Ла Моль підійшов ближче.
— Господи прости! — пробурмотів він, коли опинився за кілька кроків від другого дворянина. — Та це ж я стрічаю пана графа де Коконна.
Почувши кроки, п'ємонтець і собі повернувся і теж з подивом глянув на чоловіка, що дивився на нього.
— Чорт візьми! — скрикнув він. — Це пан де Ла Моль, хай мене чорт ухопить! Ой! що я роблю! Лаюсь у королівському палаці! Та що там! Король, здається, лається ще краще від мене, та ще по церквах. Але ж оце ми й у Луврі?..
— Як бачите. Вас завів пан де Бем?
— Так. Цей пан Бем чудовий німець... А вам хто був за провідника?
— Пан де Муї... Я вам казав уже, що гугеноти непогано прийняті при дворі... А ви розмовляли вже з паном де Гізом?
— Ні, ще... А ви мали вже аудієнцію у короля Наварського?
— Ні; але вона незабаром відбудеться. Мене привели сюди і сказали дожидати.
— От побачите, йдеться про яку-небудь велику вечерю, і ми будемо сидіти на бенкеті один коло одного. Яка, справді, дивовижна пригода! Уже дві години, як доля дружить нас... Але що з вами? Ви ніби чим заклопотані...
— Я! — сказав квапливо Ла Моль, здригаючись, бо й справді був увесь час ніби засліплений привидом, що з'явився йому. — Ні, але місце, де ми тепер перебуваємо, викликає в голові моїй ряд міркувань.
— Філософських, правда? Це як і в мене. Коли ви увійшли, саме тоді мені приходили на пам'ять всі напучення мого вчителя. Пане граф, чи знаєте ви Плутарха?[25]
— Аякже! — сказав Ла Моль, усміхаючись. — Це один з моїх улюблених авторів.
— Ну, — провадив поважно Коконна, — ця велика людина, здається мені, має рацію, коли прирівнює дари природи до квітів блискучих, але ефемерних, а тим часом на чесноту дивиться, як на бальзамічну рослину, наділену невмирущим запахом і могутньою силою лікувати рани.
— То ви знаєте грецьку мову, пане де Коконна? — сказав Ла Моль, пильно дивлячись на свого розмовника.
— Ні, але вчитель мій знав її і дуже радив розмовляти про чесноту, коли я буду при дворі. Це справляє дуже добре враження, казав він. Отже, я добре озброєний в цьому відношенні, попереджаю вас. До речі, ви голодні?
— Ні.
— Проте, здається, ви таки задивлялись на печену пулярдку, змальовану на "À la Belle-Étoile"; а я просто таки вмираю з голоду.
— Ну, пане Коконна, це вам прекрасна нагода вжити своїх аргументів щодо чесноти і виявити пошану свою до Плутарха, бо цей великий письменник сказав в одному місці: "Препон есті тен мен псюхен одюне, тон де гастера семоаскейн"[26].
— От як! То ви знаєте по-грецькому? — скрикнув Коконна здивовано.
— Атож, — відповів Ла Моль, — мій учитель навчив мене.
— Чорт візьми, граф, ваша кар'єра певна, коли так. Ви складатимете вірші з королем Карлом IX і розмовлятимете по-грецькому з королевою Маргаритою.
— А крім того, — додав Ла Моль, — я ще матиму змогу розмовляти по-гасконському з королем Наварським.
В цю хвилину двері, що вели з галереї до покоїв короля, відчинились; почулися кроки, в пітьмі з'явилась якась тінь. Тінь перетворилася на постать. Постать ця була постаттю пана де Бема.
Він зазирнув обом молодим людям в саме обличчя, щоб упізнати свого, і зробив знак Коконна йти за ним.
Коконна рухом руки попрощався з Ла Молем.
Де Бем привів Коконна в кінець галереї, відчинив двері, і вони опинились на першій приступці сходів.
Там він зупинився і, глянувши довкола себе, вгору і вниз, сказав:
— Пане де Гогона, де щивете ви?
— В готелі "À la Belle-Étoile", вулиця Арбр-Сек.
— Добре, добре! Два кроки відси. Вертайте скоро ваш готель і цю ніч...
Він подивився знову довкола себе.
— Ну, цю ніч? — сказав Коконна.
— Ну, цю ніч приходит тут з білий хрест на ваш капелюх. Пароль Гуїс. Тихо, ні слова!
— Але ж о котрій годині прийти?
— Коли потшуйт сополох.
— Як то, сополох? — спитав Коконна.
— Пфуй, сополох: пум! пум!
— А, сполох?
— Так, се я казат.
— Добре, прийду, — сказав Коконна.
I, уклонившись де Бему, пішов, питаючись тихенько сам себе:
— Якого чорта хоче він сказати і чого ради дзвонитимуть на сполох? Все одно, я держуся своєї думки: пан де Бем чудовий тедеско[27]. Може, почекати графа де Ла Моля? А, ні; він, мабуть, вечерятиме у короля Наварського.
І Коконна пішов на вулицю Арбр-Сек, куди його тягла, мов магніт, вивіска "À la Belle-Étoile".
Тим часом двері до галереї, що з'єднували її з покоями короля Наварського, відчинились, і паж підійшов до пана де Ла Моля.
— Ви граф де Ла Моль? — сказав він.
— Так, я.
— Де живете ви?
— Вулиця Арбр-Сек, "À la Belle-Étoile".
— Добре, це коло луврських воріт. Слухайте... Їх величність звеліли сказати вам, що не можуть прийняти вас зараз, але, може, цієї ночі пошлють по вас. В кожному разі, коли б завтра вранці ви не мали повідомлення, прийдіть у Лувр.
— А якщо сторожа не пустить?
— Ах, це правда... Пароль Наварра; промовте це слово, і всі двері відчиняться перед вами.
— Дякую.
— Почекайте, пане, я маю наказ провести вас до хвіртки, щоб ви не заблукалися в Луврі.
— До речі, а Коконна? — сказав собі де Ла Моль, опинившись за стінами палацу.
— О, його запросять повечеряти з графом де Гізом.
Але, коли дворянин наш увійшов до метра Ла Гюр'єра, перший, кого він побачив там, був Коконна, що сидів за столом перед величезною яєшнею з салом.
— О, о! — скрикнув Коконна, покотившись з реготу. — Ви, здається, так само не пообідали у короля Наварського, як я не повечеряв у пана де Гіза.
— Авжеж ні.
— І голод вас допікає?
— Гадаю, що так.
— Всупереч Плутархові?
— Пане граф, — сказав, сміючись, Ла Моль. — Плутарх сказав у іншому місці: "Хай той, хто має, поділиться з тим, хто не має". Чи не зволили б ви, з пошани до Плутарха, поділити вашу яєшню зо мною, і за їдою ми будемо розмовляти про чесноту.
— О, ні, слово честі, — сказав Коконна, — це добре, коли ти в Луврі, коли боїшся, щоб тебе хтось не підслухав, та коли шлунок порожній. Сідайте — і давайте вечеряти.
— Ну, я бачу, що доля й справді зробила нас нерозлучними. Ви ночуватимете тут?
— Я й сам нічого не знаю.
— І я теж.
— В кожному разі, я добре знаю, де перебуду ніч.
— Де саме?
— Там, де й ви, — це неминуче.
І обидва почали сміятись, беручись до яєшні метра Ла Гюр'єра.
VI. Сплачений борг
Тепер, якщо читачеві цікаво довідатись, чому пана де Ла Моля не прийняв король Наварський, чому де Коконна не бачив пана де Гіза, і, нарешті, чому обидва вони, замість вечеряти в Луврі фазанами, куріпками та козулями, вдовольнилися в готелі "À la Belle-Étoile" яєшнею з салом, нехай вернеться з нами до старого королівського палацу і піде слідом за Маргаритою Наварською, яку де Ла Моль упустив з очей при вході до великої галереї.
У той час, як Маргарита йшла вниз сходами, герцог де Гіз, з яким вона не бачилася з ночі свого одруження, був у кабінеті короля. Сходи, якими спускалась Маргарита, кінчались виходом. Кабінет, де був пан де Гіз, мав двері. І ці двері і вихід вели в коридор, а коридор — до покоїв королеви-матері Катерини де Медічі.
Катерина де Медічі була сама і сиділа коло стола, спершись ліктем на розгорнутий часословець, а голову поклавши на руку, ще й досі надзвичайно гарну, завдяки косметичним засобам флорентійця Рене, який виконував при королеві-матері подвійний обов'язок — парфумера і отруйника.
Удова Генріха II була в траурі, якого вона не скидала від смерті свого чоловіка. Тепер вона мала років п'ятдесят два-три і зберегла, завдяки свіжій повноті своїй, риси першої молодості. І покої і вбрання її мали Характер, відповідний до її вдовиного стану. Усе тут було темне: тканини, стіни, меблі. Тільки над балдахіном, що покривав королівське крісло, де в цю хвилину спала улюбленця королеви-матері — маленька левретка, подарованій зятем її Генріхом Наварським і названа міфологічним ім'ям Феби[28], — видно було живе зображення райдуги, а навколо неї девіз короля Франциска I грецькою мовою: "Фос ферей е де кай айтзен", що означало: вона приносить світло і ясність.
Раптом, у хвилину, коли королева-мати, здавалось, заглиблена була в якусь думку, що викликала на її підведених карміном устах мляву і повну нерішучості усмішку, чоловік відчинив двері, підняв килим і, висунувши зза нього своє бліде обличчя, сказав:
— Справа погана.
Катерина підвела голову і пізнала герцога де Гіза.
— Як, погана? — відповіла вона. — Що хочете сказати ви, Генріх?
— Я хочу сказати, що король більше, ніж будь-коли, закоханий у своїх клятих гугенотів і що коли ми чекатимемо його дозволу на велику справу, ми прочекаємо ще довго, а може й довіку.
— Що трапилось? — спитала Катерина, зберігаючи звичайний спокій на своєму обличчі, якому вона так добре вміла, коли треба, надавати найпротилежніших виразів.
— А те, що тільки що, уже в двадцятий раз, я заговорив з його величністю, щоб довідатись, чи довго ще терпіти нам ті вихватки, які дозволяють собі з приводу поранення їх адмірала його одновірці.
— І що ж відповів вам мій син?
— Він відповів: "Пане герцог, народ має підозру на вас, що це з вашої вини зроблено замах на другого батька мого, адмірала; обороняйтесь, як хочете. Якщо мене образять, я обороню себе сам..." — при цих словах він повернувся до мене спиною і пішов годувати своїх собак.
— І ви не зробили спроби затримати його?
— Зробив. Але він відповів мені тоном, який ви добре знаєте, глянувши на мене властивим тільки йому поглядом: "Пане герцог, мої собаки голодні, і заради людей я не примушу їх дожидатись..." П£>це я й прийшов сповістити вас.
— І ви добре зробили, — сказала королева-мати.
— Але що ж робити?
— Спробувати останній спосіб.
— Хто ж його спробує?
— Я. Король сам?
— Ні. У нього де Таванн.
— Почекайте мене тут. Або краще йдіть за мною здалека.
Катерина підвелась і пішла до кімнати, де лежали на турецьких килимах та бархатних подушках улюблені хорти короля. На вроблених у стіну сідлах сиділо два чи три соколи і маленька соя, з якою Карл IX бавився, полюючи на пташок у садах Лувра та Тюїльрі, який тоді почали будувати.
Дорогою королева-мати зробила обличчя блідим і повним смутку і по щоці пустила останню чи, краще сказати, першу сльозу. Вона тихенько підійшла до Карла IX, що роздавав своїм собакам шматки паштету, нарізаного рівними порціями.
— Сину! — сказала Катерина з таким майстерно удаваним тремтінням у голосі, що король теж здригнувся.
— Що вам, пані? — сказав король, повертаючись швидко до неї.
— Я хочу, сину, — сказала Катерина, — прохати вас дозволити мені поїхати в якийсь ваш замок: мені однаково який, аби він був далеко від Парижа.
— Чого це, пані? — спитав Карл IX, пильно дивлячись на матір скляним своїм поглядом, який в певних випадках ставав проникливим.
— Бо щодня я зазнаю нових образ від гугенотів, ще сьогодні протестанти загрожували вам у вашому Луврі, і я не хочу більше бачити таких вихваток.
— Але, мамо, — сказав Карл IX переконливим тоном, — хотіли ж убити їхнього адмірала.