Читаючи один із найвідоміших творів, який був написаний Кобзарем, починаєш розуміти, як поет ставився до своєї Батьківщини, як переживав за її сучасне і сподівався на краще майбутнє. Саме такий твір міг з'явитися тоді, коли поет відчував себе смертельно хворим. Як і кожна людина, яка проходить шлях через очищення хворобою або навіть смертю, ліричний герой ставить перед собою питання: що залишиться після мене? Як будуть згадувати нащадки моє надбання, чи знадобляться мої думки, мрії поколінню прийдешньому? У багатьох своїх творах поет закликав земляків боротися за волю, рідну Україну, але саме в цьому вірші слова автора звучать полум'яним гаслом: "Поховайте та вставайте..." Нове життя уособлюється з новою вільною сім'єю, з братерськими почуттями і світлим майбутнім українського народу. Але спочатку потрібно всім встати на боротьбу за вільне життя пліч-о-пліч: "Кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте". Дехто саме за ці слова звинувачує Шевченка в агресії, ненависті, закликах до жорстокості. Мені здається, що це не так. Адже ці заклики є доволі символічними: поет благає українців прокинутись, виявити активну життєву позицію, відстоювати свої права на рідній землі, боротися за незалежність, за щасливу долю, майбутнє української "сім'ї вольної нової".
А далі інтонація поета змінюється і стає печальною: він прохає згадувати його в цій вільній сім'ї "незлим тихим словом".
Поет з любов'ю описує те місце, де хотів би бути похованим. Рідний Дніпро був згаданий не випадково, бо скільки дум прийшло до Шевченка, коли поряд "Реве та стогне Дніпр широкий...". Сумно і страшно автору за рідну Україну, де злидні й бідність співіснують з яскравою красою батьківщини.
Але поет зміг перемогти свою хворобу й продовжити творити далі. Поезія ж назавжди залишилася в серці українського народу, а до того ж стала народною піснею.