Зашуміло слободо?ю — полька в злотні сани сіла,
гриви памороззю вкрито, вороні гризуть вудила,
наче ранньою весною, у повітрі пісня в'ється,
а навкіл у танці молодь скаче, товпиться, сміється.
Полька сіла в злотні сани: як до міста, то й до міста.
"Ну-бо їдьмо, мила полько, путь щаслива, даль іскриста!..
Вже знову був наш поїзд на розгоні,
колеса, буфери й ресори знову
гриміли, шурхотіли і сварились,
немов зітхали й скаржилися в скрусі,-
уже ми почали нову розмову,
як до купе дверцята прочинились
і чоловік засмаглий, в кожушині,..
О, скільки в жінки чарівних принад
і скільки вроди і великих вад!..
Коли буря у стрісі реве й гуде,
той, у кого є тепла хата,
озоветься зітханням — добра душа:
"Таж надворі бідні пташата!"
Ох, покиньте ви непотрібні жалі!..
Мов леви, грати ми гризем,
мов леви, в клітку взяті,-
ми прагнем вгору до небес,
а до землі прип'яті...
Мої пісні привикли вихваляти
за щире співчуття до бідняків.
Авжеж, неважко про ярмо співати
тому, хто сам в ярмі свій вік прожив...
Завісу час зірвав — змінився світ!
Що сталося з старовиною?
Гей, глянь навкіл — як небовид
буяє юною весною!..
Що вже в тім житті моєму днів, немов трави, зів'яло,
що тих квітів піврозквітлих до часу пооблітало!
Що пісень загасло в грудях, що завмерло скарг даремних,
що зітхань було таємних, що тих сліз спливло буремних.
Тільки знов, як після ночі світлий ранок заясніє,
я питаю в хмарних далей: "Де ти, де, моя надіє?..
Як добре те, що з раю нас
ти вигнав, боже наш милий,-
благословляємо праотців,
що нам гріха наділили!
Простуєм весело крізь життя —
у клуночку гріх за спино?..
Як тяжко нас гнобить рука лихої долі,
гадаючи, що зморимося ми:
той храм, що ми будуємо за світла,
вона руйнує в час нічної тьми...