Трагедія закоханого серця в ліричній драмі Івана Франка "Зів'яле листя" (7 варіант)

Любов до Вітчизни своєї

У ньому, як радісна даль,

І огнена мука Мойсея,

Й "Зів'ялого листя" печаль.

/ В. Сосюра /

"Зів'яле листя", — так говорить М. Мочульський про ліричну збірку Франка, і згадує слова Платона про людські душї: що Бог розкидав їх половинки по всьому світу, і ці половинки шукають одна одну під чарівну мелодію скрипки. Коли роз'єднані половинки зустрічаються, скрипка змовкає, але коли вони не можуть знову об'єднатися, зустрівшись, тоді починають лунати сумні журливі мелодії.

Це сталося і з Франком: нещасливе кохання видобуло з його душі трагічні вірші збірки "Зів'яле листя". Тричі він кохав, і тричі не знаходив відповіді й розуміння. "Тричі мені являлася любов", — пише поет.

"Одна несміла, як лілея біла", — пише поет, згадуючи Ольгу Рашкевич.

Друга — гордая княгиня,

Бліда, як місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня...

Це вже йдеться про Юзефу Дзвонковську, а третьою ліричною героїнею стає Целіна Зигмунтовська:

Явилась третя — женщина чи звір?

Але ці три кохання, можливо, є пошуком одного ідеала жінки, чи Кохання з великої літери. І тому, мабуть, вірші збірки "Зів'яле листя" попри автобіографічність — це відображення почуттів одразу багатьох людей, що зазнали нещасливого кохання.

Ми звикли сприймати І. Франка насамперед як борця, Каменяра — трагедія закоханого серця збірка "Зів'яле листя" виявилась несподіванкою.

Складається вона з трьох частин — трьох "жмутків", об'єднаних як тематично, так і ліричним героєм (якого усе ж таки не можна на сто відсотків ототожнювати з самим І. Франком, він і сам був проти такого ототожнення) — сильною, мужньою людиною, показаною в момент величезних душевних страждань. Цей герой майже у відчаї, він хоче втекти (та не в могилу), але не робить божевільних вчинків, а виливає тугу у віршах, бо має душу художника.

А чень утечу я від лютого болю,

Що серце моє розриває.

("Безмежнеє поле...")

Це рядки з першого "жмутка", найтрагічнішого, написаного у 1886-93 роках, до якого ввійшли такі поетичні перлини, як "Так, ти одна моя правдива любов...", "Безмежнеє поле в сніжному завою..." та "Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі..." — останній вірш і дав назву збірці.

Поет страждає, і його сльози перетворюються на образи надзвичайної сили:

Як той вогонь, що враз і гріє й пожирає,

Як смерть, що забива й од мук ослобоняє, —

Отак, красавице і я тебе люблю.

Заметіль, завивання вітру з іншого вірша ("Безмежнеє поле в сніжному завою...") співзвучні стану змученої душі. Не випадково цей вірш, перекладений на музику, став чудовою піснею.

Другу частину-"жмуток" було написано 1895 року. Тут вже біль трохи приглушено часом, значна частина віршів написана під впливом народної поезії ("Ой, жалю мій жалю...", "Ой ти, дівчино, з горіха зерня..." та інші).

Найбільш характерним з них є вірш "Червона калина, чого в лузі гнешся...", дуже близький до народної пісні. Його настрій сумний, але безнадійності вже немає. Ніби тиха печать приходить на зміну гострому болю.

І, нарешті, у третьому "жмутку" (1896 рік) ми чуємо прощання і з радістю і з болем кохання. Повертається мотив з кінця першого "жмутка", але зі зміненим трохи настроєм:

Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання,

Незгоєні рани, невтішені жалі,

Завмерлеє в серці кохання.

Дуже виразно він звучить і у віршах "Пісне моя, ти підстрелена пташко..." та "І ти прощай...".

Усе закінчується, все вкрилося снігом, у душу надходить спокій, і все ніби завмирає: думки, почуття... Але не життя, бо це — лише перепочинок, і все ще може початися знову.

А для нас Франкове "Зів'яле листя" залишилося зразком прекрасної лірики, взірцем кохання, невідривного від натхнення творчості.

Тому Сосюра і вірив:

І оживе твоє зів'яле листя

У світлім шумі нашої весни.