Він поклав своє перо.
Воно тихо лежить на столі.
Воно тихо лежить в пустоті.
Він поклав своє перо.
Стільки усього, чого не можна ані написати ані приховати!
він приголомшений новинами з далеких країв,
тим часом новенька валіза пульсує як серце...
Я граю Гайдна після тужливого дня
і відчуваю трохи тепла у руках.
Клавіші прагнуть. М'які молоточки б'ють.
Звук свіжий, живий і спокійний.
Звук промовляє — свобода існує
і не кожен сплачує кесареві податок...
Протягом холодних місяців моє життя ясніло тільки коли я кохався з тобою.
Наче світляк, що спалахує і гасне, спалахує і гасне – його політ можна побачити
вночі поміж оливкових дерев.
Протягом холодних місяців моя душа була всохла і млява
але тіло ішло назустріч тобі.
Нічне небо ревіло.
Ми крадькома вдоїли космос і вижили...
Буря просуває свій рот у будинок
і дме, підбираючи ноти.
Я сплю неспокійно, кручусь, читаю
буревій на слух.
Але дитячі очі вночі широкі
і буря скавулить на дитину.
Обом до вподоби хитання лампи...
У лютому життя завмерло.
Птахи літали неохоче, а душа
вливалась в краєвид, як пришвартований
човен треться біля причалу.
Дерева розвернулись спиною до нас.
Глибина снігу вимірювалась стерном.
Сліди постаріли на поверхні насту...
Вони вимикають світло і його біла тінь мерехтить
іще мить, поки не розчиниться
мов пігулка у склянці пітьми. І повстане.
Стіни готелю вистрілюють у небесний морок...
І
Пізня осінь, лабіринт.
Біля входу до лісу лежить порожня пляшка.
Увійшов. Цієї пори року ліс є тихим і порожнім місцем.
Лише пара звуків: наче хтось обережно розсуває гілки пінцетом
та шарнір, що стиха рипить усередині товстого стовбура.
Мороз дмухнув на гриби і вони стали зморшкуваті...
Усередині величезної романської церкви
туристи купчились у напівтемряві.
Склепіння тулилось до склепіння скільки сягав зір.
Деякі свічки мерехтіли.
Ангел без обличчя пригорнув мене
і прошепотів усім моїм тілом:
"Не соромся того, що ти людина, пишайся!..