Філософія людського буття в ранній творчості Ю. Яновського (1 варіант)

Юрій Іванович Яновський входить до когорти тих письменників, які стояли біля джерел якісно нової української літератури початку XX століття. У 1925 році Микола Хвильовий, що був фундатором і виразником нових поглядів на сутність мистецтва, писав так: "І коли тепер ми запитуємо себе, який напрямок мусить характеризувати наш період переходової доби, відповідаємо: романтика вітаїзму (vita — життя). Нині наш період кидає всі свої сили на боротьбу з ліквідаторськими настроями щодо мистецтва. Сьогодні наше гасло — vita!" Ці слова якнайкраще розкривають основу філософії людського буття у ранніх творах Ю. Яновського.

Його перші твори засвідчили: на ниві української літератури з'явився палкий романтик, вихований на кращих зразках світової романтичної літератури — творах Т. Шевченка, М. Гоголя, Д. Лондона, Р. Кіплінга, Ф. Купера, Е. По, Д. Конрада. Недарма в його ранніх новелах чебрець українського степу "пахне Техасом", а в героях є щось від "морських вовків". Та це було не наслідування відомих авторів. Письменник, як і Микола Хвильовий, творив на засадах "активного романтизму", який виростав з праджерел української свідомості, був напоєний українським баченням світу й людини, стояв міцно на національному ґрунті. Які ж концептуальні засади можна виділити в українському активному романтизмі, або неоромантизмі? Відповідь на це питання й дозволить упевнено говорити про особливості філософії людського буття, винесеної в заголовок твору.

До ранніх творів відносимо поетичну збірку "Прекрасна Ут" (1928), книжки новел "Мамутові бивні" (1925) і "Кров землі" (1927) та прекрасні романи "Майстер корабля" (1928), "Чотири шаблі" (1930) та "Вершники" (1935). Усі вони виразно романтичні, через що власне й зазнали нищівної критики підлабузників радянської влади.

У центрі кожного твору Ю. Яновського — особистість, індивідуальність. Власне, піднесення людського "Я", визволення індивідуальності й було прикметною рисою неоромантизму. Його персонажі — то надзвичайно сильні люди, справжні герої, для яких героїка стає щоденним життям, від того вони оточені серпанком дивної привабливості. Інколи вони авантюристи, але в будь-якому випадку — непересічні особистості. Це червоні комісари, матроси, солдати, майстри (Швед, Чубенко, Мусій Половець, безіменний листоноша із "Вершників", Шкляр із новели "Кров землі", Шахай із "Чотирьох шабель", То-Ма-Кі з "Майстра корабля" тощо). Письменникові до душі люди, наділені силою духу, надійні й безхитрісні в дружбі й бою "залізні душі", які сміливо дивляться у вічі смерті. їхня рушійна сила — ідея, революційний обов'язок.

Доля обов'язково ставить такого романтичного героя перед якимсь дуже важливим і часто фатальним вибором. Яновського-новеліста найбільше цікавлять такі зіткнення: любов або дружба і революційний обов'язок, повстанська стихія і дисципліна, яка її приборкує. Ці колізії спостерігаємо в усіх названих збірках і творах, але найпоказовіше, мабуть, вони виписані в новелі "Кров землі". Нового командира героїчної кінної бригади Редьку (він став командиром після смерті Виривайла) захоплює стихія анархізму, вчорашні визволителі сьогодні стають п'яничками й мародерами. Та з часом "хміль уседозволеності" минає, а його заступає відчуття розплати й усвідомлення того, що честь загону заплямована негідними вчинками. Командир Шкляр, який прибув до бригади, наказує розстріляти найбільших злодіїв, у тому числі й Редьку, колишнього друга, а загін змиває безчестя кров'ю. Отже, у творі з'являється сильна особистість, яка приборкує стихійні настрої, але опиняється перед вибором (Редька — друг). Та революційний обов'язок стоїть вище за дружбу.

Таким чином, Ю. Яновський творить власну філософію людського буття: це існування серед виру революційних (або інших не менш важких, як в останніх частинах "Чотирьох шабель" — умови життя персонажів) подій, це постійний вибір і вагання, це вічна молодість людського серця, це довічна праця й любов на користь іншим людям та країні. І головне — це збереження людської гідності за будь-яких обставин.