Розвінчання романтики більшовицької революції у творі "Я (Романтика)" (1 варіант)

Революція стала зворотною віхою, змінила життя людей, Зламала існуюче відчуття світу, його цілісності. Той, хто нещодавно не мав нічого, раптом відчув себе хазяїном життя, здатним навіть перевернути світ. Усе перевернулося догори ногами, і відтепер стали панувати найбідніші верства. Романтика!.. Неосвічені, колись залякані, а тепер очманілі від свободи, бідняки намагалися не випустити з рук свого, здійснити свої найпотаємніші бажання, навіть ціною людського життя. Про ці непрості сторінки нашої історії й розповідає Микола Хвильовий у своїй новелі "Я (Романтика)".

Прийшов час, коли людські почуття стали підкорятися велінням комунарських наказів та ідей. На чолі більшовицьких загонів та чекістських комітетів з'явилися нові командири; лікують їх козі доктори; оберігають їхній спокій нові вартові. ї усе б було нічого, але ті командири мріють про щось невідоме та нездійсненне; ті лікарі мають холодний розум та камінь замість серця; ті вартові мають дегенеративну будівлю черепа та такий же дегенеративний склад розуму. Вони лише пиячать, підписують постанови на розстріл та виконують їх, не задумуючись над наслідками.

Хоча не все ще загублено. У душі командира часом відбувається невидима боротьба: совість інколи намагається тривожити поки ще живу душу, люблячий образ матері Марії поки ще вірить у повернення блудного сина на шлях істини. Герой стверджує: "Я — чекіст, але я і людина". Тільки шкода, що з кожним днем він про це забуває і, прикриваючись комунарськими гаслами, вбиває, вбиває та знову вбиває безвинних людей. Можливо, цьому перетворенню людини в хижака допомагають і дегенеративний вартовий, і славнозвісний доктор Тагабат, яким байдуже до людського життя та й взагалі до усього людського. Командир несподівано для себе робить висновок, що цей доктор "...і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії". Стихія більшовицької революції відносить усе далі й далі від справжнього життя, від людяності, від любові до ближнього. Це стихія катів, в якій вони почувають себе дуже добре, адже скрізь тільки кров та смерть. І виходу з цього немає. Романтика революції перетворилася на "романтику" жахів. .

Командир робить висновок, що правда на боці доктора та вартового, адже змінити нічого не можна. А він так намагається бути схожим на "справжнього" комунара. Тому і погоджується поставити підпис під постановою на розстріл власної матері. Хоча йому дуже важко, хоча серце розривається на шматки, проте ж не можна нікому показати, як "розкололось моє власне "я".

Бій йшов поряд з маєтком. Потрібно було будь-що знищити останніх заручників, серед яких була мати командира. Коли герой дивиться в очі матері, серце його вискакує з грудей. Та коли він зустрічається з очима доктора, в його душі щось перевертається. Командир відчуває себе спустошеним.

Йде колона заручників, яких ведуть в останню путь. Серед них мати командира. А він йде поруч, хоча і сам не може повірити, що веде власну матір на розстріл. Для нього це була дикість й одночасно "єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни". Важко у це повірити, але командир сам вбиває власну матір: "Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню". Старої жінки, тієї матері Марії не стало. Тільки відчуття забутості та страшного болю, ніби ти переступив якусь межу, за якою людина втрачає усе людське. Можливо, тому часто чекістів називали нелюдами, здатними на будь-яку підлість. На жаль, скоріше це було правилом, ніж винятком.

Микола Хвильовий, який був революціонером, зумів побачити, як змінилися чекістські ідеали, і відійшов від них. Він побачив, що, йдучи до невідомого майбутнього, колись чуйні та добрі люди втрачають ці свої якості, перетворюючись на якихось нелюдів. Його дуже вразила ця "романтика" перетворення. Я гадаю, що у будь-яких обставинах не треба забувати про те, що ти, перш за все, Людина, а не тільки комунар. Не треба уподібнюватися до кам'яних лікарів та дегенеративних вартових. І хай би як не кликало прекрасне майбутнє, хай би як не "невідомо горіли тихі озера загірної комуни", розстрілювати людей — це останнє діло. Особливо рідну матір.