За свою землю або проти кривдників б'ються кшатрії (воїни). А той лев притаївся у своєму лігві, як у фортеці, і напав на нас зненацька. З ворогом, який засів у фортеці, впоратися важко. Недарма ж кажуть:
Ні табун слонів могутніх, ані коней сотня тисяч
Для царя не важать стільки, як одна міцна фортеця.
Лучників загін хоробрий, що за мурами товстими,
Вславить і царя, й фортецю — твердять так в боях навчені.
Вішвакарман, що злякався воїв Хірашньякашіпа,
За порадою владики звів у давній час фортецю.
Цар сказав: "Хто у фортеці, той звитяжно бій завершить".
Ось чому із того часу зведено фортець багато.
Без зубів змія — слониха без потіння в пору тічки.
Без фортеці повелитель — для нападників пожива".
Вислухавши зайця, Бгасурака проричав: "Хоч він і в фортеці засів, ти, любий, покажи мені того лева-розби-шаку, і я з ним розправлюсь. Бо ж сказано:
Хто хворості не подола, не переможе ворогів,
Той знайде смерть свою від них, хоч би яким могутнім був.
А також
Якщо жадаєш в щасті жить, ні ворогів, ані хвороб
Ще в зародку не зневажай, адже ж однакові вони.
До того ж
Хай, як на неміч, дивиться на ворога,
хто захмелів од слави,-
Хоча спочатку можна з ним розправитись.
А що з ним буде згодом? [62]
А згодом нездоланним ворог зробиться,
мов навісна хвороба,
Що нам спочатку не загрожує,
а потім з ніг нас валить.
А ще
Хто в силі власній впевнений і йде в похід на ворога,
Той знищить багатьох один, як той Бгаргава кшатріїв".
Заєць промовив: "Все це справедливо, але мені здалося, що він дуже могутній! То хіба ж можна повелителеві вирушати в бій, не знаючи, на що здатний ворог?! Неспроста ж кажуть:
Хто в бій іде, не знаючи ворожих сил і сил своїх,
Той неодмінно пропаде, немов метелик у вогні.
Хто на сусіда сильного в гордині йде, відступить той,
Як слон від кручі відступив, зламавши ікла об стрімчак".
Бгасурака гаркнув на нього: "А тобі яке діло? Веди до нього, та й годі, хоч він і в фортеці!"
Заєць озвався на те: "Якщо так, то ходімо, володарю!" — і сам поскакав попереду... Коли наблизились до криниці, він сказав: "О повелителю, хто може встояти перед твоєю могутністю?! Отой лев-розбишака, тільки-но помітив тебе, одразу ж сховався в своєму лігві. Іди туди, куди я тебе направлю". Бгасурака звелів: "Ану, кажи, де його лігво!" І тоді заєць показав йому криницю. Дурний лев заглянув у неї і, побачивши в воді своє відображення, нестямно заричав, а з глибини те ричання відлунило вдвічі голосніше. Бгасурака подумав, що то заревів його ворог, миттю кинувся в криницю сторч головою й розпрощався з життям. Заєць дуже зрадів, що так усе скінчилося, і заспокоїв інших звірів. Заживши серед них великої слави, він розкошував у тому лісі довіку. Так-от я й кажу:
Якщо в малого розум є, то що йому дурного міць?
Отож у лісі гордий лев із волі зайця утопивсь.
Якщо шановний хоче цього, то я зараз же піду туди й силою свого розуму зруйную дружбу Санджіваки й Пінгалаки".[63]
"Що ж,— відповів йому Каратака,— тоді йди, і щасти тобі доле. Хай справдяться наші надії!"
І ось Даманака, вибравши час, коли біля Пінгалаки не було Санджіваки, підійшов до лева й шанобливо вклонився, а той його запитав: "Де це ти так довго пропадав?" Даманака відповів: "Не потрібен я був божественному, через те й не приходив! А тепер, як довідався, що благоденство раджі під загрозою, я, сповнений тривоги, скріпивши змучене лиховісним полум'ям серце, сам явився до тебе на розмову. Сказано ж:
Хто іншим не бажа біди, тому повинен всяк сказать
Хай добре щось, хай прикре щось, приємне чи образливе".
Вислухавши слова Даманаки, що за ними крився якийсь намір, Пінгалака спитав: "На що шановний натякає? Розповідай, коли вже розповідати почав!" І Даманака повів таку мову: "Божественний, Санджівака замислив чорне діло проти влади твоїх благословенних лап і сам сказав мені про це віч-на-віч: "О Даманако, бачу я, що своєю могутністю перевершую Пінгалаку і знаю його сильні й слабкі сторони. Через те я його вб'ю і сам правитиму всіма звірами, а тебе візьму до себе за міністра". Зачувши цю брехливу оповідь, Пінгалака, немов уражений ударом грому, приголомшено мовчав. Даманака помітив, що Пінгалака змінився на морді,й подумав: "Ну, ось тепер неодмінно раджа погубить міністра Санджіваку, хоч вони і в дружніх стосунках. Адже кажуть:
Панує в царстві цар, в руках міністра — лад,
обтяжливий для нього.
Однак, що він слуга, зневажує міністр,
від влади захмелівши.
Він, вершачи діла підлеглих, у душі
подумує про царство
І на життя царя, в полоні дум отих,
готує підлий замах.
То що ж далі робити?" А Пінгалака, сяк-так оговтавшись, сказав Даманаці: "Санджівака — вірний мій слуга, чого б він затівав проти мене змову?", на що той відповів: "Слуга він чи не слуга, це ще нічого не означає. Недарма сказано:[64]
Нема людини на землі, що не жадала б стать царем.
Той, хто не думає про це, приречений служить царю".
Пінгалака заперечив: "І все ж таки, друже, не маю я на нього зла. Адже справедливо мовиться:
Хто із любих нам безгрішний? Хоч неправильно він чинить,
Але вже як нам він любий, всі гріхи йому прощаєм".
Даманака на це сказав: "Ось у цьому і вся біда.
Тим, до кого цар прихильний, байдуже, які ті будуть,-
Благородні чи не дуже,— а найперш дається щастя.
З іншого боку, за які це заслуги повелитель наблизив до себе Санджіваку, таж той не славиться жодною з чеснот?! Може, ти, божественний, сподіваєшся за допомогою цього опасистого велетня подолати своїх ворогів? Даремно! Він же травоїдний, а всі недруги твоїх божественних лап хижаки, які харчуються м'ясом. Отже, у зіткненні з ворогами він тобі не помічник. Його слід було б звинуватити у зраді й прикінчити!"
Пінгалака не погодився з ним:
"Як цар про когось добре слово мовив,
Того провини згадувать безглуздо.
Адже інакше люди це й не сприймуть,
Як вихватку проти царя самого.
До речі, я за твоєю порадою пообіцяв йому безпеку. Чого ж ти на нього наговорюєш? Крім того, нема ніяких вагомих доказів проти друга нашого Санджіваки. Правду ж кажуть:
Не треба дайтью убивать лише за те, що викрав Шрі,
Отруйне дерево рубать не слід, якщо вже сам зростив.
Тим, хто живе, чи слід було життя давать?
Якщо вже дав, то і підтримуй повсякчас;
Той, хто підняв і кинув — в соромі горить.
Падіння не боїться той, хто на землі стоїть.
Хто добрий у ділах усіх, того чесноти в доброті,
Того, хто добрий в глупоті, лиш милостиво добрим звуть.[65]
Так-от, не бачу я причин підозрювати його в змові і кари на нього не накладатиму".
Сказав на це Даманака: "Не в тому, владико, полягає ; царева дгарма, щоб прощати умисел змови. Бо ж кажуть:
Якщо у тебе і в когось одна і та мета, і
І певно знає той про це ще й слабкості твої, з
Його негайно треба вбить, немов того слугу,
Який півцарства увірвав,— інакше й сам загинеш.
Але ти забув про дгарму царя заради дружби з Санджі-вакою і таким чином посіяв невдоволення серед підданих своїх. Через цього травоїдного і твоє єство незабаром зміниться. Коли ти його не вб'єш, то втратиш здатність добувати на прожиток м'ясо. Тоді тебе всі покинуть і ти неодмінно загинеш. Товаришування з Санджівакою до добра не доведе — тобі ніколи й не заманеться піти на полювання. Неспроста мовиться:
Як смертні служать іншому, так інші служать смертному.
Немає в цьому сумніву — людина так влаштована.
До того ж
На гарячій сковорідці висиха води краплина,
А на лотоса пелюстці блискотить, немов перлина.
В мушлі ж, десь на дні морському, крапля справжнім перлом стане.
Тож якою буть краплині, від оточення залежить.
А також
Від стосунків з непорядним, далебі, й святі псуються,
Від зв'язків з Дурйодганою крадієм корів став Бгішма.
Через те святі й відкидають спілкування з підлими. Сказано ж:
Не слід давати захистку тому, кого не знаєш ти.
Так Мандавісарпіні, бач, через блощиць загинула".
Спитав Пінгалака: "Як же це сталося?", і Даманака розповів йому.[66]
Оповідка дев'ята
"В одного володаря була дуже гарна опочивальня, і там між двома покривалами лазила млява, ледача воша, яку звали Мандавісарпіні. Смакуючи царською кров'ю, вона почувала себе тут, немов у раю. От якось туди заблукала вогнеуста блощиця на ім'я Агнімукха. Воша, помітивши її, стривожилась і сказала: "Тут не місце тобі. Забирайся звідси мерщій, поки тебе ніхто не побачив!" А вона озвалась: "Негоже, серденько, так стрічати навіть недобру істоту, коли вона завітала у дім. Треба сказати:Заходь! Сідай зручніш! Як справи в тебе йдуть?
В яких краях бувала?
Чому така бліда? Я рада так тобі!
Є, певне, що сказати?
Ось добрі люди так всіх тих, хто входить в дім,
сердечно зустрічають.
Знавці для хазяїв уклали цей закон,
і він веде на небо.
А я сьогодні твоя гостя. Якби ти тільки знала, скільки всякої крові я попила — несолодкої, через погане харчування, слизистої, гострої на смак, а от медової, як сік манго, ще ніколи не куштувала. Коли твоя ласка, то я зараз нап'юся царевої крові, що тече в його тілі завдяки солодкій їжі, напоям і стравам, приготованим під різними підливами, та й взагалі засмаченій всім тим, що можна лизати й смоктати. І тоді мій язик зазнає небувалої втіхи. Бо ж кажуть:
Царевої хоч раз в житті попити б крові! Річ ясна:
В людини часто на умі лише одне — розбагатіть.
Якщо багатства не набув, його не звідаєш на смак.
Звідкіль же візьмуться тоді підлеглі, слуги і царі?
Якщо багач неправду скаже,
Чи щось лихе на службі скоїть,
До іншої країни піде,
І там він буде в честі й шані.
Тож почастуй мене, гостю, що прийшла у твій дім, гнана голодом, такою їжею, яку легко добути.