Ти добре попрацював, і ми вирішили виплатити тобі п'ятдесят тисяч фунтів.
Це мене приголомшило. У житті не бачив таких грошей, сума була вдвічі більша за ту, на яку я розраховував.
— О, дякую, дякую!
— А тепер слухай мене уважно, — сказав він, вручаючи чек, виписаний від руки, а не надрукований відділом із розрахунку заробітної плати, як це зазвичай бувало. — Іди в банк і попроси, щоб вони одразу переказали тобі на рахунок вказану суму. Потім повернешся сюди й розповіси мені, як усе пройшло.
Я швидко дійшов до найближчого відділення банку "Барклайс" і з хвилюванням вручив чек касиру-операціоністу. Я попросив його терміново переказати кошти на мій рахунок.
Касир запропонував мені почекати й зник, а я влаштувався на старому коричневому диванчику й гортав брошуру банку, неспокійно стукаючи носком черевика об підлогу. Хвилин за п'ять я взяв наступну брошуру, але ніяк не міг зосередитися. Я вже мріяв про поїздку до Таїланду на різдвяні свята, коли все стихне. Минуло пів години. "Щось не так... Чому так довго?" — питав я себе. Нарешті за годину касир повернувся в супроводі лисого чоловіка середнього віку в коричневому костюмі.
— Пане Браудер, я менеджер банку, — сказав він, човгаючи ногою й опустивши погляд на свої черевики, перш ніж уважно оглянути мене. — На жаль, на банківському рахунку цієї компанії недостатньо коштів, щоб заплатити вам за чеком.
Це було неймовірно. Отже, багатомільярдна компанія не може виплатити за чеком якихось п'ятдесят тисяч фунтів? Нічого собі новини. Схопивши неоплачений чек, я майже бігцем повернувся в офіс і пішов повідомити про це керівника. Його преміальні мали бути значно більші, ніж мої. Сказати, що він засмутився, означає не сказати нічого.
Після роботи я пригнічений ішов додому. Попри всі хвилювання дня, того вечора настала моя черга приймати друзів — ми раз на тиждень грали в покер. Я був таким засмиканим, що хотів би обійтися без гостей, але більшість запрошених уже були в дорозі, а мобільних телефонів ми тоді ще не мали, тож я не встигав скасувати зустріч.
Я дістався додому. Поступово до мене з'їхалися й інші — переважно банкіри й консультанти, і з ними мій новий знайомий, репортер "Волл-стріт джорнал". Взявши по банці пива, ми розпочали гру. Після кількох партій мій приятель Ден, австралієць з "Мерріл Лінч", уже програв п'ятсот фунтів, що в нашій грі вважалося великим програшем. Йому натякали, що краще припинити гру та їхати додому, але той відчайдушно та самовпевнено заявляв:
— Усе файно, хлопці, я ще відіграюся. Та й взагалі премія за підсумками року не за горами. Подумаєш, якихось п'ять сотень втратив...
Пиво, хвацькі розмови, слова Дена про швидкий заробіток зробили свою справу: я більше не міг тримати язика за зубами. Оглянувши присутніх, я змовницьки сказав:
— Братчики, у мене тут таке сталося сьогодні — ні за що не повірите! Але це суворо між нами, зрозуміло? Нікому ні слова!
Ті, хто сидів за столом, дружно закивали, і я, не шкодуючи фарб, розповів їм про подію дня. Це шокувало моїх приятелів-банкірів. Єдине, що по-справжньому турбує інвестиційних банкірів, це розмір преміальних. Отримати чек, який неможливо перевести в готівку, — це найгірше, що вони можуть собі уявити.
Гості розійшлися за північ. Денові так і не вдалося відігратися, а я, попри те що програв двісті п'ятдесят фунтів, усе одно був задоволений — розповів цього вечора найцікавішу історію.
Наступного дня я вирушив на роботу, як ні в чому не бувало, але коли ввійшов у кабінет, раптом помітив за прозорою перегородкою, що в приймальні збирається дивна група людей. Вони тут були явно недоречні. Джордж повернувся на стільці, і ми вдвох спостерігали за ними.
На відміну від процесії банкірів в елегантних костюмах, ці люди були одягнені в мішкуваті куртки й дощовики та явно відчували дискомфорт. Швидко збившись докупи, вони почали розтікатися кабінетами. Один увійшов до нас у кабінет — хлопець років двадцяти п'яти, не більше.
— Панове, доброго ранку, — сказав він із сильно вираженим просторічним лондонським акцентом кокні. — Ви, мабуть, ще не знаєте, навіщо ми тут. Я констебль Джонс, а все це, — він театрально змахнув рукою, — місце злочину.
Далі він записав наші імена й став обмотувати жовтою стрічкою поліційного огородження столи, комп'ютери та портфелі. Ми мовчки спостерігали, доки він не попросив нас покинути приміщення.
— А коли ми зможемо повернутися? — напружено спитав я.
— Боюся, мені це невідомо, сер. Можу лише сказати, що зараз вам слід піти.
— Можу я забрати свій портфель?
— Ні. Це предмет розслідування.
Ми з Джорджем перезирнулися, схопили пальта й швидко вийшли з будівлі. На порозі всіх, хто виходив, чекав натовп репортерів.
— Ви брали участь в афері? — вигукнув один, мало не заїхавши мені в ніс мікрофоном.
— Де гроші пенсіонерів? — вимагав другий, з камерою на плечі.
— Що ви робили для Максвелла? — волав третій.
Ми ледь протиснулися крізь натовп. Кілька репортерів кинулися за нами, але через пів кварталу здалися й повернули назад. Ми не знали, що робити далі, тому поспішили в бік кварталу Лінкольнс-Інн-Філдс і пірнули в музей сера Джона Соана. Щойно опинившись у безпеці, Джордж зареготав. Йому все, що сталося, здавалося грандіозним жартом, для мене ж це було ударом. Який же я дурень, що не прислухався свого часу до того, що говорили про Максвелла!
Повернувшись додому, я ввімкнув новини. По всіх каналах смакували новину про нестачу 460 мільйонів фунтів, яку виявили в пенсійному фонді "Максвелл комьюнікейшн корпорейшн". Максвелл спустошував пенсійний фонд, намагаючись штучно підтримати курс акцій компанії, який стрімко падав, й ось тепер 32 тисячі пенсіонерів втратили всі свої заощадження. На каналі "Бі-Бі-Сі" показали ранковий натовп біля входу до будівлі компанії, навіть я промайнув у кадрі, затиснутий натовпом. Увечері того ж дня "Бі-Бі-Сі" повідомили, що справа Максвелла — найбільше корпоративне шахрайство в історії країни.
Я намагався бути спокійним та розмірковував про те, що відбувається, але думки перервав телефонний дзвінок. Це був мій новий знайомий із "Волл-стріт джорнал", з яким ми вчора грали в покер. Він писав про шахрайство Максвелла й дуже хотів додати до матеріалу мою історію з неоплаченим чеком. Я злякався, що колеги оскаженіють, дізнавшись, що я базікаю з пресою, але той все ж таки вмовив мене, запевнивши, що в статті навіть натяку на мене не буде. Я нехотя погодився, але, повісивши слухавку, знову похолонув від страху та докоряв собі в м'якотілості.
У понеділок, покинувши свій безтурботний будиночок і проходячи повз газетний кіоск біля станції метро "Гемпстед", я купив свіжий номер "Волл-стріт джорнал", де й знайшов статтю. Автор, в'їдливо назвавши матеріал про Максвелла "Неоплачений чех"[3], у кінці писав: "Один зі старших працівників компанії Максвелла розповів, що чек, який йому видали з платнею, банк не прийняв минулого четверга. Наступного ж дня в офіс з обшуками прийшли слідчі Бюро боротьби з шахрайством в особливо великих розмірах".
У метро я перечитав статтю. Прізвище Браудер у ній не фігурувало, але всім моїм колегам було очевидно, що йдеться про мене. Я відчував, що цього разу мені не відмазатися від такого грандіозного провалу, і звинувачував себе за те, що не зміг стримати язика за зубами.
Діставшись офісу й знову проклавши собі шлях через натовп журналістів біля входу, я піднявся на восьмий поверх. Намагаючись ні з ким не зустрічатися поглядом, я попрямував на робоче місце. Через кілька хвилин з'явився Джордж, який ні про що не підозрював. Я вже зібрався розповісти йому про непробачну дурість, аж раптом помітив, що в приймальні знову збирається група незнайомців. Виявилося, що тепер це тимчасові управителі. Один зазирнув до нас у кабінет і сказав: "Ідіть у конференцзалу. Там буде важливе оголошення".
Дотримуючись його вказівки, ми з Джорджем вирушили до зали, де знайшли два вільні місця поруч. Приблизно за пів години з'явився чоловік середнього віку з великим блокнотом у руках. Рукави його сорочки були засукані, краватки не було, а волосся скуйовджене, ніби він від хвилювання постійно сіпав голову руками. Він вийшов на сцену й почав зачитувати заздалегідь підготовлене повідомлення.
— Усіх вітаю. Я Девід Солент з аудиторської компанії "Артур Андерсен". Учора "Максвелл комьюнікейшн корпорейшн" та всі її підрозділи були передані під зовнішнє управління. Тимчасовим управителем, щоб ліквідувати компанію, суд призначив компанію "Артур Андерсен". Згідно зі стандартною процедурою, нашим першим кроком є скорочення штату.
Потім він почав зачитувати в алфавітному порядку прізвища всіх людей, які підлягають звільненню. Секретарі плакали, один працівник підвівся і, вигукуючи лайки, спробував пробратися до сцени, але двоє охоронців вивели його із зали. Під скорочення потрапили й Джордж, і син Максвелла Кевін, і майже всі, з ким я був знайомий у компанії.
Мене самого в списку чомусь не було. З усіх попереджень, яких я наслухався, йдучи сюди на роботу, найкатегоричнішим було те, що мене неодмінно звільнять. Але саме цього не сталося. Як я незабаром з'ясував, розпорядники залишили мене, оскільки гадки не мали, що робити з інвестиціями в Східній Європі. Їм потрібен був фахівець, який допоможе розібратися.
Фортуна підкинула шанс, і я вхопився за нього, сподіваючись, що так мені буде легше знайти іншу роботу, коли все втрясеться. Як же я помилявся! Несподівано для себе мене раптом перестали вважати перспективним випускником елітного університету. Один рядок про роботу в Максвелла в моєму послужному списку зробив мене "прокаженим". У цьому я дуже скоро переконався. Ніхто в Лондоні не хотів мати зі мною справи.
6. Мурманський траловий флот
З усіх роботодавців тільки одна компанія — "Саломон Бразерс" — запропонувала мені місце. Й ось чому.
Коли 1991 року у Великій Британії вибухнув скандал навколо компанії Максвелла, те саме сталося й у США із "Саломон Бразерс". Восени минулого року Комісія з цінних паперів та бірж США виявила, що кілька біржових маклерів цієї компанії намагалися маніпулювати ринком казначейських облігацій США.