Барабан стих; гарнізон кинув рушниці; мене збили були з ніг, але я встав і разом із бунтівниками ввійшов у кріпость. Комендант, поранений в голову, стояв у купці лиходіїв, які вимагали від нього ключів. Я кинувся був йому на допомогу: кілька дужих козаків схопили мене і зв'язали поясами, приказуючи: "Oт уже вам буде, государевим ослушникам!" Нас потягли вулицями; жителі виходили з домів з хлібом і сіллю. Калатали дзвони. Раптом закричали в натовпі, що государ на майдані чекає полонених і приймає присягу. Народ посунув на майдан; нас погнали туди ж.
Пугачов сидів у кріслі на ґанку комендантського будинку. На ньому був гарний козацький каптан, обшитий галунами. Висока соболина шапка з золотими китицями була насунута на виблискуючі очі. Обличчя його здалося мені знайомим. Козацькі старшини оточували його. Отець Герасим, блідий і тремтячий, стояв біля ґанку, з хрестом у руках, і здавалося, мовчки благав його за наступні жертви. На майдані ставили нашвидку шибеницю. Коли ми наблизились, башкирці розігнали народ і нас поставили перед Пугачовим. Дзвони стихли; запала глибока тиша. "Котрий комендант?"— спитав самозванець. Наш урядник виступив з юрми і показав на Івана Кузьмича. Пугачов грізно глянув на старика і сказав йому: "Як ти посмів опиратися мені, своєму государеві?" Комендант, знемагаючи від рани, зібрав останні сили і відповів твердим голосом: "Ти мені не государ, ти лиходій і самозванець, чуєш?" Пугачов похмуро насупився і махнув білою хусткою. Кілька козаків підхопили старого капітана і потягли до шибениці. На її перекладині опинився верхи покалічений башкирець, якого допитували ми напередодні. Він держав у руці вірьовку, і через хвилину побачив я бідолашного Івана Кузьмича, піднятого в повітря. Тоді привели до Пугачова Івана Гнатовича. "Присягай,— сказав йому Пугачов,— государеві Петрові Федоровичу!" — Ти нам не государ,—відповів Іван Гнатович, повторюючи слова свого капітана.— Ти, дядечку, лиходій і самозванець! — Пугачов махнув знову хусткою, і добрий поручик повис біля свого старого начальника.
Надійшла моя черга. Я дивився сміливо на Пугачова, готуючися повторити відповідь великодушних моїх товаришів. Тоді, на невимовний мій подив, побачив я серед повсталих старшин Швабріна, постриженого кружком і в козацькому каптані. Він підійшов до Пугачова і сказав йому на вухо кілька слів. "Вішати його!" — сказав Пугачов, не глянувши вже на мене. Мені накинули на шию петлю. Я став читати тихо молитву, приносячи богові щире каяття в усіх своїх гріхах і благаючи його врятувати всіх близьких моєму серцю. Мене притягли під шибеницю. "Не бійся, не бійся",— повторяли мої губителі, може, й справді бажаючи мене підбадьорити. Раптом почув я крик: "Стривайте, окаянні! підождіть!" Кати спинилися. Дивлюся: Савельїч лежить у ногах Пугачова. "Батьку рідний! — казав бідолашний дядька.— Що тобі з смерті панського дитяти? Відпусти його; за нього тобі викуп дадуть; а для прикладу і страху ради, звели повісити хоч мене старого!" Пугачов подав знак, і мене зразу розв'язали й пустили. "Батечко наш тебе милує", говорили мені. В цю мить не можу сказати, щоб я зрадів своєму визволенню, не скажу одначе ж, щоб я про нього і шкодував. Почуття мої були дуже невиразні. Мене знову привели до самозванця і поставили перед ним на коліна. Пугачов простяг мені жилаву свою руку. "Цілуй руку, цілуй руку!" — говорили біля мене. Але я вважав би за краще прийняти найлютішу кару, ніж так підло принижуватися. "Батечку, Петре Андрійовичу! — шепотів Савельїч, стоячи надо мною і штовхаючи мене.— Не опирайся! Що тобі з того? плюнь та поцілуй у лиход... (тьху!) поцілуй у нього ручку". Я не ворушився. Пугачов опустив руку, сказавши з посмішкою: "Його благородіє, мабуть, одурів з радості. Підведіть його!"—Мене підвели і залишили на волі. Я став дивитися на продовження жахливої комедії.
Жителі почали присягати. Вони підходили один по одному, цілуючи розп'яття і потім вклоняючися самозванцеві. Гарнізонні солдати стояли тут же. Ротний кравець, озброєний тупими своїми ножицями, обрізав у них коси. Вони, обтрушуючись, підходили до руки Пугачова, котрий оголошував їм прощення і приймав до своєї зграї. Все це тривало близько трьох годин. Нарешті Пугачов встав з крісла і зійшов з ганку в супроводі своїх старшин. Йому підвели білого коня, прикрашеного багатою збруєю. Два козаки взяла його під руки і посадили на сідло. Він сказав отцю Герасимові, що обідатиме у нього. В цю мить почувся жіночий крик. Кілька розбишак витягли на ґанок Василісу Єгорівну, розшарпану і роздягнену догола. Один з них встиг уже вирядитися в її тілогрійку. Інші тягли перини, скрині, чайний посуд, білизну і все начиння. "Людоньки добрі! — кричала бідолашна старенька.— Відпустіть душу на покаяння. Батьки рідні, відведіть мене до Івана Кузьмича". Раптом вона глянула на шибеницю і пізнала свого чоловіка. "Лиходії!— закричала вона несамовито.— Що ви з ним зробили? Голубе ти мій, Іване Кузьмичу, буйна солдатська голівонько! не зачепили тебе ні штики пруські, ні кулі турецькі; не в чесному бою наклав ти головою, а загинув від утеклого каторжника!"—Вгамуйте стару відьму!—сказав Пугачов. Тут молодий козак ударив її шаблею по голові, і вона впала мертва на східці ґанку. Пугачов поїхав, народ кинувся за ним.
КАПІТАНСЬКА ДОЧКА
РОЗДІЛ VIII
НЕПРОХАНИЙ ГІСТЬ
Непроханий гість гірший за татарина.
Прислів'я.
Майдан спустів. Я все стояв на одному місці і не міг зібрати думок, збентежених такими жахливими враженнями.
Нічого не відомо було про долю Марії Іванівни і це найбільше мене мучило. Де вона? що з нею? Чи встигла сховатися? чи надійний її притулок?.. Повний тривожних думок, я ввійшов у комендантський будинок... Скрізь було порожньо; стільці, столи, скрині були поламані; посуд побитий; все розтягнено. Я збіг по маленьких сходах, які вели в світлицю, і вперше зроду ввійшов у кімнату Марії Іванівни. Я побачив її постіль, розкидану розбійниками; шафа була поламана і пограбована; лампадка світилася перед спустілим ківотом. Вціліло й дзеркальце, що висіло в простінку... Де ж була хазяйка цієї смиренної дівочої келії? Страшна думка промайнула у мене в голові: я уявив її в руках у розбійників... Серце моє стислося... Я гірко, гірко заплакав і голосно промовив ім'я своєї милої... В цю мить почулося легке шарудіння, і з-за шафи з'явилася Палаша, бліда й тремтяча.
— Ах, Петре Андрійовичу! — сказала вона, сплеснувши руками — Який день! який жах!
— А Марія Іванівна?—спитав я нетерпляче,— що з Марією Іванівною?
— Панночка жива,— відповіла Палаша.—Вона сховалася в Акуліни Памфилівни.
— У попаді!— скрикнув я з жахом.— Боже мій! та там Пугачов!..
Я кинувся геть з кімнати, вмить опинився на вулиці і прожогом побіг у дім священика, нічого не помічаючи й не почуваючи. Там лунали вигуки, регіт і пісні... Пугачов бенкетував з своїми товаришами. Палаша прибігла туди ж за мною. Я послав її викликати тихенько Акуліну Памфилівну. Через хвилину попадя вийшла до мене в сіни з порожнім штофом у руках.— Бога ради! де Марія Іванівна?—спитав я з невимовним хвилюванням.— Лежить, моя голубонька, у мене на ліжку, там за перегородкою,—відповіла попадя.— Ну, Петре Андрійовичу, трохи було не скоїлось лихо, та, слава богу, все обійшлося благополучно: лиходій тільки сів обідати, а вона, моя бідненька, опритомніла та як застогне!.. Я так і обмерла. Він почув: "А хто це в тебе охає, стара бабо?" Я злодюзі у пояс: "Племінниця моя, государю; занедужала, лежить, ось уже другий тиждень."— "А молода в тебе племінниця?" — "Молода, государю".— "А покажи лишень її мені, стара, свою племінницю".— У мене серце так і тьохнуло, та нічого було робити.— "Будь ласка, государю; тільки дівчинка не зможе встати і підійти до твоєї милості".— "Нічого, стара, я й сам піду подивлюся". І пішов таки окаянний за перегородку; що ти скажеш! і відхилив завісу, глянув яструбиними своїми очима!— і нічого... бог милував! А чи повіриш, я й батюшка мій так уже й приготувались до мученицької смерті. На щастя вона, моя голубонька, не пізнала його. Господи владико, дождалися ми свята. Нічого сказати! Бідний Іван Кузьмич! Хто б подумав!.. А Василіса Єгорівна? А Іван Гнатович? А його за що?.. Як це вас пощадили? А Швабрім який, Олексій Іванович? Бач, постригся кружком і тепер у нас тут з ними бенкетує! Моторний, нічого сказати! А як сказала я про хвору племінницю, так він, віриш, так глянув на мене, наче ножем наскрізь; одначе не виказав, спасибі йому й за те.— В цю мить залунали п'яні вигуки гостей і голос отця Герасима. Гості вимагали вина, хазяїн кликав дружину. Попадя заклопоталася.— Ідіть собі додому, Петре Андрійовичу,— сказала вона;—тепер не до вас; у лиходіїв гульня іде. Біда, як потрапите під п'яну руку. Прощайте, Петре Андрійовичу. Що буде, те буде; а може, бог не покине!
Попадя пішла. Трохи заспокоєний, я відправився до себе на квартиру. Проходячи повз майдан, я побачив кілька башкирців, що тіснилися навколо шибениці і стягали чоботи з повішених; насилу стримав я порив обурення, почуваючи марність заступництва. По кріпості бігали розбійники, грабуючи офіцерські будинки. Звідусіль летіли вигуки бенкетуючих заколотників. Я прийшов додому. Савельїч зустрів мене біля порога. "Слава богу! — скрикнув він, побачивши мене.— Я був думав, що лиходії знову тебе схопили. Ну, батечку, Петре Андрійовичу! чуєш? все у нас пограбували, негідники: одежу, білизну, речі, посуд — нічого не залишили. Що й казати! Слава богу, що тебе живого пустили! А пізнав ти, паничу, отамана?"
— Ні, не пізнав; а хто ж він такий?
— Як, батечку? Ти й забув отого п'яницю, що видурив у тебе кожух на постоялому дворі? Заячий кожушок зовсім новісінький, а він, бестія, його так і розпоров, натягаючи на себе!
Я був вражений. Справді, схожість Пугачова з моїм вожатим була разюча. Я переконався, що Пугачов і він була одна й та сама людина, і зрозумів тоді причину, чому мене пощадили. Я не міг не здивуватися з дивного збігу обставин: дитячий кожух, подарований волоцюзі, рятував мене від петлі, і п'яниця, що вештався по постоялих дворах, брав у облогу кріпості і потрясав державою!
— Чи не зволиш попоїсти?—спитав Савельїч, незмінний у своїх звичках.— Дома нічого немає; піду, пошукаю, та що-небудь тобі наготую.
Залишившись на самоті, я поринув у роздуми.