
Раптом щось змусило мене здригнутися. Це було протяжне і жалібне виття собак, яке лунало ген-ген унизу в долині, що її я не міг розгледіти. Потім цей звук став гучнішим, здавалося, він дзвенить у мене у вухах. Тим часом рухливі пилинки прибирали нових форм, змінюючись під звуки і наче танцюючи у місячному сяйві. Я відчув, що маю боротися, щоб опиратися поклику своїх інстинктів. О, я боровся усією душею, аби придушити бажання відповісти на цей поклик. Але я почав піддаватися дії гіпнозу!
Пилинки кружляли у танці дедалі швидше. А місячне сяйво наче прискорювало їхній рух, коли вони пролітали повз мене, а потім зникали у темряві. Їх збиралося дедалі більше, аж поки з них не почали утворюватися примарні фігури. Тоді я підскочив і, схаменувшись, із криком кинувся навтьоки із цього місця, бо примарні тіні поступово матеріалізувалися, і я впізнав тих трьох жахливих жінок, яким мене пообіцяв граф.
Я біг і біг, аж опинився під захистом своєї кімнати, де не було місячного сяйва і де яскраво світила лампа.
Спливло кілька годин відтоді, і я почув якийсь звук у графовій кімнаті, неначе хтось притлумив різкий зойк. А потім запала тиша, глибока жахлива тиша, від якої в мене все захололо. Серце моє прискорено билося. Я сіпнув двері. Звісно, я був замкнений у своїй в'язниці й нічого не міг вдіяти. Я просто сів і заплакав.
Так сидячи, я почув звук, що лунав із внутрішнього двору, — це був несамовитий жіночий крик. Я поквапився до вікна і визирнув із-за ґрат.
Там і справді стояла жінка з розпатланим волоссям. Вона тримала руки на серці, ніби стримуючи його, щоб не вискочило з грудей після бігу, і спиралась на ворота в закутку двору. Побачивши моє обличчя у вікні, вона гойднулася вперед і зойкнула голосом, сповненим загрози:
— Ти, чудовисько! Віддай мою дитину!
Впавши навколішки і здійнявши догори руки, вона кричала тими-таки словами, від яких краялося моє серце. Потім вона заходилася рвати на собі волосся і бити себе в груди. І врешті вона кинулася вперед, і хоч я вже цього не міг бачити, але чув, як вона гатить руками в двері.
Тут звідкись зверху, напевно, з башти, долинув голос графа, жорсткий, металевий і тихий. І ніби відгукуючись, десь удалині завили вовки. Спливло небагато часу, й ось ціла зграя вовків вдерлася у двір через широкі ворота, ніби вода, що прорвала гатку.
Лемент жінки стих, але здійнялося вовче виття, хоча й тривало воно недовго. Потому сірі хижаки, облизуючись, чкурнули назад один по одному.
Я мимоволі жалів бідолаху, бо знав, що сталося з її дитиною, але їй справді було краще померти.
А що робити мені? Що можу вдіяти я? Як мені втекти від цих жахливих нічних потвор, мороку і страху?
25 червня
Жоден, хто не відчув цього на собі, не зрозуміє, як весело прокинутися вранці, залишивши ночі нічні жахи. Коли сонце підбилося високо цього ранку і доп'ялося верхівки величезних воріт навпроти мого вікна, то золота пляма над воротами здалася мені голубом, який прилетів із Ковчега й осяяв усе навколо. Мої страхи випарувалися, як вода, що обертається на пару на сонці.
Я маю діяти негайно, поки мужність остаточно не полишила мене. Минулої ночі один із моїх листів потрапив на пошту. Це був перший із трьох фатальних листів, який збезчестить мене в останні дні мого існування на цій землі. Але ліпше про це не думати. Слід діяти!
Отже, всі неприємності, небезпека чи страх, усе це відбувається зі мною вночі. Я ще жодного разу не бачив графа за денного світла. Чи може бути так, що він спить, поки всі інші люди не сплять? Якщо так, то він не спить, коли інші сплять. Якби ж то потрапити до його кімнати! Але марно. Двері завжди замкнені, немає жодних шансів для мене.
Ні, шанс таки є, аби тільки мені стачило сміливості зробити це. Якщо його тіло може потрапити туди, то чому ж інше не зможе? Я на власні очі бачив, як він виліз із вікна і повз по стіні. Чому б і мені не наслідувати його приклад і не потрапити до його кімнати через вікно? Це небезпечний учинок, але моє становище ще небезпечніше. Я маю ризикнути. Гіршою може бути лише смерть. Людська смерть — це не смерть теляти, і можливо, скоро для мене розчиняться двері у страшне потойбічне життя. Допоможи мені, Боже, у моїй справі! Прощавай, Міно! Прощавай, мій відданий друже і другий батько. Прощавайте всі, передаю всім свій останній привіт, і перш за все Міні!
Того ж дня, згодом
Я зробив спробу, і з Божою поміччю повернувся неушкоджений до своєї кімнати. Я маю все записати детально, по порядку. Я, не зволікаючи, поки не розгубив своєї мужності, взявся до здійснення свого плану.