Проблеми роздвоєності особистості у новелі Миколи Хвильового "Я (Романтика)"

Проблеми роздвоєності особистості у новелі Миколи Хвильового "Я (Романтика)"

Так споконвіку було: одні

умирають з ганчіркою в руці, а другі

тяглися до стяга зорі і йшли за

хвостами комет, горіх розкусивши буття.

/ М. Хвильовий /

Там, де закінчується Пушкінська вулиця у місті Харкові, за студентським гуртожитком "Гігант" колись знаходилось міське кладовище, яке нині переобладнано у Молодіжний парк. За старою церквою залишили для нащадків кілька могил — П. Гулака-Артемовського, драматурга М. Кропивницького, художника С. Васильківського.

Розквіт національного відродження останніх років повернув нам ім'я Миколи Хвильового (Фітільова). Члени товариства "Спадщина" відновили могилу одного із найталановитіших зачинателів української літератури початку XX століття. У поемі "Електричний вік" Микола Хвильовий писав:

І хіба посміє вічність

шпурнути в моє обличчя

докір?

Творчість прозаїка, поета, критика, публіциста — яскравий приклад самовідданого служіння ідеї "загірної комуни", яка стала причиною трагедії. Письменник бунтував, сумнівався, боровся, переживав, помилявся і каявся. Це не могло не знайти відбитку в новелах, що побачили світ у 1923-1927 рр.

Найбільшу увагу розкриттю психології мрійників, романтиків революційної доби автор приділив у новелі "Я (Романтика)". Новеліст прагнув розкрити душевний конфлікт між старим і новим. Відомий літературознавець О. Білецький відзначав, що твір "силою своєю не має собі аналогій у новітній прозі".

Новела "Я" має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матері-України: "З далекого туману, з тих озер, загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія! Матір приходить до сина, коли він має хвилинку для перепочинку між жорстокими битвами". "Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна... І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом".

Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матері "дві хрустальні росинки".

Чому ж у чудових очах рідної людини сльози, над чим плаче мати-Україна? Мабуть, над дилемою гуманності та фанатизму, людяності та сліпої відданості абстрактній ідеї. Письменник прагне допомогти осмислити протиставлення світлого і чорного, Добра і Зла, що поселили ся у душі головного героя новели.

З одного боку — це інструмент, який має вершити революційний суд, а з другого — людина, яка вміє любити, бути ніжною, яка невидимою силою любові пов'язана з матір'ю.

М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвічну суперечку між життям і смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материнських долонях. "Я — чекіст, але я і людина", — підкреслює головний герой. Отже, хочеться вірити, що цією людиною насправді має чинитися справедливий суд іменем народу. Але між двома началами терзається душа м'ятежного сина: Андрюша і мати, Тагабат — людина, з холодним розумом і з каменем замість серця. Герой не бачить виходу. Саме у такі хвилини він, комунар, викликає співчуття.

Через роздвоєність душі син мусив застрелити матір. "Тоді я у млості, охоплений жаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню". І це в ім'я революції, в ім'я дороги до загір-них озер невідомої прекрасної комуни...

Письменник намагався підвести нас до висновку, що такий вчинок міг здійснити тільки справжній революціонер, який в критичну хвилину "голови не згубив". Але ми все більше починаємо розуміти, що фанатична відданість ідеї несе тільки зло, вбиває почуття справедливості, почуття розуміння Добра і Правди, руйнує людську особистість, людське "Я".

"Там, у далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни". Цими сумними словами закінчується трагічна новела — драма роздвоєності людської особистості, примушує нас замислитися над величчю Матері, котру вбиває син. А Україна, що породила революціонера, морально знівіченого абстрактною ідеєю, прощає йому цей смертний гріх.

Новела М. Хвильового "Я (Романтика)" стала своєрідним викриттям жорстокості та несправедливості нової системи. Намагання вбити в собі людину, вбити добро в ім'я фанатизму, призводить до переродження в дегенерата.

Разом із своїми героями письменник шукав виходу із лабіринтів історії, помилявся і пророкував, свято вірив і люто ненавидів, і, нарешті, не витримав дуалізму сучасної йому доби. Пролунав постріл... Але ніколи Вічність не жбурне у бік письменника докір. І цьому свідчення — нагробок йому серед могил видатних людей Харківщини.