Незабаром ми дізналися, що Клюєв служив у спецназі в Афганістані у військовій розвідці наприкінці 1980-х. Через 10 років його ім'я фігурувало у міліцейських відомостях. Його звинувачували в розбої та пограбуванні. Ще через декілька років він знову засвітився: вони з дружиною ледь уникли замаху. Вбивця чекав їх на парковці дайнера "Старлайт" — московської цілодобової забігайлівки, популярної серед експатів та москвичів середнього класу. Попри такий багатий послужний список, Вадим зміг знайти лише одну фотографію Клюєва — старий знімок чоловіка років сорока, нічим не примітного, можна навіть сказати, ґречного — та лисого, як колінце.
Наступний пошук перестав давати нові результати, тому Вадим вирішив потурбувати своє джерело в Москві. Ми називали його Аслан. Він працював у ФСБ, але виявився втягнутим в міжусобицю з тими самими чиновниками, що пресували нас.
Аслан досить часто ділився інформацією з Вадимом, але робив це не за покликом серця, а за завітами Макіавеллі. Досвід роботи з ним показував, що йому можна довіряти.
Під час розмови Вадим запитав про Клюєва, але у відповідь повисла мовчанка.
— Навіщо він тобі? — спитав Аслан після тривалої паузи.
— Схоже, саме він у центрі всіх наших справ, — відповів Вадим. — Хто він такий?
— Слухай, розмова про нього само собою небезпечна, — приглушено сказав Аслан. — Він мафіозі. Роз'їжджає на броньованому "брабусі" із трьома машинами ескорту, скрізь ходить із міцною охороною.
— А чому його "кришує"[7] МВС?
— Вадиме, вони працюють на нього. З чуток, йому честь віддають, як генералу, коли він з'являється у міністерстві.
Аслан закінчив розмову на зловісній ноті.
— За Браудером і вашою командою йде полювання, але щось я розбовтався... Будь обережним, Вадиме, і май пильне око.
9. Швейцарська скарга
Зима — весна 2011 року
Застереження Аслана — не порожні погрози. Ми знали, що вони повісять на нас усі свої злочини і дуже побоювалися за свої життя. Я не знав, як убезпечити нас від цієї мафії, і це лежало тягарем на серці, але розумів, що якщо влада Швейцарії дійсно почне повномасштабне розслідування щодо Степанових, то Кремлю буде важко продовжувати звинувачувати нас у їхніх же злочинах. Це могло знизити і можливість фізичної розправи. Такий крок видавався логічним, та й вибирати було ні з чого.Ми були готові подавати заяву до прокуратури Швейцарії на початку 2011 року, але перш ніж опустити її в поштову скриньку в Берні, сподіваючись на диво — що хтось прочитає її та почне справжнє розслідування, я вирішив ще раз спробувати знайти впливового союзника у Швейцарії. який допоміг би прискорити процес.
Така нагода трапилася мені наприкінці січня у Давосі на Всесвітньому економічному форумі.
З 1996 року я щорічно відвідував Давоський форум, і 25 січня відбув літаком з Лондона до Цюриха, а звідти поїздом через Альпи протягом трьох годин. Давос був завалений снігом і швейцарськими військовими з їхніми блокпостами та снайперами на дахах. Всі ці заходи повинні були захистити ВІПів з усіх куточків світу, що зглянулися на це забуте в інші пори року гірське сільце.
По приїзді я оселився в готелі "Конкордія", скромному тризірковому готелі поруч із Центром конференцій, але з дуже нескромною ціною — 500 швейцарських франків, або 520 доларів, за тісний номер із душем за ніч. Та гріх скаржитися: кому справді не пощастило, то це тим гостям форуму, яким довелося жити в готелях сусіднього села, Клостерс, і їздити двічі на день у Давос і назад, витрачаючи пів години на дорогу в один бік.
Офіційний девіз Всесвітнього економічного форуму того року — "Велике перетворення світу". Насправді більшість учасників форуму — це мільярдери, диктатори, високооплачувані керуючі зі списку "Форчун-500", яким байдуже до перетворення світу, а тим паче до великого. Декому потрібно рівно протилежне.
Але щоб підтримувати видимість цієї благородної місії, форум запрошує жменьку людей, яким вона небайдужа. Одним із них у 2011 році був експерт із кримінального права, криміналіст, швейцарець Марк Піт (Mark Pieth). На початку 1990-х він працював у швейцарській прокуратурі та очолював відділ боротьби з економічними злочинами та організованою злочинністю. Пізніше захистився, здобув ступінь професора з кримінального права у Базельському університеті та став одним із провідних світових експертів у боротьбі з корупцією та відмиванням злочинних доходів.
Кожен учасник форуму ретельно планує свій графік зустрічей, щоб виправдати щорічний внесок — 2011 року він становив 50 тисяч доларів. Звичайно, домогтися особистої зустрічі з такими людьми, як Білл Гейтс або Річард Бренсон практично неможливо. Але на зустріч з експертами з кримінального права та протидії відмиванню злочинних доходів, на щастя для мене, черги немає. Швидше навіть навпаки: багато хто хотів би триматися подалі від людей типу Марка Піта.
У день мого прибуття у нас із Марком була запланована зустріч в одному з історичних швейцарських шале, готелі "Меєргоф". Це від Конгрес-центру вниз головною вулицею Променад. Коли я прийшов, Марк якраз завершував зустріч із чоловіком, у якому я пізнав главу "Тоталь", французького нафтогазового гіганта, який на той час утопав у корупційних скандалах. Він здавався спокійним, але, мабуть, мав впливових ворогів, бо обабіч стояли величезні охоронці у шкіряних піджаках.
Як тільки Марк звільнився, я привітав його, і ми пішли шукати вільний столик якомога далі від цих хлопців. Серед них не було росіян, але все ж таки я не хотів, щоб вони почули нашу розмову.
Вибравши столик у затишному куточку ресторану, ми вирішили поснідати. На вигляд Марку було приблизно 60, сиве волосся зачесане назад, сам він був худорлявий, із завзятою усмішкою. Розповівши трохи про себе, я перейшов до історії про Сергія, про якого він уже трохи чув. Я дістав проєкт нашої заяви та поклав перед ним на стіл. Давши йому хвилину швидко перегорнути документ, я відкрив сторінку зі схемою руху грошей з "Універсального банку заощаджень" через банки Молдови та Латвії на рахунки в "Кредит-Свісс". Очі Марка спалахнули.
— І все це ви можете документально підтвердити? — спантеличено спитав він.
— На сто відсотків.
— Звідки у вас дані? Я так розумію, що не від російських правоохоронців.
— Нам допоміг інформатор. Він передав нам виписки банку "Кредит-Свісс", а доларові проводки ми отримали за судовим запитом у Нью-Йорку.
— Вражає, пане Браудер.
— Дякую, я передам. Більшість роботи виконав мій колега Вадим Клейнер. Я планував подати цю заяву в Берні, але потім подумав, що було б ефективніше, якби її подав хтось вашого калібру. Ви не погодитеся?
Він сперся на лікті та по-змовницькому нахилився до мене.
— Мені треба уважно все прочитати та обміркувати. Це важливо для мене: я борюся з такими злочинами багато років. Звичайно, мені цікаво, особливо, якщо все у вашій заяві обґрунтовано.
Мій графік роботи в Давосі був щільним: зустрічі були розписані на наступні кілька днів, але саме ця виявилася вкрай важливою. Мені дуже хотілося, щоби Марк погодився.
Відразу після Давоса я вирушив до Штатів на зустрічі у Вашингтоні та Нью-Йорку — на порядку денному був закон Магнітського, і рух на його підтримку в Конгресі набирав обертів. Коли я був у Нью-Йорку, мені зателефонували. Визначник номера показував невідомий номер із кодом Швейцарії. Я відповів. Зв'язок був поганий, з тріском і розривами, я практично нічого не міг розібрати і вже готовий був натиснути відбій, як раптом почув знайомий голос.
— Білле? Білле? Це Марк, Марк Піт. Ви чуєте мене? — чутність покращилася.
— Марк! Як справи?
— Перепрошую за перешкоди зі зв'язком — я за кермом, у дорозі. Я прочитав ваш документ. Дуже переконливо. Настільки переконливо, що я дуже хочу приєднатися до вашої справи.
— Правда?
Якби я зміг обійняти його на відстані, то обов'язково зробив би це.
— Якщо ви не проти, я хотів би подати скаргу якнайшвидше.
Я миттєво погодився. Наступного дня він передзвонив і сказав:
— Бомбу скинуто, тепер побачимо, де вибухне.
Залученість Марка посилювала надію, але не гарантувала, що влада Швейцарії почне діяти. Загалом, прокурори беруться до справи тоді, коли бачать, що зможуть її виграти. І хоча в цьому випадку докази були незаперечними, кому як не швейцарцям знати, що всі справи з російським "правосуддям" — це завжди мука. Заздалегідь відомо, що кремлівська влада не виконує зобов'язань, постійно намагається направити всіх хибним шляхом і завжди бреше з нагоди і без.
Мені потрібно було зробити все, щоб не дати швейцарцям поховати нашу справу, а найкращий помічник у цьому — преса.
На нашій миротворній зустрічі з Джоном Москоу на Кембриджському симпозіумі він познайомив мене зі своїм старим товаришем — репортером тижневика "Барронс" — Біллом Алпером. Джон назвав його найкращим представником жанру журналістських розслідувань у Нью-Йорку. Білл щодня висвітлював новини охорони здоров'я та технологій фондового ринку, а також писав змістовні викривальні статті про корупцію та посадові злочини.
Перед тим як повернутись до Лондона, я запросив Білла на обід у готель "Мандарин Орієнтал", на 35-й поверх, із краєвидом на Центральний парк. Він прийшов у ресторан у наглухо застебнутій потертій синій зимовій куртці та кросівках, що бачили кращі часи. Я подумав, що, мабуть, йому некомфортно ходити до таких розкішних закладів.
— Ви Білл? — спитав він, наближаючись до столу.
— Я Білл. А ви Білл?
— Винен, — дотепно кивнув він.
Він сподобався мені з першої секунди. Його зовсім не хвилював антураж, у який він потрапив. Все в ньому, починаючи з його зовнішності та закінчуючи його безтурботністю, нагадувало сучасного інспектора Коломбо.
Ми почали балакати і швидко зрозуміли, що нас об'єднує не лише ім'я — ми обоє були родичами знаменитим партійним діячам комуністичної партії. Мій дід, Ерл Браудер, був генеральним секретарем Комуністичної партії Америки (1932–1945), а Білл — далеким родичем Максима Литвинова, народного комісара із закордонних справ СРСР при Сталіні до початку Другої світової війни (1930-1939). (Литвинова змінив Молотов, який "прославився" багато чим, зокрема — знаменитим "коктейлем").
Ще один загальний момент: нам обом вдалося віддалитися від ідей комунізму настільки далеко, наскільки це можливо.