Чи можна побудувати своє щастя на чужій біді? (за драмою І. Франка "Украдене щастя")

Чи можна побудувати своє щастя на чужому стражданні? Чи можна "вкрасти своє щастя"? Такі питання стоять перед героями драми І. Франка "Украдене щастя".

П'єса на п'ять дій "Украдене щастя" займає в оригінальній драматургічній спадщині І. Франка центральне місце. Вона була написана 1891 року, але протягом двох наступних років кілька разів перероблялася, тому що реакційна критика не допускала її до постановки на сцені. Тему та сюжетну схему твору підказала письменникові народна "Пісня про Шандаря". За скупими рядками пісні Франко побачив глибоку людську драму, породжену ненормальними умовами суспільного життя. Не менш важливою є проблема морального вибору людини між несправедливістю, злом ("украденим щастям") та гіркою правдою, яка робила нещасною душу.

Невдовзі після прем'єри у газеті "Львівський кур'єр" з'явилася стаття, в якій драма "Украдене щастя" була високо оцінена. Зокрема писалося: "Його п'єса — то не ідилія народу, витворена тільки розумом, не солоденька фантастична річ, то річ, створена на реальнім тлі, а головна її якість — глибокі знання народу, правда, яку так рідко знайдемо у так званих "народних" п'єсах". До народної основи додалася також і особиста драма І. Франка. Письменник був закоханий в Ольгу Рошкевич, дочку священика.

У листі до А. Кримського ті події І. Франко описував так: "Наша любов тяглася 10 літ, батьки зразу були прихильні до мене, надіючись, що я зроблю блискучу кар'єру, але по моїм процесі 1878-1879 рр. заборонили мені бувати в своїм домі, а в 1880 році присилували панну вийти заміж за іншого... А був для мене важкий удар". Скупі слова, за якими стояла глибока драма. Це кохання залишилося в серці Франка на все життя. Ідеал не перестає бути ідеалом, навіть коли його втрачають. Франко буде писати про жінок у своїх творах, а душею відчуватиме присутність Ольги. Коли чуття брало гору над розумом, усі жінки ставали схожими на неї. Для нього вона буде Анною в "Украденому щасті".

Ще дівчиною покохала Анна Михайла, сільського хлопця, і присягнула, що ліпше піде в могилу, аніж вийде за кого іншого. Але брати роз'єднали її з Михайлом, за допомогою старости віддали його в солдати, а потім підробили листа, в якому начебто повідомлялося, що Михайло загинув у Боснії. Заради спадку видали вони Анну за покірливого й бідного Миколу з далекого села. "Сей покірний наймит ще й рад, що що-небудь дістав" за дружиною. Він любив Анну, і вона поступово звиклася зі своєю долею. Одне її засмучувало, що не було у них з Миколою дітей. Здавалося, що це було волевиявленням якоїсь вищої сили, яка підготувала жінці у житті складні випробування.

Невдовзі Анна дізнається, що Михайло живий. Він не винуватив її, що не дочекалася. Проте сам "продав ґрунт і хату і вступив до жандармів". Серце Анни передчуває щось недобре: і одного вечора її чоловік повертається додому весь у крові. Він розповідає жінці, що його побив війт палицею за те, що він продав "пару тих дурних полін". Незабаром з'являється і Михайло. Він бачить подряпаного Миколу і розпитує його про причину. Микола говорить, що впав.

Так поступово зав'язується конфлікт п'єси. Перед нами класичний любовний трикутник: Микола, Михайло і Анна. Михайло любив Анну, вона любила його, але мала дотримуватися своїх обов'язків. Була сім'я з налагодженим побутом, що створював видимість благополуччя, затишку. А з іншого боку було кохання, яке жило в ній завжди, яке примушувало серце битися в шаленому ритмі. Що обрати? Як могла встояти вона, якщо коханий говорив їй про те, що відчував після розлуки: "Хіба ж я не знаю, що ти тут нічого не винна, що у тебе не було власної волі, що тебе загукали, одурили, замучили? ... Я цілими днями бігав мов одурілий по полю і кляв тебе, просив на тебе у Бога найтяжчої кари, найстрашнішого лиха..." Здається, ситуація в п'єсі створюється абсурдна. Фактично ніщо не зв'язує Анну з Миколою, крім спільного майна та обіцянки у церкві, яка була дана під натиском братів. А брати Анну "побивали, за наймичку мали, між людей не пускали, в кінці за наймита заміж випхали, ще й на посагу покривдили". Можна звинувачувати Анну, що вона не могла протистояти цим обставинам. Адже не була б вона щасливою ні у тому випадку, коли підкорилася волі братів, ні у тому випадку, коли пішла проти чужої волі. Але те, що було в минулому, не підлягає обговоренню, тому що просто не існує машини часу.

Ті ж сусіди, які колись жаліли Анну, бо вона була нещасною і бідною, з такою ж упертістю та силою починають її судити. Ось, мовляв, Микола сидить у в'язниці, а вона, тобто Анна, не допомагає чоловіку, не відвідує його. Дають Миколі "слушні" поради: "Ой, та певно. Мій старий казав, що буде в раді о тім говорити, аби її при всій громаді різками висічи, най не дає злого прикладу...". А вона не може жити без коханого: "Вся тремчу, а так і здається, що тону в нім, роблюсь частиною його. І нема у мене тоді своєї волі, ані своєї думки, ані сили, ані застанови, нічого. Все мені тоді байдуже, все готова віддати йому, кинути в болото, коли він того схоче!" Досить незрозуміла річ — моральні цінності народу.

Коли Анну кривдили, коли видавали за нелюба, всі мовчали, ніхто не спромігся допомогти. Але тепер вона порушувала якийсь одвічний закон, відповідно до якого жінка повинна належати своєму чоловіку до смерті. Але вона пручається — раніше у неї не було сили протистояти, але тепер є надійна опора — Михайло. З одного боку, система цінностей, яка оборонялася народом, виконувала дуже важливі функції — захищала предковічний устрій від новомодних віянь. А з іншого боку, калічила людину, як це сталося з трьома нещасними людьми: Анною, Михайлом та Миколою.

Ця ситуація мала просте і законне рішення — розлучення, але герої вирішують проблему по-своєму. Відчувши свою владу, адже він жандарм, слуга закону, Михайло почав відкрито приходити до Анни, навіть коли Микола був удома. Він відправляв господаря спати на тік, а сам залишався у хаті, бив його на людях за те, що Микола осмілився плюнути йому в обличчя, виганяв з хати Миколиних гостей. Це було не тільки "відокрадення свого щастя", це була відверта помста за роки військової служби, за знущання тощо. Зло породжує зло. Колись Михайло сам став жертвою злочинних намірів, але це зробило його не мудрим та розумним, а розлюченим та аморальним.

Микола по-своєму реагує на теперішнє знущання: починає пити, пропиває добро, яке нажив тяжким трудом. А одного разу, взявши до уваги намовляння сусідів, Микола намагається вигнати Михайла. Починається бійка, яка мала криваву розв'язку: Микола зарубав жандарма.

Здається, лише на краю прірви людина розуміє істинну ціну своїх вчинків та дій. Те саме відбувається і з Михайлом. Колись він постраждав від несправедливості, але нарешті хтось вчинив справедливий суд і над ним. Він звертається до людини, яку довгий час ображав: "Спасибі тобі! Ти зробив мені прислугу, і я не гніваюсь на тебе! Я хотів і сам собі таке зробити, та якось рука не піднялася". На чужій біді свого Щастя не збудуєш.

Кожен з героїв хотів бути щасливим. Вони помилялися, але йшли своїм шляхом, який врешті-решт привів їх до істини — зло породжує лише зло.