Цим рядком починається один із шедеврів ліричної драми І. Франка "Зів'яле листя". Він сповнений таїни, котру намагалися розгадати чимало літературознавців: Р. Горак, І. Денисюк, М. Мороз — ще далеко не повний перелік. Всім цікаво, хто вони, оті три Франкові кохання, ті три музи, три жінки його творчої долі. Тож... "Одна несміла, мов лілея біла...".
Це, напевне, Ольга Рошкевич. Донька священика із гірського села Ло-лин. Франко закохався в неї під час останніх гімназійних канікул, даючи приватні уроки її братові Ярославу. Почуття було дуже сильним, повним, глибоким, бо Івана та Ольгу єднала не тільки пристрасть, а й щира дружба, переконання, спільна перейнятість літературними й громадськими справами. Вони мріяли одружитися. Однак перше Франкове ув'язнення зруйнувало його першу любов. Ольга не хотіла протистояти волі батька о. Михайла Рошкеви-ча, що не бажав мати за зятя учорашнього політв'язня. Іван болюче пережив цю розлуку і довго не міг простити коханій її зради. Саме так, учинок (а точніше, не вчинок) Ольги молодий Франко вважав зрадою. Він вважав, що повестись кохана мала не так, свідчення чому — образ Мирослави із повісті
"Захар Беркут", написаної невдовзі по розриві Івана з Ольгою та її одруженні з Володимиром Озаркевичем. Як пам'ятаємо, Мирослава не підкорилася батькові, зрадникові Тугару Вовку, а сміло стала до боротьби пліч-о-пліч з Максимом, за Максима, за їхнє щастя. А далі минуло ще трохи часу і... "Явилася друга, гордая княгиня...".
На початку 1880-х років І. Франко та М. Павлик із сестрою думали заснувати своєрідний праобраз господарства нового типу, де би можна було виховати "нову людину", дати взірець життя у громадівськім ладі. Для втілення цієї мети було обрано підупалий маєток Дзвонковських неподалік від Станіслава. Саме там Франко познайомився з Юзефою Дзвонковською. Почуття спалахнуло, та ненадовго: Юзефа відмовила Іванові, бо хворіла сухотами і знала, що невдовзі помре. Так і сталося... Юзефу Дзвонковську письменник вивів у образі Густі — героїні незавершеного роману "Не знавши броду". Так саме незавершеного, обірваного на півслові, як і друга любов його автора... "Явилась третя, женщина чи звір?.."
- "Зів'яле листя" (повний текст)
- "Зів'яле листя" (реферати)
- Дайте аналіз поезії, написаної в стилі української народної пісні. (та інші запитання)
її ім'я — Целіна Зигмунтовська. "Одна панночка полька", що стала фатальною зіркою Франкової душі на довге десятиліття, а заодно — прототипом цілої галереї героїнь його кращих творів: "Зів'яле листя", "Украдене щастя", "Основи суспільності", "Перехресні стежки", "Маніпулянтка", "Лель і Полель" тощо. У цьому письменник якось признався сам в одному з листів до свого приятеля, видатного українського сходознавця Агатангела Кримського.
Любов не була взаємною. "Беатріче" виявилась упирем, що безжально ссав поетове серце. Зате життєве страждання, як то завше буває в мистецтві, сторицею воздалося на сторінках творів. Більшість із них — справжні шедеври, якими українське письменство може повеличатися перед, світом. Чого варті хоч би поезії "Ой, ти дівчино, з горіха зерня", "Червона калино, чого в лузі гнешся?", які стали народними піснями?!
Може, то й несправедливо, але долі бажалося саме так. "Жінка, що була поруч (за висловом Р. Горака) — Ольга Хоружинська — не увійшла в число "трьох". Складними були стосунки подружжя Франків. Однак знову ж... Четверо прекрасних дітей, вихованих цим подружжям (сини Андрій, Петро і Тарас, донька Анна) великою мірою компенсують "ту серцеву недостатність", на яку воно страждало. Серцю не накажеш, а поетовому — поготів, а ще більше тоді, коли воно щоденно пече лютим болем, коли в ньому "надмірна любов" до мільйонів згорьованих, битих нуждою співвітчизників.
Можна, звичайно ж, судити, можна висувати на літературознавчім дозвіллі різні "альтернативні версії", однак... чи потрібно? Чи є на це право, якщо промовляє і вічно промовлятиме оте, від серця до серця, таке справжнє, таке досконале...
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?..
Та хіба складає різницю — чиї то уста і чиї оті очі? Адже ними зазирає і| у душу кожного його єдина любов. Скільки б мільйонів разів вона не являлась — Вона — завжди одна. Та, від якої квітнуть сади, загораються зорі й оживає Поезія...