У призначений день Тайко прогулявся садом, але ніде не побачив жодного сліду від іпомеї. Грунт був вирівняний і посипаний дрібною галькою і піском. Розгніваний, він увійшов до чайної кімнати, але видовище, яке на нього чекало, повністю змінило його настрій. На токономі у рідкісній вазі з бронзи стояла єдина іпомея – королева усього саду!
У такі моменти проявляється вся важливість та значущість жертви квітів. Можливо, квіти самі оцінюють свою важливість та значущість у ці моменти. Адже вони не боягузливі, як люди. Деякі навіть пишаються смертю. Так, наприклад, квіти японської вишні роблять саме це, коли вільно піддаються вітрам. Кожен, хто стояв під подібною лавиною ароматів в Йошіно чи Арашіяма, напевно, це усвідомлював. Деякий час вони кружляють, наче прикрашені коштовностями хмари, і танцюють над кришталевими потоками, а потім разом з водою, що сміється, ніби кажуть: "Прощавай, весно! Ми йдемо у вічність!"
VII
МАЙСТРИ ЧАЮ
Для мистецтва сучасне є вічним. Чайні майстри вважали, що по-справжньому оцінити мистецтво можуть лише ті, хто має на нього живий вплив. Тому вони регулювали повсякденне життя за високими стандартами вишуканості, яких досягали у чайних кімнатах. Вони вважали, що за будь-яких обставин потрібно зберігати спокій і світлість розуму, розмови треба вести так, щоб у жодному разі не порушувати навколишню гармонію. Крій та колір одягу, постава тіла та манера ходити мали виражати індивідуальність та художній смак. Цими елементами не можна було нехтувати, оскільки доки людина сама не стане граною, вона не має права наближатися до краси. І чайний майстер намагався бути чимось більшим, ніж художником, намагався бути самим мистецтвом. Такою була естетика дзен. Досконалість можна побачити у всьому, якщо ми захочемо її розпізнати. Рікю любив цитувати рядки зі старовинної поеми: "Тим, хто пристрасно бажає лише квітів, я охоче показав би весну у повному цвітінні на вкритих снігом пагорбах".
Внесок чайних майстрів у мистецтво був різноманітним. Вони здійснили революцію у класичній архітектурі та декорі інтер'єрів, створивши новий стиль, під впливом якого після XVI століття почали будувати навіть палаци та монастирі. Багатогранний Коборі Еншіу залишив по собі чудові приклади своєї геніальності на імператорській віллі Кацура поблизу Кіото, у замках Нагоя та Нідзьо в Кіото, в монастирі Кохоан. Всі відомі сади Японії були започатковані чайними майстрами того часу. Японське гончарне мистецтво, ймовірно, ніколи б не досягло свого високого рівня досконалості, якби майстри чайної церемонії не надихали його. Виготовлення посуду, який використовувався в чайній церемонії, спонукало наших керамістів до максимальної витонченості та майстерності. Сім печей для сушіння та випалу Еншіу чудово відомі всім, хто вивчає керамічне мистецтво. Багато текстильних виробів носять імена чайних майстрів, які розробляли власні кольори або дизайн. Неможливо знайти хоч якусь область мистецтва, в якій чайні майстри не залишили б сліду своєї геніальності. У живописі та лакованих виробах, здається, зайвим згадувати їх великі заслуги. Одна з найбільших шкіл живопису завдячує своїм походженням майстру чайного мистецтва Хон'амі Коецу, одному з найвідоміших гончарів та художників по лаку. Порівняно з його роботами, чудові творіння його онука Кохо та його внучатих племінників Огата Коріна і Огата Кензана залишаються у тіні. Хоча вся школа Коріна є вираженням філософії Чаїзму. В елементах його школи є життєві сили самої природи та краса світу.
Яким би великим не був вплив чайних майстрів у сфері мистецтва, то все одно це ніщо порівняно з тим, який вони мали на життя. Не тільки в чемній поведінці в суспільстві, а й в організації предметів домашнього інтер'єру відчувалася присутність чайних майстрів. Багато японських делікатесних страв, так само як і манера сервірувати стіл, є їх винаходами. Вони навчили нас носити одяг лише поміркованих та стриманих тонів і належно ставитися до квітів. Вони підкреслили нашу природну любов до простоти і показали нам красу скромності. Власне через їх вчення чай увійшов у життя народу.
Той, хто не знає секрету правильного регулювання власного існування в цьому бурхливому морі проблем і турбот, яке називається життям, постійно перебуває у стані страждання та убогості, водночас марно намагаючись здаватися щасливим та задоволеним. Ми сумніваємося і вагаємось у спробі знайти свою моральну рівновагу і бачимо провісників бурі в кожній хмарі, яка пропливає на горизонті. І все ж таки є радість і краса навіть у великих хвилях, що розбиваються та відпливають у вічність. То чому б нам не проникнутись їхнім духом або не осідлати ураган подібно до Чжуан-цзи?
Тільки той, хто жив із прекрасним, може померти гарно. Останні моменти життя великих чайних майстрів були наповнені витонченістю, як і їхні життя. Намагаючись бути в гармонії з великим ритмом Всесвіту, вони завжди були готові поєднатися з чимось незвіданим. Остання чайна церемонія Рікю, назавжди залишиться вершиною його трагічної величі.
Дружба між Рікю і Тайко була довгою, і великий воїн високо цінував майстра чаювання, але дружба деспота — це завжди небезпечна честь. Це був час повний зради і люди не вірили навіть найближчим друзям. Рікю не був раболіпним і улесливим придворним, і часто наважувався суперечити думці свого лютого покровителя. Скориставшись моментом, коли у відносинах Тайко та Рікю встановилися певна холодність та непорозуміння, вороги майстра звинуватили його у таємній змові проти Тайко. Вони набрехали, що фатальну порцію отрути буде передано Тайко з чашкою зеленого напою, приготовленого чайним майстром. Однієї підозри було достатньо для Тайко, щоб засудити Рікю до страти, і ніщо не могло змінити рішення розлюченого правителя. Тільки один привілей був дарований засудженому — честь померти від власної руки.
У день, призначений для самовбивства, Рікю запросив своїх головних учнів на останню церемонію чаю. У скорботній атмосфері гості зустрілися у призначений час у приміщенні для очікування. Коли вони дивилися на садову доріжку, здавалося, що дерева здригалися, а в шелесті їхнього листя чувся шепіт бездомних духів. Як урочисті вартові біля воріт Аїду, поважно стояли сірі кам'яні ліхтарі. Хвиля аромату рідких пахощів долинала з чайної кімнати – це було запрошенням увійти. Вони пройшли один за одним і зайняли свої місця. На токономі висів какемон — прекрасний рукопис стародавнього ченця, що розповідає про швидкоплинність всього на землі. Співочий чайник під час кипіння звучав як цикада, що оплакує закінчення літа. Незабаром у кімнату зайшов господар. Кожному по черзі він налив чай, і кожен по черзі випив до дна чашку, господар зробив це останнім. Відповідно до встановленого етикету, головний гість попросив дозволу оглянути чайне приладдя. Рікю розклав різні предмети перед ним разом із какемоно. Після того як усі висловили своє захоплення їхньою красою, Рікю подарував по одному предмету кожному з гостей, як сувенір. Собі він залишив лише одну чашку. — Ніколи більше ця чашка, заплямована губами нещастя не буде використана людиною, — сказав Рікю і розбив посудину вщент.
Церемонія була закінчена, гості, насилу стримуючи сльози, сказали свої останні слова прощання і вийшли з кімнати. Тільки один учень, найближчий і найдорожчий, залишився і став свідком смерті свого вчителя. Рікю зняв свій халат для чайної церемонії і акуратно склав його на татамі. Таким чином він оголив бездоганно чисту і білу посмертну сорочку, яка досі була прихована під халатом. Рікю з ніжністю подивився на блискуче лезо меча і звернувся до нього з вишуканими віршами:
"Вітаю і радісно приймаю тебе,
О меч вічності!
З Буддою
та Дхармою
Ти залишався вірним своєму шляху."
З усмішкою на обличчі Рікю пішов у невідоме...