Особа автора у новелі М. Хвильового "Я (Романтика)"

Микола Хвильовий — письменник пристрасний і гарячий. Тому зрозуміла його безпосередня присутність у своїх творах. Новела "Я (Романтика)" відображає особу автора опосередковано, через деякі грані "я" та філософську систему.

Трагедія автора у новелі "Я (Романтика)" надто глибока. Написаний в імпресіоністичній манері, твір у яскравій художній формі відображає ті складні протиріччя, які є в душі людини, в її свідомості та у навколишній дійсності. "Я — чекіст, але я й людина"! Сказано так, що одне поняття повністю (за своєю суттю!) виключає інше. І це справедливе твердження. Заради якоїсь "невідомої прекрасної загірної комуни" засідає вночі "чорний трибунал" і підписує вирок за вироком: "Розстрілять!". І тих, хто збирався на квартирі філософствувати про правду, і черниць, і рідну матір. Героя новели, як і автора, ще терзають сумніви, його "я" розкололося на кілька "я". Одне з них тягнеться до ніжної і доброї матері, інше — молиться на той час, який звів його з товаришами із "чорного трибуналу". Ще одне "я", фанатично віддане ідеям революції, йде на вбивство матері: "Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері и притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню".

Переміг тваринний, звірячий інстинкт: або ми їх, або вони нас. Згадавши, як сам Хвильовий вірив у світле комуністичне майбутнє, як брав участь у боях, в революційній перебудові країни, ми розуміємо, що якесь із цих "я",— власне авторське.

Письменник безжалісно анатомує "я" героя, заглядає у найпотаємніші, найглухіші закутки душі й виносить це на суд читачів. Навіть інші герої — доктор Тагабат, вартовий, Андрюша — це вірні сторожі його душі, одне з "я".

Пошлемося на думку Л. Ставицької: "Аналізуючи центральний персонаж новели, не можна не відзначити того, що він проектується на постать самого Миколи Хвильового. Постріл у скроню матері — це духовна смерть героя і фізичне самогубство автора — романтика загірної комуни, що втратив віру в революційні ідеали. Ідейний пафос новели — духовна драма ЇЇ автора". Це ж стверджує і літературознавець М. Жулинський: "Як же так могло трапитись, що та свята мета, заради якої проливалася кров, творилося насильство, починає тьмяніти, набухати кров'ю невинних, чому так сталося, що мати змушена притуляти до згасаючого серця свого блудного сина, який заплутався на трагічних дорогах революції, вичерпався морально, зневірився і в розпачі піднімає руку на свою матір Україну, котра породила його і котра прощає йому цей смертний гріх?"

Як бачимо, трагедія героїв твору М. Хвильового близька до трагедії самого автора. Тому новели письменника такі пристрасні, такі хвилюючі й незвичайні. Для сучасного читача — це багатющий матеріал для вивчення не лише історії, а й психології, переконливий урок — не повторювати помилок наших попередників, віддавати перевагу людині, а не ідеї.