"І оживе добра слава" (за посланням Т. Шевченка "І мертвим, і живим...")

Відоме послання "І мертвим, і живим..." геніальний Кобзар присвятив тогочасній інтелігенції. Здобуваючи освіту за кордоном, знаючи по кілька іноземних мов, тримаючи домашні театри, проголошуючи волю кріпакам, "малоросійські" дворяни фактично відійшли від рідної культури, почали забувати історію предків. Представники інтелігенції захоплювалися здобутками інших народів, цураючись усього вітчизняного.

Чи мав Шевченко право так вболівати за українську культуру? Адже й справді, в середині XIX ст. Україна не мала ще такого розвитку, який бачили за кордоном представники української інтелігенції. Звичайно, обмежуватися тільки знанням історії власного народу недоречно й шкідливо. На мою думку, поет це розумів і хотів віднайти шляхи розвитку власної країни на підґрунті всесвітнього досвіду. Сам Кобзар був високоосвіченою людиною. Знав античну культуру, поезію Байрона й Шекспіра, праці й діяльність французьких і польських істориків, згадував у поемі Коллара й Шафарика. Власним прикладом Шевченко утверджував думку про те, що захоплюватися здобутками іноземної культури й науки занадто мало, необхідно "землячкам" спрямувати всі свої зусилля на відтворення власної історії. Бо найчастіше вони привозили в Україну "великих слів велику силу та й більш нічого". Звертаючись до псевдопатріотів, автор гнівно промовляє:

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Т. Шевченко засуджував ліберальну інтелігенцію, яка не знала власної історії, сподіваючись на те, що її "німець напише" українцям. Засуджував їхні почуття покірності, меншовартості. Поет закликає вивчити історію рідної землі, діяння визначних осіб:

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тієї коми.

Шлях національного розвитку українців завжди був устелений тернами. Народ, окрадений та підневільний, знову й знову піднімався на боротьбу проти несправедливості й насильства.

Водночас автор застерігає від сліпого запозичення всього іноземного, бо втрачається зв'язок із витоками вітчизняної історії. Атак необхідно було звернути увагу на вивчення доби гетьманщини — своєрідної школи демократичного устрою, літописів — перлин спадщини славних пращурів, праць Карамзіна, М. Костомарова. У той же час Т. Шевченко засудив державну позицію деяких гетьманів, які були "раби, підніжки, грязь Москви".

Проблеми, які порушувалися поетом у XIX ст., залишаються актуальними й сьогодні. Історію України не вивчали довгі роки ні у школах, ні у вищих навчальних закладах. Відомий український кінодраматург Олександр Довженко зазначав, що навіть німці під час Великої Вітчизняної війни були впевнені у відсутності справжніх патріотичних почуттів нашого народу: "Вони не вивчають історії. У них від слова нація залишився тільки прикметник". Дійсно, був період, коли соромилися рідної мови, без якої "наш край — територія, а не Вкраїна".

На щастя, зараз відбувається процес відродження національної культури, науки, побудови суверенної України.

Слова Т. Шевченка й сьогодні спрямовані в майбутнє:

І оживе добра слава, Слава України, 1 світ ясний, невечірній Тихо засіяє...

"Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь..."

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Національний геній українського народу Т.Г. Шевченко зробив великий, можна сказати, неоціненний внесок у духовну скарбницю людства.

Ставши символом своєї епохи, він вивів українську мову на світовий рівень. Ми щиро захоплюємося постаттю великого Кобзаря, його громадською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, прозрінням думки та високістю духу. Незабутнім для всього світу на всі часи поет став завдяки своїй національно-політичній та філософській поезії. Його мучив національний біль, що надав особливого характеру мотивові національної самокритики, "національного сорому". Здається, що у його рядках відчувається стукіт зболеного серця. Слова, вихоплені з глибин відкритої і щедрої душі, промовляють до нас схвильовано й правдиво. Рішучий заклик до просвіти відчувається в рядках його творів, адже народ, не освячений у храмі науки, не має майбутнього. Шевченко справедливо вважає, що освіта повинна бути всебічною, підкріплюватись високою моральністю. Але як на це не схожа реальність, яка оточує Кобзаря: це верхівка, розбещена і безпринципна, замість того, щоб сприяти розвиткові науки та прогресу, лише на словах підтримує передові теорії, а наділі тільки шкіру дере "з братів незрячих гречкосіїв". Звісно, пануючій верхівці невигідно розповсюджувати освіту серед простих людей, адже ці знання могли збудити свідомість народу. Для нього це новий привід для роздумів про правду і кривду, багатство і бідність.

Саме тих особливо засуджує Шевченко, хто, одержавши за кордоном освіту, знаючи іноземні мови, маючи навіть домашні театри, залишився, по суті, жорстоким кріпосником, тих, хто з-за кордону привіз "великих слів велику силу, та й більш нічого".

Кобзар намагався довести, що кожен народ повинен мати свою національну гідність, мораль, освячену віковими традиціями. Він послідовно відстоював розвиток української національної культури, вважав, що культура кожного народу має свої характерні риси, які базуються на історії рідного краю. Саме вона відображає своєрідність стану нації.

Гострий меч свого полум'яного слова Тарас Шевченко спрямував проти лжепатріотів, які читали Шафарика, Коллара, знали всі слов'янські мови, окрім своєї рідної. Що чекає таку націю у майбутньому? Яким може стати народ, що забуває своє коріння? Поет-пророк з болем нагадує народну мудрість:

Хто матір забуває.

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не впускають...

Ось з такою забутою матір'ю Шевченко порівнює українську культуру, від якої так легко відцуралися її сини. Не повинен наш народ, якому стільки довелося перенести принижень, болю і страждань, втратити почуття національної гідності, стати Іванами без роду і племені, яким байдуже, якою мовою вони говорять. А "правнуки погані славних прадідів великих" не повинні забувати, що "в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля".

Людина, відірвана від своєї рідної культури, задихнеться, як древньогрецький Антей, якого Геракл одірвав від матері-землі.

Наскрізь просякнутий любов'ю до національного Т. Шевченко мав тверде переконання, що культура кожного народу базується на своєрідному грунті, який треба вивчати, збагачуючи себе знанням світового досвіду, таким чином розвиваючи свою культуру.

Шевченко хотів бачити своїх співвітчизників освіченими, вільними, сповненими гідності, тому й закликав українців до всебічної просвіти і свідомого патріотизму. Поет вірив: треба тільки докласти трохи зусиль, щоб збагатити свій розум і душу — то все це неодмінно стане реальним.

Гнівно тавруючи "рабів та підніжків", що цураються своєї культури, поет відстоював свої громадянські принципи. Саме в цьому аспекті він піднявся величчю свого духу не тільки над сучасниками, а й над цілими поколіннями українців, ведучи до пізнання піднесеності духу власного народу.