Сиджу й дивлюся крізь вікно я: діти
на дворі бавляться — це їх пора ясна.
На їхніх лицях світиться весна,
але хіба не бачив я, як в'януть квіти?
Сиджу й дивлюсь: на груди спомин впав, мов гніт.
Несамохіть мій зір минулу даль питає
про те, куди пішли мої шляхи в безкрає.....
"Один, чи два, чи три — нещадні,
нещасні роки... О мій боже,
за що нас руки твої владні
схотіли гнівно так скарати?
Чи слово може
біду і злидні описати,
які тепер панують всюди?..
...Ні, не про нього думав, коли юрбу я ганив,
збіговисько строкате, лише презирства варте.
Неробам цим в обличчя нехай би хтось поглянув,-
вони — вовки, не люди... А вовка в зуби вдарте!..
Кінчилось. Тихо грім останній
змовкає в дальньому лунанні
і так, як вовк жене отару,
холодний вихор гонить хмару...
Назад вертайся, хмаро чорна,
зажди, злочиннице потворна,
ще тиждень, другий... не злякає
тоді нас лихо! Облягає
все небо хмара й грізно висне,
встеливши сонце, — тьма зловісна
на небі. Милості не буде!..
От полудень. Страшна спекота.
Чоло втираючи від поту,
женці стурбовані звелись,
втупивши зір в небесну вись...
От промине пора снігів,
весна відійде дощовита,
і щедра позолота літа
укриє шир плодючих нив...
Переді мною — хмурий, лютий,
тюремний, вкритий мохом, мур.
Іржава брама. Камінь кутий.
Тьма безпромінних амбразур...
Так, доки сила не покине,
селюк працює ненастанно.
Він знає,— взимку відпочине,
тепер же — тільки ляже, встане...