До свободи завдяки боротьбі (за віршем Т. Шевченка "Заповіт")

Заповіт — це висловлення останньої волі людини щодо майна, сім'ї. Заповіт же митця, письменника — це ліричний твір, в якому той висловлює народові свої бажання не лише особистого, а й громадського, суспільного характеру. Який же "Заповіт" Тараса Шевченка? Відомо, що поет написав свій твір, будучи тяжко хворим. Прийшла невесела думка, що це, може, останні години життя. І якщо це смерть, то треба сказати людям останнє слово. Нелюдськими зусиллями і ослаблими руками Т. Шевченко написав перші такі страшні для молодої людини слова:

Як умру, то поховайте

Мене...

Але не тільки хвороба стала причиною написання "Заповіту". Насправді ж вірш був спричинений умовами життя країни в ЗО—40-х роках XIX ст. Відвідавши Вітчизну, проїхавши сотні сіл, він чув відгомін селянських повстань по Україні. Побувавши в панських палатах і в мужицьких хатах, він побачив, що пани влаштували собі рай, а селянам — пекло. Тому вірш — це своєрідний заклик до свободи через боротьбу.

Перші слова "Заповіту" вражають своєю простотою, навіть буденністю. Неначе батько зібрав своїх синів перед смертю і лагідно, спокійно, без жалю і зітхань, як колись загадував їм чергову роботу, нині просить з ледь помітною зажурою поховати його, як годиться. Але в цій простоті — глибина думки і образу. Кількома звичайними словами намальована ціла картина: перед нами Україна, широкопола, до болю мила батьківщина. Вчитуєшся в ці рядки, відчуваєш себе господарем цієї краси, цієї величі і усвідомлюєш відповідальність за долю рідної Вітчизни. Так пробуджується в людині патріотизм, її національна гордість.

Ділі, у наступних строфах поет уже не думає ні про себе, ні про свою можливу смерть, а лине думою і турбується за долю рідного народу, його майбутнє. Відчувається хвилювання автора. Якщо станеться так, що Дніпро "понесе з України у синіє море кров ворожу", тобто коли будуть знищені усі кати його народу, а люди стануть вільними і щасливими, він готовий линути з вдячності до Бога і молитися йому.

Т. Шевченко звертається до рідного народу з наказом-порадою:

...вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

Рядки ці — кульмінація думок поета, вибух пристрасті, його найзаповітніше бажання, здійсненню котрого він віддав усі сили і помисли. Це програма життя поета. Він хоче, щоб після смерті здійснилась його мрія: народ став вільний. Тарас Шевченко прямо говорить народові, що порвати кайдани неволі можна шляхом збройної боротьби, в якій проллється кров. Але це буде справедлива війна. Епітети "вража зла кров" вказують прямо, що йдеться про тиранів-царів, панів-кріпосників. Інакше пани ніколи не віддадуть своєї влади.

В останній строфі особисті і громадянські мотиви зливаються в один. Після емоційного спалаху-заклику відчувається перехід до інтимного світу поета, його мрій. Він упевнений, що народ збудує нове суспільство — "велику сім'ю, вольну, нову". Це суспільство буде відмінним від існуючого, бо люди в ньому будуть вільними.

І от у цьому прекрасному суспільстві, за яке боровся і страждав поет, нехай не забудуть його. Хай інколи мати-Вітчизна згадає "незлим тихим словом" свого вірного сина.

Мрії великого Кобзаря збулися. Виконано особисте прагнення поета. Чернечу гору названо Тарасовою, і нема такого дня, щоб до могили безсмертного сина українського народу не приходили відвідувачі. Україна стала вільною, незалежною державою. Я вірю, що ми, молоде покоління, гордо понесемо у світ високе звання українця, ніколи не забудемо, хто ми і "яких батьків діти".