Зброя тепер відпочиває, і тога в пошані; про це є й гарна латинська приказка.
– Cedant arma togae[3], – вкинув Вільфор.
– Я не зважилася вимовити це латиною, – відказала маркіза.
– Мені здається, що мені було б приємніше бачити вас лікарем, – провадила Рене. – Янгол, що карає, хоч він і янгол, завжди лякав мене.
– Добра моя Рене! – прошепотів Вільфор, кинувши на дівчину переповнений коханням погляд.
– Пан де Вільфор, – устряв маркіз, – буде моральним і політичним лікарем нашої провінції; повір мені, дочко, це почесна роль.
– І це допоможе забути роль, яку грав його батько, – вкинула непоправна маркіза.
– Пані, – відказав де Вільфор із сумною усмішкою, – я вже мав честь доповісти вам, що батько мій, як я принаймні сподіваюся, зрікся своїх колишніх помилок, що він став ревним другом порядку й релігії, навіть ліпшим роялістом, ніж я, бо він рояліст за каяттям, а я лише за пристрастю.
І Вільфор окинув поглядом присутніх, як він це робив у суді після якої-небудь пречудової фрази, перевіряючи дію свого правосуддя на публіку.
– Правда ваша, Вільфоре, – сказав граф де Сальв'є, – ці ж таки слова я сказав позавчора в Тюїльрі міністрові двору, який висловив подив із приводу шлюбу поміж сином жирондиста і дочкою офіцера, що служив у війську Конде, і міністр пречудово зрозумів мене. Сам король держить в опіці цей спосіб об'єднання. Ми й не підозрювали, що він слухає нас, аж він утрутився до розмови та й каже: "Вільфор (завважте, король не сказав Нуартьє, а підкреслив ім'я Вільфор), Вільфор, – сказав король, – піде далеко: це вже цілком сформований юнак і належить моєму світові. Я із задоволенням дізнався, що маркіз і маркіза де Сен-Меран видають за нього свою доньку, і я сам порадив би їм цей шлюб, якби вони перші не з'явилися до мене просити мого дозволу".
– Король це сказав, графе? – захоплено вигукнув Вільфор.
– Передаю вам його слова; і якщо маркіз захоче бути відвертим, то зізнається, що ці ж таки слова король сказав і йому самому, коли він, півроку тому, сповістив королю про свій намір віддати за вас дочку.
– Це правда, – підтвердив маркіз.
– То, значить, я всім зобов'язаний королю! Та я все зроблю, щоб послужити йому!
– Таким ви мені подобаєтеся, – сказала маркіза. – Нехай тепер з'явиться змовник, ласкаво просимо!
– А я, мамо, – сказала Рене, благаю Бога, щоб він вас не почув і щоб посилав панові де Вільфору лише дрібних злодюжок, безпомічних банкрутів і несміливих шахраїв – тоді я буду спати спокійно.
– Це все одно, що бажати лікареві самих мігреней, веснянок, осиних укусів і подібних речей, – регочучи, сказав Вільфор. – Якщо ви хочете бачити мене королівським прокурором, побажайте мені, навпаки, страшних недуг, що їхнє зцілення робить честь лікареві.
Цієї миті, наче доля тільки й чекала на побажання Вільфора, увійшов лакей і прошепотів декілька слів йому на вухо.
Вільфор уклонився, вийшов із-за столу, а за декілька хвилин повернувся із задоволеною усмішкою на вустах.
Рене глянула на свого нареченого із захватом: його блакитні очі сяяли на блідому обличчі, облямованому чорними бакенбардами; цієї миті він був і справді дуже гарний. Вона нетерпляче чекала, щоб він пояснив причину свого раптового зникнення.
– Щойно ви казали, що хотіли б мати за чоловіка лікаря, – сказав він. – Отож, у мене з учнями Ескулапа, – (так ще казали в 1815 році), – є певна схожість: я не можу розпоряджатися своїм часом. Мене знайшли навіть тут, біля вас, у день наших заручин.
– А чому вас викликали? – запитала дівчина занепокоєно.
– Ох, через хворого, який, коли вірити тому, що мені сповістили, геть недужий. Випадок поважний, і недуга може скінчитися шибеницею.
– Боже! – збліднувши, вигукнула Рене.
– Що ви кажете! – хором заволали гості.
– Либонь, ідеться щонайменше про бонапартистську змову.
– Невже! – вигукнула маркіза.
– Ось що написано у виказі. – І Вільфор прочитав: – "Прибічник престолу й віри сповіщає пана королівського прокурора про те, що Едмон Дантес, помічник капітана на кораблі "Фараон", що прибув сьогодні зі Смирни з заходом до Неаполя і Порто-Феррайо, мав од Мюрата листа до узурпатора, а від узурпатора має листа до бонапартистського комітету в Парижі. Якщо його затримають, листа можна знайти при ньому, або в його батька, або в його каюті на "Фараоні"".
– Дозвольте, – сказала Рене, – цей лист не підписаний, і спрямований він не вам, а королівському прокуророві.
– Авжеж, але королівський прокурор відсутній; листа принесли його секретареві, якому доручено відкривати листи; він відкрив цього листа, послав по мене і, не заставши мене вдома, сам віддав наказ про арешт.
– То винуватця заарештували? – запитала маркіза.
– Звинувачуваного, – поправила Рене.
– Авжеж, заарештували, – відказав Вільфор, – і, як я вже й казав, панно Рене, якщо у нього знайдуть листа, то мій пацієнт небезпечно хворий.
– А де ж цей сердега? – запитала Рене.
– Чекає в мене.
– Ідіть, друже мій, – сказала маркіза, – не нехтуйте своїми обов'язками. Королівська служба вимагає вашої особистої присутності, тож рушайте туди, куди закликає вас королівська служба.
– Ох, пане де Вільфоре! – вигукнула Рене, благально склавши руки. – Будьте поблажливі, адже сьогодні день ваших заручин!
Вільфор обігнув стіл і, спершись на спинку стільця, де сиділа його наречена, сказав:
– Заради вашого спокою обіцяю зробити все, що можна. Та якщо докази незаперечні, якщо звинувачення справедливе, доведеться витнути під корінь цей бонапартистський бур'ян.
Рене здригнулася від слова "витнути", адже в того бур'яну, як висловився Вільфор, була голова.
– Не слухайте її, Вільфоре, – сказала маркіза, – це дитяче белькотіння, вона звикне.
І маркіза простягнула Вільфорові свою суху руку, яку він поцілував, дивлячись на Рене; очі його казали: "Я цілую вашу руку чи принаймні хотів би її поцілувати".
– Сумна прикмета! – прошепотіла Рене.
– Облиш, Рене, – сказала маркіза. – Ти виводиш мене з терпіння своїми дитячими витівками. Хотіла б я знати, що важливіше – доля держави чи твої чутливі фантазії?
– Ох, матінко! – зітхнула Рене.
– Вибачте, маркізо, вашій недобрій роялістці, – сказав де Вільфор. – Обіцяю вам, що виконаю обов'язок помічника королівського прокурора з усім старанням, тобто буду нещадний.
Але в той час, коли помічник прокурора казав ці слова маркізі, наречений потайці зиркав на свою обраницю, і погляд той казав: "Не турбуйтеся, Рене, заради вас я буду поблажливий".
Рене ніжно всміхалася йому, і Вільфор пішов, переповнений утіхою.
VII. Допит
Вийшовши з їдальні, Вільфор одразу ж скинув із себе маску веселощів і прибрав урочистого вигляду, як і належить чоловікові, якому завдали найвищий обов'язок – вирішувати долю свого ближнього. Та попри жвавість свого обличчя, якій він часто, як ото досвідчений актор, навчався перед люстром, цього разу йому нелегко було насупити брови і нахмурити чоло. І справді, якщо не брати до уваги політичного минулого його батька, яке могло зашкодити його кар'єрі, якщо від нього рішуче не відмежуєшся, Жерар де Вільфор тієї хвилі був такий щасливий, як може бути щаслива людина; він володів добрячим маєтком і в двадцять сім років посідав чільне місце у судовому світі; він був нареченим молодої й гожої дівчини, яку кохав не палко, а розсудливо, як може покохати помічник королівського прокурора. Панна де Сен-Меран була не лише гарна, а ще й належала до родини, що була у великій милості при дворі. Крім зв'язків своїх батьків, які, не маючи інших дітей, могли цілком скористатися ними в інтересах свого зятя, наречена приносила йому п'ятдесят тисяч екю посагу, до якого, з огляду на сподівання (жахливе слово, яке вигадали свахи), могла згодом додатися півмільйонна спадщина. Усе воно вкупі й становило підсумок утіхи, причому такий осяйний, що Вільфор знаходив навіть плями на сонці, якщо перед тим довго дивився у свою душу внутрішнім зором.
Коло дверей на нього чекав поліційний комісар. Вигляд цієї похмурої постаті змусив його спуститися з висоти сьомого неба на марну землю, якою ми ходимо; він надав своєму обличчю належного виразу й підійшов до поліцая.
– Я готовий! – сказав він. – Я прочитав листа, ви добре вчинили, що заарештували цього чоловіка; тепер викладіть мені про нього і про змову всі відомості, що їх ви встигли зібрати.
– Про змову ми нічого не знаємо; усі папери, що були з ним, зв'язані в один жмут і лежать у вас на столі. Що ж до самого звинувачуваного, то його зовуть, як ви могли бачити із самого доносу, Едмон Дантес, він служить помічником капітана на трищогловому кораблі "Фараон", який возить бавовну з Александрії та Смирни і належить торговому дому "Моррель і син".
– До вступу на торгове судно він служив у флоті?
– О ні! Це молодик.
– Скільки йому років?
– Дев'ятнадцять або двадцять, не більше.
Коли Вільфор, пройшовши вулицю Ґранрю, уже підходив до свого дому, аж на розі вулиці Консей до нього підійшов чоловік, що вочевидь його чекав. То був пан Моррель.
– Пане де Вільфоре, – вигукнув він, – добре, що я застав вас! Подумайте, сталася страшенна помилка, заарештували мого помічника капітана, Едмона Дантеса.
– Знаю, – сказав Вільфор, – я саме йду допитувати його.
– Пане де Вільфоре, – палко провадив Моррель, – ви не знаєте його, а я знаю. Уявіть собі чоловіка, найбільш тихого, чесного і, ладен я сказати, найліпшого знавця своєї справи у всьому торговому флоті... Пане де Вільфоре! Прошу вас за нього від щирого серця.
Як ми вже бачили, Вільфор належав до аристократичного табору, а Моррель – до плебейського; перший був скрайній рояліст, другого підозрювали в таємному бонапартизмі. Вільфор із погордою глянув на Морреля і холодно відказав:
– Ви знаєте, пане, що можна бути тихим у хатньому колі, чесним у торгових стосунках і знавцем своєї справи, проте бути злочинцем у політичному сенсі. Ви це знаєте, правда ж, добродію?
Вільфор наголосив на останніх словах, немовби натякаючи на самого Морреля; його допитливий погляд намагався просягнути у самісіньке серце цього чоловіка, що зважився прохати за іншого, хоча він не міг не знати, що сам потребує поблажливості.
Моррель зашарівся, тому що сумління його було не зовсім чисте в тому, що стосувалося політичних переконань, та ще й таємниця, яку довірив йому Дантес про побачення з маршалом і про ті слова, що сказав йому імператор, бентежила його.