Сомілака зазирнув у горня — порожнє.
— Що таке? — почухав потилицю Сомілака. — Щойно ж у поміщика воно мене слухалось…
— У поміщика? — перепитала жінка. — То ти показував чарівне горня поміщикові?
Сомілака розповів усе, як було. Жінка гірко заплакала й каже:
— Що ж ти наробив, чоловіче! Поміщик украв твоє горня й поставив на його місце звичайне.
— Не плач, жінко! — мовив Сомілака. — На дереві в лісі висіло двоє горнят. Зараз я побіжу по друге.
Так він і зробив. Зняв з дерева горня і йде веселий додому.
І знов побачив його у вікно поміщик. Дивиться — в руках селянина таке саме горня, з покришкою, тільки дерев'яне.
Закортіло поміщикові й це горня собі забрати. Покликав він селянина й питає:
— Що це в тебе за горня? Продай мені!
— Та я б радий його продати, — відповідає Сомілака. — Але вдома мене жде голодна жінка.
А поміщик як гримне:
— Не хочеш продати? То я заберу силоміць!
І зірвав з горняти покришку.
А з горняти як вискочить десятків зо два дерев'яних кулаків — та й ну лупцювати поміщика! Той кинувся тікати, а кулаки — за ним. Лупцюють, молотять по спині, по крижах, по голові, аж луна розлягається.
— Ой лишенько, рятуйте! — заволав поміщик. — Пожалій мене, чоловіче! — гукнув до Сомілаки. — Накажи кулакам не бити мене!
— Спершу віддай мені горня!
— Віддам, віддам, тільки вгамуй кулаки!
— Кулаки, в горня! — наказав Сомілака. Кулаки слухняно вскочили в горня.
Поміщик, ледве дихаючи, заповз до хати, дістав сховане чарівне горня й віддав селянинові.
Щасливий Сомілака повернувся додому, і того вечора вони з жінкою вперше лягли спати ситі.
Відтоді Сомілака зажив у достатку. І сусідам своїм помагав. Винесе, було, чарівне горня на вулицю — і всі їдять досхочу.
Так минуло літо.
А восени пішла по країні чутка, що бадшах видає заміж дочку.
Поміщик одразу пішов до палацу й розповів володареві про чарівне горня Сомілаки.
— Все, що ти схочеш поставити на весільний стіл, тобі дасть те чарівне горня, — закінчив він.
Бадшах послав гінців по Сомілаку й наказав привести його до палацу.
Призначеного дня Сомілака з'явився в палац.
— Показуй своє горня! — звелів всесильний бадшах. — Це правда, що воно чарівне?
— Хай довго тягнуться літа твої, о володарю! — відповів селянин. — Це горня справді чарівне.
— Тоді нехай дасть мені найкращих на світі солодощів.
Покришка враз підскочила, і бадшах побачив — горня повне солодощів. Покуштувавши їх, він не міг одірватися і їв доти, аж доки горня спорожніло.
— Таких смачних солодощів ще не доводилося їсти нікому в світі! — вигукнув бадшах. — Залиш мені горня на три дні. Через три дні гості роз'їдуться, і я віддам тобі горня назад.
В Сомілаки не було ради: воля бадшаха — закон. Уклонився він володареві й подався додому.
Три дні гуляли в палаці весілля. Три дні гості ласували чудовими солодощами й раз у раз вигукували:
— Яка смакота! Таких солодощів не пробували навіть боги!
Нарешті гості роз'їхалися, і Сомілака прийшов по горня.
— Чого тобі тут треба?! — закричав бадшах, навіть не впізнавши селянина.
— Я прийшов по своє горня, о володарю, — відповів той.
— У цьому палаці все належить мені! Геть звідси, а то накажу кинути тебе в клітку до тигрів!
— О найсправедливіший! Ти ж обіцяв після весілля віддати мені горня…
— Ти ще перечиш?! — гримнув бадшах. — Гей, сторожа! Киньте його в клітку до голодних тигрів!
Та не встигла сторожа підбігти до Сомілаки, як він дістав дерев'яне горня й зірвав з нього покришку. Двадцять дерев'яних кулаків заходилися лупцювати всіх підряд — і бадшаха, і його сторожу. Бадшах упав, а кулаки лупцювали його й лупцювали.
— Змилуйся наді мною! — заблагав він. — Угамуй кулаки, коли твоя ласка!
— Спершу віддай моє чарівне горня! — сказав Сомілака.
— Гей, слуги! — закричав бадшах. — Принесіть чарівне горня! Та швидше, а то ці кулаки мене вб'ють!
Коли слуги принесли горня, Сомілака наказав:
— Кулаки, в горня!
Потім він приклав руку до грудей, уклонився й мовив:
— Прощавайте всі. Я піду в своє село. Голодні селяни вже давно чекають на чарівне горня.
Бадшах мовчки закивав головою. Кулаки так його набили, що до нього ще довго не поверталася мова.
КОРОВА З МІСЯЦЯ
Було це дуже давно. Так давно, що люди забули навіть ім'я того брахмана, про якого мовиться в казці. Зате добре пам'ятають ім'я його слуги. А звали слугу Нанаваті.
Як і всі брахмани, цей також понад усе на світі любив гроші. А слуга найбільше любив дерева та квіти. Від рання до смеркання працював Нанаваті в садку. Навколо будинку брахмана росли такі дерева, цвіли такі квіти, що милуватися ними приїздили люди з усіх усюд.
Та якось уранці Нанаваті побачив; що трава в садку випасена, а квіти потолочені.
"Хто ж це наробив такої шкоди? — подумав він. — Треба вистежити!"
Коли смеркло, Нанаваті сховався в кущах і став чекати. Незабаром зійшов місяць: трохи згодом почувся якийсь шум. Нанаваті визирнув з-за куща, аж бачить — суне по саду велика корова, біла, як молоко, й поскубує траву. Корова була така гарна, що слуга, вражений, закляк на місці.
Потім корова підвела голову, подивилася на повний місяць — і злетіла над деревами! Вона підіймалася поволі, меншала й меншала, аж нарешті зникла.
Нанаваті не сказав про корову нікому, а на другу ніч знову сховався в кущах. І знов, тільки-но зійшов місяць, у садку з'явилася біла корова. Вона блукала між деревами й поскубувала соковиту зелену траву. По якімсь часі корова задерла голову й подивилася на місяць.
"Зараз полетить!" — подумав Нанаваті й вискочив з кущів.
Корова поволі відірвалася від землі й почала підійматися над садком. Однак слуга все ж таки встиг ухопитися за її хвіст.
Довго летів Нанаваті, тримаючись за хвіст корови. І ось він помітив, що вони наближаються до місяця. Все ближче, ближче… Нарешті корова, а разом з нею і Нанаваті, сіли на місяць!
До них підбігли мешканці місяця. Вони були дуже схожі на звичайних людей. І зустріли вони Нанаваті дуже щиро, приязно. Ще б пак! Адже пахощі квітів, що їх Нанаваті плекав у брахманському садку, долинали аж до місяця й чарували мешканців. Вони зроду не чули таких духмяних пахощів.
Цілий тиждень гостював Нанаваті на місяці. А як минув сьомий день, корова йому й каже:
— Пора тобі вертатися на землю. Сьогодні вночі ми полетимо в брахманський садок.
Мешканці місяця дали Нанаваті на дорогу цілу торбу чудових солодощів. Нанаваті подякував, сів на корову, й вони полетіли.
Коли вони сіли в садку, до світанку було ще далеко. Нанаваті ліг під деревом, заснув і проспав до ранку.
Вранці брахман вийшов у садок і бачить — спить його слуга під деревом! Розгнівався жадібний брахман, схопив дубця — та сонного Нанаваті по ногах!
Слуга підхопився й, розгублений, став перед брахманом.
— Де це ти був цілий тиждень, ледарю?! — крикнув брахман.
— О господарю! — знічено мовив слуга. — Як розкажу я, що зі мною приключилося, ти не повіриш.
І розповів усе, як було.
Брахман і справді не повірив слузі.
— Брешеш! — крикнув він. — На місяці ще не був навіть жодний брахман, не то що простий слуга!
— Якщо не віриш, — каже Нанаваті, — то подивися на оці солодощі. Мене вгостили ними на місяці.
Брахман покуштував солодощі і аж тоді повірив слузі. Бо ті солодощі справді були неземні, таких навіть махараджа не їв.
— Цілий тиждень тебе не було на роботі, — сказав брахман. — Тож я покараю тебе тим, що заберу всі солодощі собі.
А той брахман, треба сказати, був не тільки Жадібний, а й хвалькуватий. Покликав він у гості ще одного брахмана й почав пригощати його місячними солодощами. Удвох вони так жадібно накинулися на подарунок з місяця, що скоро торба спорожніла. А як став гість прощатися, брахман-господар і каже:
— Завтра всім розкажи, які солодощі їв у мене. Таких на землі зроду ніхто не куштував, навіть сам раджа!
Але гість був не менш жадібний, ніж господар.
— Розказати я розкажу, — відповів він. — Тільки цікаво мені: невже твій слуга такий дурний, що не міг попросити дві торби солодощів?
Тоді господар мовив:
— Ну ж бо самі полетімо на місяць! Підстережімо в саду корову, а як відірветься вона від землі, я схоплюся за її хвіст, а ти — за мої ноги. І обидва опинимося на місяці!
— Мудрий ти чоловік! — похвалив господаря гість. — Недаремно ж ми брахмани!
Ще задовго до ночі обидва брахмани сховалися в кущах самбалу й стали чекати.
Нарешті зійшов місяць, і в садку з'явилася біла корова. Поскубуючи свіжу траву, вона спокійно походжала поміж кущів.
Брахмани затамували подих.
Корова спинилася зовсім близько й заходилася об'їдати стиглі ягоди самбалу.
Наївшись досхочу, вона підвела голову й подивилася на повний місяць. Ту ж мить перший брахман вискочив з кущів і вхопився корові за хвіст. А вона вже відірвалася від землі й злітала над деревами. Але другий брахман устиг схопитись за ноги першого й теж знявся над землею.
Так вони й летіли — перший брахман тримався за хвіст корови, а другий — за його ноги.
Коли вони перелітали через найвищі на землі гори Гімалаї, зажерливий брахман-гість раптом спитав:
— О мудрий друже, чи не забув ти взяти мішка на солодощі?
— Не забув, не забув! — відповів брахман-господар.
— А мішок не замалий?
— Не замалий, не замалий!
— А все ж таки цікаво, який він завбільшки?
— Та отакенний! — крикнув брахман-господар і, забувши, що тримається за хвіст корови, широко розвів руки.
Чи треба розповідати, що було далі? Тільки-но перший брахман випустив хвіст, як обидва вони полетіли вниз.
Їм пощастило — вони впали в болото й не повбивалися.
Цілу ніч сиділи брахмани по шию в тому смердючому болоті. Вранці їх побачили й витягли.
Так і не побували жадібні брахмани на місяці.
А корова відтоді в садах скупих і жадібних людей більш не з'являлася.
ЖАДІБНИЙ БАГАТІЙ
Сталося так, що один багатий чоловік зненацька втратив своє багатство і став злидарем. А щоб не померти з голоду, треба було шукати якоїсь роботи. Але де ви бачили, щоб багатій, навіть і колишній, став жити чесною працею! Так було і з оцим нашим багатієм. Посидів він голодний день-другий, а тоді твердо вирішив:
— Ні, працювати — це ганьба! Краще померти, аніж працювати!
І пішов багатій топитися. Прийшов він на річку, роздягнувся, постояв на березі, а тоді наважився й шубовснув у воду. Та тільки занурився з головою, як злякався смерті.