Роздуми над п'єсою І. Франка "Украдене щастя"

"У нещастя, як у хвороби, є причини. У щастя, як у здоров'я, — нема..." Мені подобається цей вислів. І він підходить до п'єси Івана Франка "Украдене щастя". Я вважаю, що серед її персонажів немає щасливих людей. Бо щастя так само неможливо украсти, як здоров'я.

Микола нещасливий, бо його не любить жінка, на яку він молиться. Волею випадку, а ще й волею загребущих людей, братів Анни, він симулював своє "щастя", думаючи, що "стерпиться — злюбиться". Анна нещаслива, бо щастя, або те, що вона вважала щастям, сяйнуло їй у стосунках з Михайлом і швидко зникло — як то властиво щастю. Михайло нещасливий тому... Тому що такі, як Михайло, не бувають щасливі...

Зовсім не випадково, що Михайло — шандар. Вольова, відважна людина, якою він був, цілком могла реалізувати на військовій службі оті свої волю й відвагу. Але Гурман — ще й дуже гордовита, незалежна, навіть властолюбна натура, що не терпить над собою наруги, примусу. А тим часом його присилували раз—забрали до війська. Водночас присилували вдруге— заставили відмовитися від Анни. Михайло відбув своє — і настав час "дідівщини" — час "узяти своє". Він міг би відігратися на Анні, але розуміє, що любить цю жінку, та й не вона винувата у його нещастях. Винні брати та недолугий Микола... Але ж де і про що їх питати?..

Проте, за Франком, Михайло не шукає винуватців. Люта віхола заносить його у дім, де живуть Анна з Миколою. От де час і місце зводити рахун ки! Михайло заночовує тут. А потім підбирає докази злочину так, аби Миколу-суперника завдали до криміналу, а він, тим часом, добрав свого щастя з Анною. На власне виправдання він постійно згадує, що його ніколи й ніхто не пошкодував, то й він не збирається бути жалісливим.

Анна боїться цієї Михайлової жорстокості, яка завжди десь ніби дрімала в ньому, а тепер, розпалена роками поневірянь і муштри, спалахнула так відлякуюче. Але Гурман має над нею якусь незбагненну, магічну владу. І то надто "не по-більшовицьки" розв'язуються питання політичної й економічної боротьби; надто не таким, як хотілось би тодішнім доктринерам, виглядає і народ, і його провідник — представник молодої української інтелігенції.

І. Франко не мав для взірця бодай якоїсь традиції зображення взаємин інтелігенції і народу в українській літературі. Його попередники встигли показати лише процес становлення особистості інтелігента. Якою ж має бути безпосередня робота серед народу, читач дізнатись не міг. Усе завершувалось: або самим декларуванням намірів іти "в народ", жертвувати кар'єрою задля праці в глухому селі, або визнанням, що "настав інший і гірший час". "Усі ці добрі починання й заміри мусили згинути" (І. Нечуй-Левицький, роман "Хмари") тощо. Така ситуація пояснювалась тим, що репресивні дії царських властей (у тім числі Емський указ та Валуєвський циркуляр) на підросійській Україні унеможливлювали налагодження повноцінного життя, а отже, й писати не було про що — вигадувати ж письменники-реалісти це вміли і не хотіли.

Зовсім інше становище складалося в Галичині, що входила до Австро-Угорщини. Конституція, хоча й "свинська" (як називав її оповідач однойменного твору Франка), все ж давала можливість виборювати свої права наполегливою працею інтелігентів серед народу. В горнилі цієї праці на зламі ХІХ-ХХ століття і почав формуватися праобраз українського громадянського суспільства. Маючи неоціненний особистий досвід такої праці, досвід, якого не мав жоден його попередник зі Східної України, І. Франко поділився ним на сторінках повісті "Перехресні стежки".

Адвокат Євген Рафалович починає фактично "з нуля". Стан, у якому він застає "свій" народ на початку твору, можна охарактеризувати рядками з "Прологу" до "Мойсея": "Замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу, людським презирством, ніби струпом вкритий". Згадаймо трагікомічний (а по суті трагічний) епізод з буркотинськими селянами, котрі у відповідь на пораду щодо методу боротьби зі своїм кривдником маршалом Брикальським (прибрати до рук його заборгований маєток) відплатили Євгенові тим, що поскаржилися на нього... самому ж таки панові. Це шокує Євгена, однак він гамує в собі роздратування. Він розуміє, що тут спрацювала вікова недовіра народу до своєї еліти. Адже остання так часто його зраджувала, стаючи на службу до ворога, люблячи на братові "шкуру, а не душу". Аби подолати оце відчуження, інтелігенція мусить практичними вчинками продемонструвати свою безкорисливість і жертовність, піти на ризик опинитися в неласці "сильних світу цього". До такого вчинку не здатні О. Зварич та інші, чистоплюї та боягузи. Вони не можуть називатись українськими інтелігентами, бо ні про Україну, ні про інтелігентність не дбають. Зате Євген готовий до самопожертви. Як конструктивний вихід із глухого кута він пропонує віче.

Народне віче — ніби велика школа політичної грамоти. Причому школа взаємна, де вчать і "учні" й "учителі". Бо ж, з одного боку, "ми, інтелігенти, повинні вказати народові законні форми [боротьби]", з іншого ж — зробимо це лише "розв'язавши йому язик", постаравшись "пізнати його потреби, його кривди і болячки, його спосіб думання" (що й забезпечить віче). Рафалович не має наміру провокувати селян до стихійного бунту, терору та інших "революційних" методів виборювання справедливості. Його методи й форми — законні, тобто європейські, цивілізовані. Український інтелігент свідомий того, що якраз можновладці хотіли би перетворити мирне віче у "чорну раду", аби дістати можливість вдатися до реакції. Їм, у котрих "рильце в пушку" (афера довкола загарбання повітової селянської каси), найстрашніше — мати справу зі свідомим народом, народом, що знає закон і вміє без крові його відстоювати. Не втрачаючи рівноваги духу, Рафалович навчає цьому безнадійних, здавалось, плебеїв, і вони поступово починають вірити у свого проповідника, прихиляються до нього душею, слухають його порад, не піддаються на провокації підступних "злодіїв у законі".

Франкові дуже важливо наголосити на незворотності перетворення феодальних "джунглів" у громадянське суспільство, на об'єктивній зумовленості цього важкого процесу. Якщо заганяти його "під землю", то з часом неминуче станеться соціальний вибух, що знищить усіх. "Сильні" повинні йти назустріч "слабким", а не опиратися їх законним вимогам. Саме для унаочнення цієї істини Франко вводить у повість фігуру, Вагмана— приклад "першої ластівки" розуміння чужинцями (єврейською, польською та іншою інтелігенцією) перспектив історичного розвитку на українській землі. Розвитку або ... деградації, катастрофи, бо третього не дано, бо на місці історія стояти не може. Розмова Рафаловича з Ватманом на початку повісті вражає сучасного читача своїм пророчим сенсом. Адже усе те Франко писав ще задовго і до 1917 року, і до Голокосту, й до всіх інших жахів XX століття, котрі сталися якраз через ігнорацію істини, стверджених у "Перехресних стежках".

Нині, коли в Україні по майже столітньому "збоченні" відновлюються умови для нормального суспільного розвитку, кожному школяреві (не кажучи вже про дорослих) дуже важливо уважно прочитати цю чудову повість Франка — своєрідний підручник політичної грамоти, перший український досвід налагодження продуктивних стосунків між "верхами" й "низами", елітою і суспільство, народом і його, обов'язково його, інтелігенцією.