Проблема відповідальності за долю батьківщини у драмі Лесі Українки "Бояриня"

Проблема відповідальності за долю батьківщини у драмі Лесі Українки "Бояриня"

Минуло десять років від дня проголошення незалежності України. За ці роки моя країна пройшла нелегкий шлях випробувань, становлення державності. І завжди мої земляки з особливою увагою придивлялися до постатей своїх лідерів, перш за все враховуючи ступінь їхньої відповідальності за долю України та її майбутнього.

Мабуть, у цьому і полягає головний критерій справжнього патріотизму: твоє щире вболівання за долю батьківщини, вміння відстоювати її честь та гідність, навіть поступаючись власними інтересами.

Таке завдання — не кожному під силу. І це доводить Леся Українка у своїй драматичній поемі "Бояриня". Присвятивши твір найдрама тичнішим подіям національної історії — добі Руїни, письменниця з болем і осудом висвітлює проблему національної пасивності і зради. Колись Шевченко писав про таких "синів України":

Раби, підніжники, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

І ось — як продовження Шевченкового послання "І мертвим, і живим..." — Лесина "Бояриня", яку, один раз прочитавши, дуже важко забути. Перш за все, захоплює образ Оксани. Туга за рідним краєм, відчай, біль за приниження рідної землі, власне безсилля спричиняють смерть молодої українки. Та за всіма цими абстрактними поняттями стояли конкретні постаті, люди, що своїми діями, на мій погляд, щоденно морально вбивали дівчину. Може тому, що мені дуже сподобався образ Оксани, у мене ці запродавці викликають огиду і зневагу. На жаль, їх немало було і в славетній історії моєї країни, та час доводив їхню нікчемність, а оновлена Україна завжди поставала з непохитною гідністю...

У своїй драматичній поемі Леся Українка переконує всіх, що "Руїна" починається з малого — зі зруйнування святого в душах людей. Епохи не існують самі по собі — їх творять люди, причетні до історичних подій. Так і в епоху Руїни руйнування почалося в людях. Леся Українка показала, як національна еліта стала на шлях відступництва від власних принципів, зради власної честі і честі батьківщини. І все — заради власного благополуччя:

...От згодом

в царя я буду на малій беседі.

Як буде він під чаркою, то, може,

я догоджу йому, він часом любить

пісень "черкасских" слухати та жартів...

Важко усвідомлювати, що Степан, чоловік Оксани, таке говорить про себе, бо спочатку його образ викликає в мене симпатію. Від батька він дістав разом з "московськими соболями" заповіт "вже на чужині служити рідній вірі, допомагати хоч здалека пригнобленим братам, єднаючи для них цареву ласку". Так Степан стає боярином і продовжує служити Україні "з-під царської руки". Та поступово його надмірна обережність переросла в боягузство й бездіяльність. Степан поводив себе по-лакейськи, боявся розгнівити хазяїна; танцював "Стьопка-холоп" тропака перед царем і в прямому, і в переносному значенні.

Страждання Оксани, спричинені такою поведінкою коханого чоловіка, — це, на мій погляд, страждання самої письменниці, що образ своєї героїні символічно порівнює з образом всієї України. Ось чому болить і письменниці, і нам, сьогочасним читачам! Бо бути державним діячем (а Степан був саме таким) і нічого доброго не зробити своїй батьківщині — означає руйнувати, а не будувати. Ось чому "Бояриня" є актуальною в усі часи історії моєї держави. Вона вимагає не допускати "Руїну у душі, щоб прожити гідно життя, аби не відчувати сорому перед батьківщиною, перед рідним народом і його нащадками".